1.3. Гра як метод навчання, види ігор
Якщо ми хочемо, щоб дитина щось засвоїла,
то потрібно це втілити в діяльність самої дитини
Венгер.
Дитяче мислення має свої характерні риси. Одна з них – феномен центрації: дитина бачить навколишній світ тільки з тієї позиції, в якій він стоїть. Є тільки два види діяльності, які мають вплив на процеси розвитку дитини: різноманітні форми праці та гра в її самих різноманітних формах. В грі дитина весь час “обертається”, змінює свою позицію. Одні й ті ж предмети постають перед нею з різних боків. Інакше кажучи, гра послуговує децентрації дітей, що сприяє становленню у них логічного мислення [78].
Гра розвиває психологічну гнучкість, розкутість, комунікабельність, емоційно-вольовий вплив. Дитина має в грі право на помилку [52]. Вона ж є засобом розвитку дитячої уяви, розвиває пізнавальні здібності, емоційний бік особистості, збагачує словниковий запас. Гра – іскра, що запалює вогник допитливості, зацікавленості і вимагає концентрації уваги учнів, напруження їх сил [56,73]. Вона має здатність організувати життя дітей, наповнити його змістом. Поширена спеціальна “ігрова терапія” для лікування психічних захворювань [78]. Потрібно, щоб гра захоплювала малюка, давала йому здорову і цікаву “їжу” для розуму, і в той же час достатньо складну. Ігри – одне з найсильніших виховних засобів в руках суспільства. Саме в грі проявляються і розвиваються різні сторони дитячої особистості, задовільняється багато інтелектуальних та емоційних потреб, складається характер. Б.П.Нікітін [46] ставить перед батьками риторичне питання: “Ви думаєте, що купляєте просто іграшку?”, і сам же ж і відповідає: “Ні, ви проектуєте при цьому особистість”, адже іграшки та багато ігор так чи інакше, але завжди – в доступній, цікавій формі моделюють саме життя.
Одні дослідники розглядають гру як прояв уяви чи фантазії, інші зв’язують її з розвитком мислення. Можна, звичайно, розкласти будь-яку діяльність, в тому числі і гру, на суму окремих здібностей: сприйняття+ пам’ять+мислення+уява; можливо, можна навіть визначити питому вагу кожного з цих процесів на різних етапах розвитку тієї чи іншої форми гри. Але тоді зовсім втрачається якісна своєрідність гри як особливої діяльності дитини [78].
В іграх діти відтворюють життя дорослих. Гра – життя дитини в життті дорослого. К.Д.Ушинський (цит. за [78]) з цього приводу каже:”…дитина буде переробляти і перебудовувати куплені вами іграшки по тих елементах, які будуть вливатися в неї з навколишнього життя, - от про цей-то матеріал і повинні більше всього турбуватися батьки та вихователі”. Звичайно, кожна епоха, інтереси різних класів суспільства відображаються в іграх дітей по-своєму, наче реалізуючи в них своє соціальне замовлення на певні якості особистості, які необхідно виховати в поколінні, що підростає. Наш час висунув нову, ще небувалу вимогу – розвиток творчого потенціалу кожного майбутнього члена суспільства. Саме використання ігрових прийомів дозволяє перемогти розрив між соціальним замовленням – формуванням творчої індивідуальності – та нездатністю традиційного навчання це замовлення виконати. Відомий психолог Ж.Піаже відносить гру до творчості (цит. за [20]). З ним погоджується Г.Спенсер (цит. за [79]). Він наголошує на однаковій природі гри та мистецтва, творчості. Неспівпадання змісту ігрової дії та операцій, що її складають, призводить до того, що дитина грає в уявній ситуації, породжуючи та стимулюючи тим самим процес уяви, яка характеризується в цей період особливою образністю [27].
Гра являється ведучим типом діяльності дитини [22]. Отже, при складанні програм навчання слід це враховувати. ”Щоб дитина вчилася по програмі, складеній дорослими, необхідно, щоб вона її прийняла” [78].
Дослідниками виявлено, що в тих випадках, коли діяльність захоплює людину і її значимість достатньо живо переживається, вольове зусилля, направлене на те, щоб запам’ятати, слабне або зникає, але свідомо поставлена мета залишається, увага стає післясвідома, або вторинно несвідома. Ми так захоплюємося рішенням поставленого перед нами завдання, що перестаємо реагувати на оточуюче. Почавши робити щось необхідне, ставлячи перед собою певну мету, ми так включаємося в діяльність, що продовжуємо її вже без зусиль, якщо зберігається цікавість та не виникає втома [59]. Включення ігор в навчально-виховний процес школі виправдано і з психологічної точки зору [4].
За характером ігрової методики В.В.Андронов [1] виділяє такі типи ігор: предметні, сюжетні, рольові, ділові, імітаційні та ігри-драматизації. Систематика Н.АВєтлугиної [14] дещо інша: існують творчі ігри, в процесі яких добре розвиваються творчі здібності дітей, які позволяють їм відображати оточуючу їх дійсність. Головна особливість творчої гри – наявність уявної ситуації, в якій дитина має можливість включатися в різні події, виконувати будь-які дії, спілкуватися з своїми ровесниками. В творчій грі дитина творить оточуючу її дійсність. Гра повинна бути вільною та самостійною діяльністю, яка виникає по ініціативі дитини. Примус до гри перетворює її в регламентовану діяльність. Вихователь повинен надихати дітей на творчість в грі.Ці ігри сприяють психологічній розкріпаченості та свободі прояву особистісного “Я”[19].
Далі слідують рухливі ігри (для розвитку руху) та дидактичні, за допомогою яких розвиваються відчуття, засвоюється дітьми рахунок, мова. Складові дидактичної гри: певна педагогічна мета, правила, ігрова дія та навчальна задача. Дидактична гра як форма ігрового навчання має сенс лише тоді, коли дидактична навчальна задача прихована від дитини ігровою цікавою дією. Дитина не бачить явні цілі гри, поставлені педагогом, дякуючи присутності ігрових елементів: очікування і несподіванки, загадки, руху. А.П.Усова [60] також подає схожий з Н.А.Вєтлугіною поділ, але замість творчих вона виділяє рольові для розвитку уяви про оточуюче, зміст розгорнутої форми рольової гри – відношення між людьми. Кожен вид гри покликаний виконувати певні виховно-освітні завдання. Р.І.Жуковська [25] виділяє та характеризує п’ять типів ігор: перша форма дитячих ігор характеризується тим, що дитина, відтворюючи будь-яке явище, виступає одночасно і в ролі предмета, який її зацікавив, і в ролі людини, що діє з цим предметом. Друга – рольова: перевтілення дитини в дорослого чи ровесника. Третя характеризується тим, що в ній світ явищ відтворюється в матеріальних образах – ліпленні, будуванні. Далі слідує гра-праця. Останньою є сюжетно-будувальна. Дехто з дослідників виділяє ще психотехнічні ігри та соціально-психологічний рольовий тренінг [28].
Приймаючи певні ігрові ролі, розігруючи відповідні відношення по ходу гри, дитина творить самого себе як суб’єкта конкретної діяльності. Для гри характерні емоційність, активність та творчість граючих. Слово, лаконічна фраза мають велике значення і можуть бути використані в якості ігрового елемента, коли вони сказані емоційно і в потрібний момент гри [4].
Спочатку учень в першому класі навчається заради відповідальності (він першокласник!), але якщо заняття нецікаві та одноманітні, інтерес до них втрачається [80].
Не лише для дошкільнят та молодших школярів гра – ефективний метод навчання. І старшокласники, і, навіть, студенти, краще сприймають і засвоюють матеріал, якщо він поданий у формі гри [61]. Ігрові цілі значимі для учасників гри головним чином на початку роботи, виступаючи фактором “запуску” діяльності [11]. Р.Прюдом (цит. за [11]) вважає, що традиційні форми навчання викликають роздратування або навіть протидію студентів, так як викладач виступає в ролі батька та є одночасно об’єктом захоплення та неприязні. Гра як специфічна форма навчання усуває цей фактор. При формуванні грипотрібно знайти адекватне співвідношення умовної та реальної дійсності, визначити об’єм та характер діяльності по самоорганізації ділових ігор. Необхідність виробити спільну точку зору в команді зумовлює вступлення студентів в спілкування, змушує думати. Під час ділової гри викладач перетворюється в колегу, що зменшує соціальну дистанцію зі студентами, знімає бар’єри спілкуванню, розкріпачує інтелектуальні можливості. Включення в діяльність по відтворенню в уявній, ігровій формі реалій та протирічь виробництва, відносин зайнятих в ньому спеціалістів в умовах свободи від багатьох обмежень, накладених на дії людей в реальному виробництві, створює необхідні передумови для творчого розвитку особистості майбутнього спеціаліста.
В ділових іграх “закладені” ігрові та педагогічні цілі. Суть педагогічних цілей – в розвитку творчої особистості; і ті, і інші цілі повинні складати гармонічну єдність. Ми повинні створити мотиваційну основу гри, в якій пізнавальні мотиви займають домінуючу роль. Гра перетворює студента з споживача інформації в вимогача, оскільки він повинен розуміти ввесь зміст гри, збирати недостаючу інформацію. Програючи ситуацію, учасники гри набувають досвіду дії в подібних випадках і тоді ситуації реального життя стають “упізнаваними” і це допомогає знайти правильне, єдино можливе рішення [1]. Ділова гра мобілізує резерви розумової діяльності, так як, з одного боку, посилює пізнавально-оцінювальне сприйняття інформації, а з іншої – заповнює проломи в наявній інформації за рахунок комплексного “бачення” мікропроблем, які виникають в процесі гри.