Закон охороняв майно мушкенума. Якщо авілум украв у мушкенума домашніх тварин, човен, то він платив компенсацію у 10-кратному розмірі. Якщо злодій не міг сплатити штраф, його страчували. Раб мушкенума прирівнювався за становищем до палацових рабів і міг брати шлюб з вільною. Крадіжка і приховування рабів мушкенума каралося смертю і прирівнювалося до крадіжки палацових невільників.
Поле, будинок, сад "платника податку", куди, ймовірно, входили й мушкенуми, заборонялося продавати. Подібні угоди відмінялися. Трудова повинність мушкенума по догляду за каналами не могла перевищувати 48 днів за рік. Отож, закон, фіксуючи принижене становище мушкенумів, одночасно гарантував захист його майна.
Найпринижиніше становище посідали раби (вардум). Вони поділялися на царських, тих, які належали общині, та приватновласницьких. Палацовий раб міг одружитися на вільній, діти від такого шлюбу вважалися вільними.
Раб мав невелике майно, міг ним розпоряжатися, але після його смерті воно ставало власністю господаря, який відаючи прислуговувати свого раба, міг вимагати, аби частина плати видавалася невільнику. Рабиню яка народила своєму хазяїну дітей, після його смерті, належало відпустити на свободу разом з дітьми навіть якщо воно не були офіційно визнані батьком. В царстві стародавніх шумерів раб міг заперечувати своє рабське становище через суд. Однак програш у такій справі загрожував йому покаранням. У судовому порядку раб міг протистувати проти його продажу чи дарування іншій особі. В законах Хаммурапі вказівок на такі права вже немає.
Вільнонароджений вавілонянин не міг бути відданий в рабство, допускалося лише тимчасове перебування у борговій кабалі. Викупленого з полону чи придбаного на ринку підданого вавилонського царя належало звільнити. Якщо родичі не мали коштів для викупу полоненого, їм мала допомогти община або храм.
Є дані, щодо правління Хаммурапі неоплатні боржники потрапляли у боргову кабалу довічно. Законник обмежував її сток до трьох років. Глава сімейства для забезпечення позики міг віддати в кабалу дружину, сина, дочку. Проте якщо від побоїв і жорстокого обходження син гинув, то належало стратити сина лихваря, якщо в такій кабалі гинув раб боржника - кредитор сплачував штраф - третину міни срібла. При цьому кредитор втачав усе, що давав у борг.
Законник забороняв рабам виступати у суді як свідкам, чим обмежувалася їхня можливість шукати захисту в суді від свавілля рабовласників.
Рабів віддавали кредиторам на визначений термін для забезпечення сплати боргу або для відробітку процентів займу. Як правило, в такій "відробці" раб швидко перетворювався в каліку, інваліда. Становище палацових рабів було дещо краще, ніж приватновласницьких.
Рабів заборонялося тримати в ланцюгах. Якщо їх везли для продажу на ринок або в інше місце, господар надівав на них кайдани, шийну колодку і перевіряв наявність "рабського знаку". Ім"я гоподаря випалювалося на зворотньому боці долоні раба. Такі заходи здійснювалисядля того, щоб виключити втечу рабів. Якщо цирульник знімав "рабський знак" в чужого раба, то йому відрубували кісті рук. Особа, яка вмовила цирульника на таку операцію і представляла раба як свого, підлягала страті. Цирульник міг виправдатися, поклявшись, що його обдурили. Дозвіл на зняття "рабського знаку" невільник отримував лише при звільненні. Смертне покарання загрожувало й тим хто крав рабів, переховував їх в свому домі й не виводив на клич оповісника. Затримка, повернення невільників господареві винагороджувалося. У цілому становище рабів погіршилося. Не вони, а общинники-землероби становили основну масу оподаткованого населення, яке експлуатувала деспотична держава.
Хаммурапі не зробив докорінних змін в організації управління сільських общин, які самостійно вирішували справи із землекористування, зрошення, збору податей, забезпечення громадського порядку. Вони зберегли свої реліктові органи: народні збори (зібрання всіх повноправних громадян), раду старійшин - глав найповажніших сімей. Жителі кварталів також скликали свої сходки. Рішення цих органів виконували старійшини общин, поселень, які мали судові та поліцейські повноваження наприклад якщо грабіжник не був знайдений, то община, поселення в особі старійшини повинні були відшкодувати потерпілому його пропажу, на випадок його смерті компенсація вручалася його родичам. Такий звичай існував шще за первіснообщинного ладу.
Викуп з полону воїна проводився з участю місцевого храму, поселення, общини і навіть палацу, при цьому поле, сад і будинок воїна не могли віддаватися на сплату такого викупу.
4. Шлюбно-сімейне право
Шлюб вважався різновидом договору, який звичайно укладався між батьками нареченого і нареченої. Згоди останніх не вимагалося. Дівчат видавали заміж із 7-8 років. Діяло правило: немає договору немає шлюбу й сім"ї. "Якщо чоловік узяв дружину і не уклав з нею письмового договору, то ця жінка не дружина".
Майбутній зять платив тестю за наречену викупну плату, обмінювалися з ним подарунками. Дочці належав посаг. Закон уже не кваліфікував шлюб як угоду купівлі продажу. Посаг і подарунки від жениха давали майбутній дружині деякі гарантії матеріального забезпечення на випадок смерті чоловіка чи розлучення (крім випадків, коли вона звинувачувалась у неналежному способі життя чи нерозсудливій поведінці).
Чоловік міг, якщо він бажав, відписати дружині частину спадщини, рівну з частиною своїх синів. Якщо ж діти притісняли свою матір, виганяли її з хати, то вона могла, взявши посаг, піти від них. Однак тоді вона втрачала свою частину спадщини. Забравши посаг ця жінка могла вийти заміж за людину, "яка їй до серця". Жінка мала право покинути чоловіка, одержати розлучення і повернутися до батька, якщо чоловік: "...гуляв, дуже принижував, а вона пильнувала себе і гріха не вчиняла, або ж вона люто зненавиділа свого чоловіка, сказавши йому "Не чіпай мене. Не доторкуйся до мене". Справу про розлучення належало розглядати в тому кварталі, де вона проживає.
Закон передбачав деякі гарантії жінці з дітьми. Чоловік- авілум, покидаючи її повинен був виділити половину свого майна на виховання дітей. Вона могла вийти заміж вдруге за своїм бажанням. Це приклад одного з найдавніших видів аліментних зобов"язань.
Дружина могла піти до іншого чоловіка, якщо її чоловік потрапив у полон і не залишив її засобів існування. Проте якщо він повертався, дружина була зобов"язана повернутис до нього, а діти "повинні були йти за своїми батьками". Якщо чоловік- авілум кидав свою сім"ю і втікав зі свого поселення, а потім повертався, його дружина не зобов"язана була повертатися до нього. Авілум міг залишити дружину, ящо вона не могла народити дітей. У цьому випадку їй повертався викуп і посаг або міна срібла. Мушкенум за такого розлучення сплачував півміни, на ті часи сума значна. При бездітній сім"ї чоловік мав право привести в дім наложницю, але він не міг цього зробити, якщо жінка привела рабиню яка народить йому дітей.
Закон детально визначав закон подружжя, їхні права на спадщину тощо. Чоловік-авілум міг віддати свою дружину в боргову кабалу, якщо в шлюбному контракті в письмовій формі вона не була від цього захищена. У випадку тяжкої хвороби дружини чоловік міг взяти другу жінку. Чоловік міг вигнати дружину, якщо вона руйнувала сім"ю, принижувала гідність чоловіка. У цьому випадку посаг їй не повертався. Якщо чоловік таку дружину не прогонив, вона ставала рабинею а він одружувався на іншій жінці. Отож розлучення для чоловіка було можливе в будь який час.
Водночас закон говорить про деяку правоздатність заміжньої жінки. Дружина авілума мала право розпоряжатися своїм посагом, займатися ремеслом, торгівлею, лихварством, мала досить широку цивільну дієздатність. Закон певною мірою охороняв її честь і гідність. Якщо авілум безпідставно звинувачував чужу дружину в аморальній поведінці, звів наклеп на неї і "простер палець", то його належало поставити перед суддями і поголити йому скроні. Згвалтування чужої дружини або дівчини, яка мешкає в батьковому будинку каралося смертю.
Якщо чоловік звинувачував свою дружину в перелюбстві але цей факт не був доведений, дружина, давши клятву щодо своєї невинності, могла повернутися в дім батька. Як інший доказ своєї невинності дружина могла піддати себе ордалії, проте вона вважалася винною.
Дружину належало втопити в річці, якщо вона тоді, коли її чоловік перебував у полоні, вела себе аморально і "ввійшла в будинок іншого" або "була схоплена лежачою з іншим мужчиною". За вбивство чоловіка дружину сажали на палю. Її могли засудити до смертної кари якщо вона, маючи дітей від першого шлюбу, без дозволу суду вийшла заміж вдруге.
Закони Хаммурапі погіршували становище жінок-вавилонянок порівняно їз законами шумерів. Дівчина могла з"являтися на вулиці та в громадських місцях лише в супроводі двох родичів, інакше вона вважалася розпусницею і випадку її згвалтування винний міг бути звільнений від відповідальності, якщо клявся в тому, що прийняв її за таку. Якщо дочка не виходила заміж, батько міг передати її храмові на становище блудниці, що не вважалося ганебним чи соромним.
У превелейованому стані перебували жриці при храмі. Однак високе становище там посідали дочки високопоставлених батьків. Права жриці та інших служниць богині кохання Іштар у сфері майнових відносин мало в чім вірізнялися від прав авілумів.
Законник закріплював майже необмежену владу батька сімейства над дітьми. Він міг продати своїх дітей в рабство, віддати в боргову кабалу, передати дочку храму. Якщо син ударив батька, йому відрубували пальці. Якщо названий син зрікався своїх батьків, які його виховали, й ому відрізували язика. Батько міг позбавити сина спадщини, попередньо одержавши санкцію суду.