НА ТЕМУ:
Основні геополітичні світові тенденції і Україна
Розробка консистентної зовнішньополітичної та геополітичної стратегій на перспективу, формування адекватної стратегічної відповіді як на виклики часу, так і на ймовірні стратегії основних гравців світу та найближчих сусідів України вимагає щонайменше аналізу і зіставлення геополітичних і зовнішньополітичних пріоритетів представників атлантизму та євразійства.
Геополітична стратегія Заходу. Головна лінія стратегії Заходу після виграшу холодної війни і формування фактично монополярної моделі світу на чолі із США спрямована на закріплення статус-кво і недопущення формування нової геополітичної сили чи блоку, опозиційного до атлантично-мондіалістської ідеології Заходу. Як кандидати на роль такої сили звичайно розглядаються РФ, ісламський світ і КНР. Теоретично не можна виключати й можливості розколу всередині самого західного світу.
Основними геополітичними пріоритетами Заходу є:
· збереження західної цивілізації і розширення співробітництва між її європейською, північноамериканською і тихоокеанською частинами; укріплення її базових цінностей та інституцій - демократії, механізмів вільного ринку, ліберально-демократич ної ідеології тощо; формування нової структуризації світу на принципах геоекономіки;
· протидія створенню і зміцненню будь-якого геополітичного блоку чи стратегічної сили, які могли б протиставити себе західній цивілізації та сприяти формуванню нової біполярності чи антагоністичної багатополярності;
· зміцнення НАТО і головних стратегічних осей Західного світу: США - Європа, США - Близький Схід, США - Південно-Східна Азія, США - Японія;
· обмеження впливу й експансії "месіанських" держав, у тому числі конфуціанських та ісламських, упередження переростан ня регіональних конфліктів у глобальні війни;
· збереження й посилення існуючої стратегічної переваги над колишніми і потенційними супротивниками та забезпечення можливості стратегічного домінування в будь-яких регіональних чи глобальних конфліктах;
· зміцнення "римленду" (по периферії Євразії від Ісландії до Японії і Філіппін);
· поширення НАТО на Схід і стимуляція приєднання до Європейського Союзу та європейської культури в цілому країн Центральної Європи (ЦЄ) і країн, що утворилися після дезінтеграції СРСР, особливо тих, чиї культури близькі до західної;
· розбудова й поширення впливу міжнародних інститутів, які відповідають західним цінностям, забезпечення інтеграції незахідних країн у ці інститути;
· економічна і соціокультурна експансія в інші країни, підтримка соціальних інституцій і груп, що орієнтуються на західні цінності, інтереси і стиль життя.
Наведені вище пріоритети цілком відповідають новій монополярній структурі світу (про багатополярність сьогодні можна говорити переважно в економічній сфері), яка сформувалася після закінчення "холодної війни", а також інтересам єдиного чітко визначеного полюсу світової сили і влади. Цим полюсом стали Сполучені Штати Америки в союзі з розвиненими країнами західної цивілізації. Перемога західних країн у "холодній війні" була закономірною. Війну виграла західна ринкова економіка. Саме вона, а не військовий потенціал, виявилася визначальним чинником перемоги Заходу. Водночас сподівання багатьох країн на те, що економічна могутність неминуче перетвориться на геополітичний вплив і призведе до формування багатополярного світу відповідно до нових економічних центрів сили (Японія, Німеччина, Китай) виявилися марними. Такими ж, як і марксистський міф про домінування економіки над політикою. Економічна могутність виявилася необхідним, проте недостатнім фактором формування великих держав і нових полюсів сили. Утвердження монополярного світу з універсальною євроатлантичною системою цінностей значно обмежило вплив і можливості поширення альтернативних систем цінностей - євразійських, ісламських, латиноамериканських, конфуціанських тощо. Ці цінності й відповідні цивілізації віднині стали приреченими на другорядні ролі регіонального рівня.
Майбутнє Європи і світової цивілізації залежить саме від чіткої позиції Заходу в питанні ставлення до країн, що виникли на уламках СРСР. Будь-які спроби Російської Федерації, вважає, наприклад, Зб. Бжезинський, ізолювати і знову підкорити Україну за допомогою московського оплоту в Криму (так само, як вторгнення в Прибалтику) повинні розглядатись як привід для масштабної допомоги Заходу. Підтримка країн Балтійсько-Чорноморської зони має стати стратегічною метою Заходу. В геополітичному вимірі важливо, щоб Україна змогла стабілізуватись як міцна незалежна держава Центральної Європи, що в свою чергу зміцнить надії на еволюцію і самої РФ як демократизованої європейської держави. Тому важливим компонентом західної стратегії в Центральній Європі сьогодні стає підтримка економічної і політичної консолідації України.
Геополітична стратегія РФ. Основні напрямки стратегії РФ зумовлені її геополітичними амбіціями і намаганнями повернути собі статус наддержави, який вона втратила після розпаду Варшавського блоку і СРСР. Відчуття стратегічної вразливості, яке виникло внаслідок процесу перетворення РФ з наддержави на велику регіональну потугу, плюс природне занепокоєння питаннями безпеки за нових геополітичних умов стимулювали розробку значної кількості аналітичних доповідей і рекомендацій 1.
Аналіз цих доповідей і реальної політики РФ на міжнародній арені дає змогу дійти висновку, що основними її геополітичними пріоритетами є:
· повернення статусу наддержави і формування нової євразійсь кої потуги чи блоку на терені колишнього СРСР;
· збирання "історичних російських земель", інтеграція держав і "великих просторів" навколо РФ;
· приєднання до великої сімки й активна протидія поширенню НАТО на Схід;
· зміна стратегічного балансу між Атлантичною спільнотою (НАТО) і РФ як військово-стратегічною наступницею СРСР, орієнтація на формування нової стратегічної біполярності;
· формування нових стратегічних осей Євразії: Москва - Берлін, Москва - Тегеран, Москва - Токіо;
· забезпечення доступу до "теплих морів", насамперед через Іран і Ірак (бажано політичними методами);
· протидія сепаратистським рухам у самій РФ, особливо в регіонах Кавказу, так званого "тюркського клину" (насамперед Татарстан і Башкортостан), Якутії і Далекого Сходу;
· нейтралізація країн Балтії і геополітична декомпозиція України (або щонайменше так звана "фінляндізація" цих країн);
1 Goncharenko A. Ukrainian-Russian Relations: An Unequal Partnership. - London, Whitehall: RUSI, 1995; Глобальні трансформації і стратегії розвитку / Під ред. О.Білоруса. - К.: Віпол, 1998.
· повна інтеграція Білорусі до складу РФ;
· формування економічного і політичного домінування в державах Закавказзя і Центральної Азії;
· економічна і соціокультурна експансія в усі незалежні країни на терені колишнього СРСР, підтримка російськомовного населення, створення умов для політичного контролю і домінування РФ.
Ці пріоритети цілком відповідають традиційній імперській стратегії Росії та російській месіанській ідеї. Її реалізація завжди була й залишається основою традиційної стратегії Росії протягом століть. І всі процеси "лібералізації", "демократизації" чи "вестернізації" не можуть змінити цю тенденцію в історично стислий проміжок часу.
Якщо придивитися уважніше до потенціалу україно-російських відносин, їхнього глибинного підгрунтя, то слід визнати, що істотних довгострокових причин для їх погіршення немає. Обидві країни - споріднені культурно-цивілізаційно, мають спільні економічні інтереси і здатні проводити узгоджену політику щодо інших країн. Аналізуючи причини труднощів в українсько-російських відносинах, не можна не дійти висновку, що їм притаманний переважно суб'єктивний характер, тобто вони зумовлені інтенціями, поглядами, прагненнями домінуючих у цих країнах політичних еліт.
Принципова відмінність у менталітеті спричиняє ставлення росіян до самих себе як до великодержавної нації, а до українців - як до етносу вторинного, меншовартого, неспроможного до самостійних політичних дій. Відмова українців від телурократії трактується як державницька неспроможність. Вважаючи себе єдиним правонаступ ником СРСР, а ширше - ідеї світового панування, РФ прониклася амбіціями щодо відновлення макрополітичної державної структури на євразійському просторі і тому прагне спрямувати свою зовнішню політику на реалізацію цієї месіанської ідеї.
У політиці РФ домінує євроазійська парадигма - комплекс уявлень і зовнішніх орієнтацій, що був прийнятий або частково нав'язаний більшості народів Російської імперії протягом останніх трьохсот років. Суть його - домінування Москви як центру Євразії. Зовнішньополітична доктрина РФ щодо "близького зарубіжжя" сформулювана однозначно: Москва вважає ці країни сферою своїх життєвих інтересів і не виключає втручання в їхні справи під гаслом "захисту інтересів російськомовного населення". Що це не пусті слова, свідчить реальна російська політика в Придністров'ї, Абхазії, Таджикистані та інших регіонах. Російською Федерацією офіційно, на парламентському рівні, не раз висловлювались територіальні претензії до України.
Геополітична стратегія України. Україна, на жаль, ніколи не мала чіткої геополітичної стратегії. Проте її розробка є життєвою необхідністю для неї як суверенної країни й суб'єкта геополітики. Це цілком відповідає її геополітичному потенціалу як значної європейської країни. Передумовою формування такої стратегії є чітке визначення базових цінностей і національних інтересів, внутрішніх і зовнішніх параметрів розвитку, геополітичних орієнтацій на перспективу.