Смекни!
smekni.com

Виникнення і культура козацтва (стр. 2 из 2)

Освіта. Порівняно з Росією освіта в Гетьманщині до­сягнула високого рівня. За даними, зібраними в семи полках із десяти, у 1740-х роках існувало 866 початкових шкіл, де в обсязі трирічного курсу викладалися основи читання та письма. Ця структура різко відрізнялася від освіти на Правобережжі, де більшість шкіл контролювали єзуїти, а польська початкова освіта для українських селян була практично недоступною. Це й було однією з причин незначної ролі, яку відігравало Правобережжя в культурному житті України тієї доби.

Щодо середньої освіти, то Лівобережжя могло похвалити­ся кількома колегіями, зокрема у Чернігові, Переяславі та Харкові. Головним осередком вищої освіти була Києво-Могилянська академія, яка отримала цей статус у 1701 р. Завдяки щедрій фінансовій підтримці Мазепи вона стала одним із провідних культурних центрів православного світу. В десятиліття, що передувало Полтавській битві, в ній щороку вчилося 2 тис. студентів. Серед її викладачів були такі світила, як Йосафат Кроковський, Стефан Яворський та Феофан Прокопович. Побудована за суворими правилами 12-річна програма навчання в академії користувалася таким високим авторитетом, що російські правителі заповзято вербували її викладачів і випускників, пропонуючи їм най­вищі в імперії церковні та урядові посади.

Титульна сторінка Академічних тез

Києво-Могилянської академії.

Гравюра Г.Левицького, 1739р.

Проте взаємини Київської академії з російськими прави­телями не завжди були дружніми. Після історії з Мазепою внаслідок репресій царату загальне число студентів скороти­лося до менше ніж двох сотень. У 1740-х роках завдяки самовідданному керівництву Рафаїла Заборовського це число знову сягнуло за тисячу й академія вступила в період свого останнього розквіту. Вона сама великою мірою породила причини свого остаточного занепаду. Тісно пов'язана з церк­вою й укомплектована представниками духовенства, ака­демія, як і раніше, робила наголос на таких традиційних предметах, як філософія, теологія, риторика та мови. Її схоластичні методи навчання застаріли, а спроби засвоїти раціоналістські наукові течії, що проникали з Європи, були млявими та малоефективними. Релігійна орієнтованість і традиціоналізм стояли на перешкоді залученню до академії молоді, зацікавленої сучасними знаннями. У 1790 р. понад 90% із 426 її студентів були синами священиків. Зрештою славетний учбовий заклад перетворився на богословську семінарію. Водночас українці, які прагнули здобути сучасну освіту, охоче вступали до нових російських закладів (як, зокрема, Московський університет та Медична академія), заснованих у 1750-х роках. Усвідомлюючи відсталість україн­ської вищої освіти, гетьман Розумовський разом із стар­шиною звернувся до імперського уряду по дозвіл заснувати університет у Батурині, але дістав відмову. До кінця XVIII ст. ситуація стала цілком протилежною: провідні учбові заклади імперії знаходилися тепер не на Україні, а в Росії.

Культурні досягнення. Починаючи з середини XVII до кінця XVIII ст. в художній та інтелектуальній царині панував стиль барокко. Його поява співпала з гідною подиву культур­ною добою в історії країни й водночас допомагала формуван­ню цієї доби. Задовольняючи смаки знаті, барокко підкрес­лювало велич, розкіш та декоративність. Цей стиль мав збуджувати почуття людини і в такий спосіб оволодівати її думками. Він віддавав перевагу формі перед змістом, химер­ності перед простотою, синтезові перед самобутністю. Саме здатність до синтезу зробила барокко особливо принадним для українців — нації, котра перебувала між православним Сходом та латинізованим Заходом. Барокко не принесло на Україну якихось нових ідей, воно скоріше пропонувало нові прийоми, — такі як парадокс, гіперболізація, алегорія, конт­раст, — і всі вони допомагали культурній еліті ефективніше окреслити, опрацювати й розвинути старі істини. Багато представників цієї еліти не виявляли зацікавленості місцевим життям чи національною справою. Вони мислили себе насам­перед у межах всього православного світу. Це дало деяким українським історикам культури підстави критикувати їх за відсутність національного коріння, за безплідність та ізольо­ваність від життя, що точилося довкола. І все ж барокко принесло на Україну культурний динамізм, прагнення до­сконалості, спрагу спілкування із Заходом. Спливе багато води, перш ніж культурне життя України знову зануртуе з такою ж силою.

Література й мистецтво. Багато бароккових рис позна­чилося на творах так званих «перелітних птахів», тобто українців, що навчалися в польських чи західноєвропейських університетах і повернулися до Києва, щоб викладати в Ака­демії. Зважаючи на їхню європейську освіченість, Петро І покликав їх очолити в Росії церковні та освітні установи. Найвидатнішими серед них були Феофан Прокопович, Стефан Яворський, Дмитро Туптало та Симеон Полоцький. Але було й багато інших. Між 1700 і 1762 рр. понад 70 українців та білорусів обіймали найвищі церковні посади імперії, тоді як росіяни — лише 47. Хоч більша частина їхньої творчої кар'єри проходила на Півночі, деякі з цих мандрівних уче-них-священиків ще за свого перебування в Києві зробили значний вклад у культуру. Так, викладаючи поетику в Київсь­кій академії, Прокопович у 1705 р. написав свою знамениту історичну драму «Володимир», що оспівувала введення хри­стиянства на Русі. Присвячена Мазепі та Петру І, п'єса містила яскраво виражені ознаки патріотизму, зокрема у тра­ктуванні Прокоповичем Києва як «другого Єрусалима». Проте ці сантименти не завадили Прокоповичу стати провідним ідеологом реформ Петра І, спрямованих на секу­ляризацію й централізацію суспільства. Стефан Яворський, ректор Київської академії, який у 1721р. зайняв найвищу в російській церкві посаду, славився елегантними віршами, писаними українською, польською та латинською мовами. Перебуваючи в Росії, він написав «Камінь віри» — красно­мовний виступ проти протестантизму.

Виходили з Київської академії й письменники іншого гатунку. Це були не священики, не викладачі, а студенти, що згодом стали козацькими хорунжими та писарями. На проти­вагу богословським проблемам, барвистим панегірикам, уче­ним диспутам, якими захоплювалися їхні вчителі, ці письмен­ники цікавилися насамперед історією рідної землі й писали так звані козацькі літописи. Автором найцікавішого з них був писар Самійло Величко. У передмові до своєї праці цей учений козак запитує: «Ежели может що бити любопитствующему нраву человеческому, кроме телесньїх требований, ласкавий чительнику, так угодное й приятное, яко чтение книжное й ведение прежде бивших деяний й поведений людских?» Потім Величко пояснює, як роки спустошення України збудили в ньому інтерес до минулого своєї землі:

«Видех же к тому, на розних там местцах, много костей человеческих, сухих й нагих, тилко небо покров себе имущих, й рекох во уме — кто суть сия. Тех всех, еже рек, пустих й мертвих насмотревшися, поболех сердцем й душею, яко красная й всякими благами прежде изобиловавшая земля й отчизна наша Украиномалоросийская во область пустине Богом оставленна й населници ея, славние предки наши, безвестнии явишася. Аще же й вопрошах о том многих людей старивших, почто бисть тако, из яких причин й чрез кого опустошися тая земля наша? — то не единогласно отвеще-ваху ми, еден тако, а другий инако; й немощно мне било совершенно з их не единогласних повестей информоватися о падении й запустении оноя тогобочния отчизни нашея».

Інший зразок цього літературного жанру створив Григорій Грабянка. Він називався «Дії запеклої і од початків поляків кривавої небувалої брані Богдана Хмельницького, гетьмана Запорозького з поляками» І мав на меті показати, що «українці є рівні з іншими». Аналізуючи недавнє минуле, як Величі так і Грабянка рішуче підтримують претензії старшИйИ на соціально-економічне та політичне панування на Україні. Скасування Гетьманщини також знайшло відгук у літературі. Зокрема, у 1762 р. Семен Дівович написав довгу полемічну поему під назвою «Розмова Велигоросіїз Малоросією»;в якійборонив право України на автономію. У тому ж струмейі писав свої праці Григорій Полетика. Яскраве уявлення про психо­логію козацької верхівки давали щоденники та записки Мнко- Ханенка, Якова Маркевича та Пилипа Орлика.

Високого рівня досягло у XVIII ст. мистецтво. Українські митці, більшість яких працювали в Росії, уславилися насамперед на музичній ниві. Композитори Дмитро Бортнянський, Максим Березовський, Артем Ведель поклали початок ук­раїнським та російським традиціям хорової музики. У бага­тьох їхніх творах яскраво вщчутний вплив українських народ­них мелодій. Загальне визнання здобули у живопису Дмитро Левицький, в архітектурі — Іван Григорович-Барський. На початку століття завдяки фінансовій підтримці Мазепи в стилі так званого козацького барокко було споруджено ряд церков, що порівняно з західноєвропейськими виглядали більш стриманими й елегантними. Пізніше піднялись такі чудові зразки бароккової архітектури, як Успенська церква в Києво-Печерській лаврі, Андріївська церква в Києві та собор Св. Юра у Львові. Водночас повсюдно поширився народний театр (вертеп) і з'явилося багато мандрівних бан­дуристів.

***

Наприкінці XVIII ст. закінчилася бурхлива й багатогран­на культурна епоха. В результаті завоювань Петра І Росія здобула на Балтійському морі жадане «вікно в Європу», а потреба в животворній ролі України як посередника куль­турних впливів відпала. Кордони імперії значно обмежили контакти України з Заходом. Тепер плодами безпосеред­нього виходу в Європу, «європеїзації», інтелектуальним по­тенціалом України користувалася Росія, завдяки чому вона стала в авангарді культурного розвитку. Водночас ізольова­на і схильна до традиціоналізму Україна скотилася в трясови­ну провінціалізму. Після втрати політичної автономії над нею нависла загроза втрати й культурної самобутності.

Література

1. Сергій Трубчанінов "Історія України",-Коломия,1998.

2. Іван Тиктор "Історія українського війська",-Львів, 1936.

3. Орест Субтельний "Історія України",- Київ, "Либідь". 1993.