Умисне тяжке ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, скоєне у стані сильного душевного хвилювання підпадає під ознаки ст. 103 КК, а не ч. 3 ст. 101 КК. Взагалі, заподіяння тілесних ушкоджень в стані фізіологічного афекту навіть при наявності обставин, що обтяжують відповідальність, кваліфікується за статею 103 КК[11]. Ст. 103 передбачає відповідальність тільки за умисне заподіяння ушкоджень – за необережне заподіяння ушкоджень тяжкого і середнього ступеня відповідальність наступає за ст. 105 КК.
Суб’єктом злочину є осудна особа 14-річного віку.
Злочином не визнається умисне заподіяння легкого тілесного ушкодження в стані сильного душевного хвилювання.
Заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони. Перевищення меж необхідної оборони є більш пом’якшуючою обставиною, ніж стан сильного душевного хвилювання. Поняття необхідної оборони розкривається в статті 15 КК України. Згідно статті, необхідною обороною визнаються дії, здійснені в цілях захисту інтересів і прав особи, що обороняється або іншої особи, інтересів суспільства чи держави від суспільно-небезпечного протиправного посягання, шляхом причинення шкоди посягаючому, якщо такі дії були обумовлені необхідністю припинення посягання.
Діяння, чинені в стані необхідної оборони не є злочинними, вони суспільно корисні. Необхідна оборона – суб’єктивне право кожного, а захист інтересів суспільства чи держави – моральний обов’язок.
Відповідальність за заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при перевищенні меж необхідної оборони передбачена ст. 104 ККУ. Для кваліфікації діяння за цією статтею потрібно:
1. Стан необхідної оборони, викликаний протиправними діями потерпілого.
2. Заподіяння шкоди саме особі, неправомірними діями якої викликаний цей стан, а не третім особам.
3. Перевищення меж необхідної оборони.
Для виникнення стану необхідної оборони потрібно, щоб посягання було:
1. Суспільно-небезпечним;
2. Наявним;
3. Дійсним;
Кваліфікація заподіяння тяжкого тілесного ушкодження ускладнюється тим, що в законі не зовсім чітко визначено межі необхідної оборони. Для кваліфікації діяння за ст. 104 КК необхідно, щоб винний безсумнівно перевищів межі необхідної оборони. Перевищення меж – це явна, очевидна невідповідність захисту характерові нападу.
Якщо внаслідок перевищення меж необхідної оборони з метою захисту від нападу завдаються тяжкі тілесні ушкодження, що викликали смерть потерпілого, кваліфікація відбувається за ст. 104 КК.
Якщо тяжкі тілесні ушкодження були спричинені при перевищенні меж необхідної оборони і винний перебував у стані сильного душевного хвилювання, то відповідальність настає за ст. 104 КК, тому що вона передбачає більш пом’якшувальну обставину. Навіть при наявності обтяжуючих обставин, діяння, що підпадає під ознаки складу злочину, передбаченого ст. 104 КК, кваліфікується за ст. 104 КК.
Необережне заподіяння тяжких чи середнього ступеня тяжкості тілесних ушкоджень. Необережне заподіяння тяжких чи середнього ступеня тяжкості тілесних ушкоджень передбачено диспозицією статті 105 ККУ. Відмінність заподіяння ушкоджень з необережності від умисного заподіяння ушкоджень полягає в суб’єктивній стороні злочину, в її інтелектуальному моменті. Так, для кваліфікації дій за цією нормою, необхідно, щоб особа не передбачала можливості настання наслідків у вигляді ушкоджень середнього і тяжкого ступеня, хоч могла і повинна була їх передбачити, або щоб особа передбачала можливість настання цих наслідків, але легковажно розраховувала на їх відвернення. У випадку, коли особа не могла і не повинна була передбачати ці наслідки, складу злочину не буде за відсутністю вини (казус).
Необережне заподіяння тяжких і середнього ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, внаслідок яких сталася смерть, належно кваліфікувати як необережне вбивство.
Відповідальність за необережне спричинення легких тілесних пошкоджень законом не встановлена.
Суб’єктом злочину, передбаченого ст. 105 може бути особа з 16-річного віку.
ВИСНОВОК
В даній роботі розкрито поняття тілесних ушкоджень і подано критерії оцінки ступеня їх тяжкості. Розглянуто заподіяння різних ушкоджень умисно і за обставин, що пом’якшують відповідальність, наведено відмінності між схожими складами злочинів.
Детальне вивчення законодавства дає підстави стверджувати, що відповідальність за заподіяння тілесних ушкоджень була і залишається досить суворою – у випадку умисного тілесного ушкодження законом передбачено покарання у вигляді позбавлення волі. Крім того, ст. 71 КК України визнає умисне тяжке тілесне ушкодження тяжким злочином. Разом з тим, нижня межа покарання є досить гуманною. Відповідальність за умисне спричинення ушкоджень (ст. 101, 102, ч. 1 ст. 106 КК) встановлена з 14-річного віку, що обумовлено розповсюдженістю такого виду злочину і його суспільною небезпечністю.
Статтею 3 Конституції України громадянину гарантується захист життя, здоров’я, честі та гідності, а Кримінальним кодексом встановлено суворе покарання за замах на такі суспільні цінності. Разом з тим законом передбачається звільнення особи від кримінальної відповідальності за умови правомірності заподіяння тілесних ушкоджень, а за умови невеликої суспільної небезпечності діяння – значне пом’якшення відповідальності.
Тілесні ушкодження різного ступеня тяжкості – один з найпоширеніших видів злочинів. Про це може свідчити, зокрема, і те, що в діяльності судової медицини обстеження живих осіб на предмет визначення ступеня тяжкості різних тілесних ушкоджень складає 75 % від загального об’єму роботи.
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
1. Конституція України.
2. Кримінальний кодекс України
3. Збірник постанов Пленуму ВСУ в кримінальних справах. – Харків: Одіссей, 2000.
4. “Правила судово медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень”, затверджені наказом МОЗ України від 17.01.95.
5. М. Й. Коржанський “Кваліфікація злочинів”. – К.: Юрінком Інтер, 1999.
6. М. Й. Коржанський “Кваліфікація злочинів проти особи та власності”.
7. Кримінальне право України. посібник для курсантів та студентів юридичних учбових закладів. //під. ред. В. М. Бовсуновського. – К.: Наукова думка, 1995.
8. Кримінальне право України. Загальна частина. //під ред. В. С. Ковальського. – К.: Юрінком Інтер, 1997.
9. В. В. Білкун, Л. Л. Голубович. “Судова медицина. Підручник для студентів медичних вузів.”. – К.: Юрінком Інтер, 1999.
10. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України. – К.: 2000.
11. Практика судів України в кримінальних справах. 1993 – 1995. – К., 1995.
12. Закон України “Про судову експертизу” від 25.02.94.
[1]В.В. Білкун, Л.Л. Голубович. Судова медицина. Підручник для студентів медицинських вузів. – К.:Юрінком Інтер, 1999. с. 144.
[2]Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, п. 1.2.
[3]Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.
[4]Закон України “Про судову експертизу” від 25.02.94
[5]Постанова Пленуму Верховного Суду “ Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я особи” від 01.04.94.
[6]Постанова Пленуму Верховного Суду “ Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я особи” від 01.04.94.
[7]Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.
[8]Постанова Пленуму Верховного Суду “ Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я особи” від 01.04.94.
[9]М. Й. Коржанський. Кваліфікація злочинів. – К.: Юрінком Інтер, 1999.
[10]Постанова Пленуму Верховного Суду “ Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я особи” від 01.04.94.
[11]Тут і далі див.: Постанова Пленуму Верховного Суду “ Про судову практику в справах про злочини проти життя і здоров’я особи” від 01.04.94.