Беручи до уваги згадані показники та тенденції, для подолання фінанасової кризи можна виділити короткострокові та довгострокові заходи, що мають вжити уряди та центральні банки України та Росії з метою стабілізації економік. Щодо короткотермінових заходів,то ми маємо змогу спостерігати їх впровадження і можемо проаналізувати проміжні результати. Так, зважаючи на загрозу девальвації національних валют, центральні банки почали проводити політику “дорогих грошей” з метою зменшення тиску на національні валюти, адже саме монетарні заходи є найбільш дієвими в короткостроковому періоді. Спочатку центральні банки обох держав здійснювали валютні інтервенції для зменшення попиту на іноземну валюту, що призвело до значного зменшення золотовалютних резервів обох країн, проте не дало бажаних результатів. Лише Росія за цей період втратила близько 10 млрд. дол. [6] Подальшими кроками було підвищення норми резервування для комерційних банків та підвищення ставки рефінансування. НБУ для зменшення гривневої маси підвищив норматив обов”язкового резервувіння з 11% до 15% у серпні, а з 1 вересня до 16.5%. Цей захід дав змогу мрбілізувати з ринку 100-120 млн. грн.[8] Ставку рефінансування НБУ підвищив з 16% у вересні-жовтні 1997р до 44% у лютому 1998р. Центробанк вдавався до аналогічних заходів, підвищивши норму резервування з 8% до 11% та збільшивши у два раза (з 21% до 42%) ставку рефінансування.[6] Обидва центральні банки підвищили прибутковість короткострокових облігацій, що також дало змогу знизити обсяги грошової маси. Проте ці заходи лише частково послабили тиск на нац.валюти, і девальвації не вдалося уникнути. Курс рубля до долара на початку вересня тимчасово сягнув позначки 22 руб за дол., а курс гривні до листопада знизився до 3.427 грн. за дол.
Неефективність таких радикальних заходів вказує, перш за все, на основну причину фінансової кризи - незбалансованість державних фінансів та непродуману фіскальну політику. Проте тут заходи, вжиті з метою фінансової стабілізації, можуть дати певні результати лише з плином часу, тому необхідно було якнайшвидше вдатися до конкретних дій, спрямованих на зменшення державних витрат. Зважаючи на високі заборгованості по соціальним виплатам та фінансуванню бюджетних інституцій, доцільним було скорочення тієї частини витрат, що пов”язані з виплатою державного боргу іноземним та внутрішнім кредиторам. Тут в Росії та Україні події розвивалися за дещо різними сценаріями. У серпні 1998р прем”єр-міністр РФ Сергій Кірієнко оголосив про неспроможність Росії сплачувати борги і про мараторій на такі сплати[9]. Україна ж не оголосила формального дефолту щодо ОВДП. Уряду вдалося, частково під примусом, переконати інвесторів погодитися на добровільну часткову конверсію заборгованості. За рахунок проведення аукціонів із заміни державних боргових зобов”язань зменшено навантеження на бюджет ( із кінця серпня 1998р по 28 січня 1999р проведено конверсію ОВДП 97-98рр на суму 1.878 млрд.грн.) Крім того уряд спромігся погасити держоблігації на суму 2.188 млрд. грн[10]
Проте це лише тимчасове відкладання проблем, що обов”язково прийдеться вирішувати в майбутньому. Очевидно, що тут необхідно шукати інші шляхи подолання кризи державних фінансів, і тут потрібно виходити з наступних об”єктивних обставин:
1) немає внутрішнього фінансування у вигляді ОВДП або інших цінних паперів;
2) немає доступу до приватних джерел фінансування;
3) чисте фінансування за кредитами на від”ємній позначці[11]
Отже, очевидно, що ненульовий дефіцит бюджету означає його фінансування за рахунок кредитів НБУ. Саме тому першочерговим завданням обох урядів було зниження рівня дефіциту бюджета до мінімуму, як необхідна умова для зупинення процесу нарощування боргів. Так, в Україні у бюджеті на 1999р дефіцит визначено у розмірі 1.240 млрд. грн або 1% від ВВП, хоча багато економістів погоджується, що найкращим варіантом був би бездефіцитний бюджет.
Зменшення дефіциту бюджету, як і жорстка монетарна політика є лише тимчасовим виходом зі складноі економічної ситуації. Надалі єдиним чинником, що втримуватиме фінансову стабільність є збільшення надходжень до бюджету. Саме зростання дохідної частини бюджету разом з низьким дефіцитом дасть змогу поступово розрахуватися з зовнішніми та внутрішніми боргами. Отже стратегічною метою урядів є економічне зростання, що в свою чергу сприятиме збільшенню надходжень в бюджет. Економічне зростання передбачає масштабні інвестиції. Зважаючи на те, що інвестиційні ресурси України та Росії є обмежиними, прибуток підприємств майже не реінвестується, головним джерелом інвестицій знову ж таки є кошти зарубіжних інвесторів та кредити комерційних банків. При чому сприяти потрібно зростанню саме прямих інвестицій і обмежувати портфельні інвестиції. Щодо кредитів комерційних банків, то тут становище є дещо складнішим. Більшість своїх коштів комерційні банки вкладають в ринок державних цінних паперів, а не в реальний сектор економіки.
Дані по Україні свідчать, що збільшення грошової маси М2, а отже і кредитних ресурсів не сприяло зростанню виробництва, а лише прискорювало розвиток інфляції. З таблиці видно, що надлишок грошей у 1997-98рр. не було спрямовано на розвиток приорітетних галузей господарства і відхилення від жорсткого монетаризму дало лише негативні наслідки.
Темпи зростання номінального ВВП та грошової маси М2 до попереднього року.
| Показник | 1992 | 1993 | 1994 | 1995 | 1996 | 1997 | 1998(7міс) |
| ВВП(разів) | 16.8 | 29.5 | 8.1 | 4.5 | 1.5 | 1.13 | 1.10 |
| М2(разів) | 11.0 | 19.0 | 7.0 | 2.13 | 1.32 | 1.38 | 1.52 |
| М2/ВВП | 0.65 | 0.64 | 0.86 | 0.47 | 0.88 | 1.22 | 1.38 |
Саме це й змусило Національний банк під час кризи вдатися до політики “дорогих грошей”. Однак це не означає, що слід повністю відмовитися від збільшення грошової маси, зважаючи на те, що рівень монетизації економіки є дуже низьким (для Росії цей показник дорівнює близько 16%, для України - близько 13%). Навпаки центральні банки повинні поступово знизити норму резервування та ставку рефінансування з метою пожвавлення економічного життя. Адже ставка рефінансування, а отже і процент по кредитам є дуже високими порівняно з нормою рентабельності підприємств, що становить близько 7%. При таких ставках кредити є недоступними. Саме підтримання темпів зростання грошової маси є одним з головних завдань Центробанка Росії, що відрбражено в програмі зі стабілізації економічного становища в державі.[13] НБУ прийняв рішення щодо зниження з 1січня 1999р нормативу резервування для комерційних банків з 16.5% до 15%. Це сприятиме зростанню грошової маси і здешевленню кредитних ресурсів.[14]
Проте такі дії повинні супроводжуватися радикальними структурними змінами економічних систем та інституційними реформами. Можна припустити, що саме незавершеність процесу переходу до ринкової економіки не дає змогу застосовувати стандартні перевірені рецепти подолання кризи. Адже часто не можна передбачити розвиток подій після впровадження певних монетарних чи фіскальних заходів, зважаючи на значну недієвість законів фкнкціонування ринку. Тому якнайшвидше необхідно завершити процес трансформації економічного життя, що включає такі основні завдання:
· реформування податкової системи;
· скасування необгрунтованих податкових пільг;
· заборона бартерних операцій;
· зміна структури державних витрат (скорочення соціальних пільг);
· створення ефективної банківської системи;
· створення ринку цінних паперів;
· припинення практики несплати боргів;
· реформування системи управління;
· прискорення приватизації.
Ці рекомендації стосуються як Росії, так і України. Проведення згаданих реформ дасть змогу збільшити потенціал економік, а отже зробить дієвими монетарні заходи для стимулювання економіки. Зокрема можна сподіватися, що стане ефективною політика “ дешевих грошей ”, що зробить кредити доступними для підприємств, а кредитування реального сектору вигідним для банків.
Очевидно, що, незважаючи на необхідність до мінімуму скоротити іноземні запозичення, кредити міжнародних організацій все ще залишаються важливим чинником фінансової стабільності, і від їх надходження , принаймі найближчим часом, в значній мірі залежатиме стабільність фінансової системи як в Росії, так і в Україні. В основному іноземні кредити йдуть на збільшення валютних резервів центральних банків, і це суттєво допомогло, зокрема НБУ, уникнути критичного зниження резервів під час фінансової кризи. Зя словами голови НБУ Віктора Ющенка " єдиним джерелом поповнення резервів НБУ є програма кредитування EFF ", що здійснює МВФ.[15] Суттєвим моментом є те, що при наданні кредиту EFF не дозволяється його використання з метою погашення внутрішньої та зовнішньої заборгованості. Надаючи кошти МВФ висуває вимоги уряду країни- боржника, що передбачають проведення ринкових перетворень та трансформацію економічної системи. Від виконання даних вимог залежить термін надання кредитів та іх розмір. Україна в питанні виконання вимог МВФ йде попереду Росії, хоча багато принципових вимог, серед яких зміна структури бюджетних видатків (значне скорочення соціальних виплат, скасування пільг) та прийняття закону про НБУ все ще залишаються нездійсненими. Росія ж до цих пір не виконала жодної вимоги, найголовнішою з яких є зменшення дефіциту бюджета. Проте в силу, перш за все, політичних причин МВФ продовжував надавати кредити. За даними на 1 вересня 1998р сумарний обсяг наданих Росії кредитів перевищив 14.4 млрд. СДР або склав 19 млрд.дол. , що робить Росію найбільшим боржником цієї організації. У серпні переговори російськргр уряду з МВФ закінчилися успіхом: до кінця 1999р обіцяно 22.6 млрд.дол кредитів, а 22 липня було прийнято рішення про виділення першого траншу кредиту в розмірі 4.8 млрд. дол. , що надійшли на рахунок Центробанках[9]. В 1999р Росія планує виплатити 9.5 млрд.дол боргів з необхідних 17.5 млрд.дол і реструктуризувати іншу частину. В бюджеті передбачені виплати на 4.6 млрд.дол , а інше уряд знову ж таки планує отримати від МВФ.