Далі розглянуто заходи боротьби з кіберзлочинністю, що приймаються на міжнародному рівні. Зокрема, згадується діяльність Інтерполу, Міжнародної комісії по боротьбі з відмиванням грошей (ФАТФ) та Групи розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням грошей (ГФМ). Наводиться ціла низка міжнародних нормативно-правових документів, ініційованих країнами-членами Ради Європи, зокрема: Конвенція щодо боротьбі з кіберзлочинністю, що була прийнята у Будапешті 23 листопада 2001 р. Варто зазначити, що в ній несправедливо було забуто про заходи, які приймалися стосовно міжнародної боротьби з кіберзлочинністю Організацією Об’єднаних Націй, країнами “Великої вісімки”, Всесвітньою Організацією Інтелектуальної Власності (ВОІВ) та деякими ін. Зокрема, Організацією Об’єднаних Націй було розроблено “Посібник ООН з попередження злочинів, пов’язаних із застосуванням комп’ютерів, і боротьби з ними.” У Віденській декларації про злочинність і правосуддя: відповіді на виклики XXI століття у п. 18 країни-члени ООН зобов’язуються розробити орієнтовані на конкретні дії програмні рекомендації щодо попередження злочинів, пов’язаних з використанням комп’ютерів, і боротьби з ними; а також Комісії з попередження злочинності і кримінального правосуддя пропонується розпочати роботу в цьому напрямі. Крім того, практично на кожному конгресі ООН, починаючи з кінця 80-х р. ХХ ст., обговорювалася проблема комп’ютерної злочинності. Країнами “Великої вісімки” було організовано експертну групу боротьби із “зловживаннями в міжнародних мережах передачі даних” та підрозділ країн “Восьми” по боротьбі із злочинами у сфері інформаційних технологій. Всесвітня Організація Інтелектуальної Власності ще у 1978 р. запропонувала модель забезпечення захисту комп’ютерних програм як об’єкту авторського права. Зазначена структура діє також у сфері захисту баз даних, проводить конференції з перелічених питань.
У більшості документів, прийнятих на міжнародному рівні, відмічається, що для ефективної боротьби проти кіберзлочинності потрібне більш широке, оперативне і добре налагоджене міжнародне співробітництво. Це пояснюється тим, що завдяки широкому розповсюдженню глобальних телекомунікаційних мереж, для того, хто вчиняє комп’ютерний злочин, не існує політичних кордонів. Правопорушник може знаходитися в одній країні (в якій не розвинена система протидії кіберзлочинності), а предмет його посягання – в іншій. Тому, щоб не створювати “оазис” для комп’ютерних злочинців в Україні, співробітництво повинно здійснюватися, у першу чергу, у сфері гармонізації національного законодавства з міжнародними рекомендаціями, а також – у сфері оперативного реагування на інциденти, що пов’язані з порушенням роботи комп’ютерних систем. Як справедливо зазначено у Концепції (підрозд. 10.5 ч. 2), необхідним є формування правової доктрини гармонізації національного інформаційного права України з міжнародним інформаційним правом. З огляду на зазначене, доречно створити підрозділ (організацію) та підтримувати вже існуючі (наприклад, Центр дослідження проблем комп’ютерної злочинності****), головною метою яких має стати надання інформації про комп’ютерні злочини та їх попередження. Бажано, щоб вони підтримували тісний зв’язок з такими міжнародними організаціями: з Міжнародною організацією з доказів комп’ютерних злочинів – IOCE (International Organisation on Computer Evidence)***** або з Форумом команд з безпеки та реагування на інциденти – FIRST (Forum of Incident Response and Security Teams)******.
Вважаємо, що зазначені положення варто включити до розд. 7 ч. 2 – “Державна політика України щодо боротьби з комп’ютерною злочинністю”, тому що за своїм змістом вони більше відносяться до заходів боротьби з комп’ютерною злочинністю.
Друга частина Концепції – “Основні напрямки організації боротьби з комп’ютерною злочинністю” – вже безпосередньо стосується боротьби з комп’ютерною злочинністю.
У розділі сьомому цієї частини практично затверджуються державна політика України щодо боротьби з комп’ютерною злочинністю та організаційно-правові аспекти протидії комп’ютерній злочинності, її профілактика та урахування міжнародного досвіду з цих питань. Положення основних організаційних напрямів удосконалення протидії комп’ютерній злочинності в Україні з урахуванням міжнародного досвіду (підрозд. 7.3) вважаємо за доцільне перенести до відповідних підрозділів.
У Концепції також визначено тактичні напрями організації боротьби з комп’ютерною злочинністю в Україні, одним з яких є організація роботи з кадрами. Зокрема, в Національній академії внутрішніх справ України пропонується на рівні магістратури формувати спеціалізовані групи щодо підготовки викладачів для відомчих закладів освіти за проблематикою боротьби з кіберзлочинністю. Але безпідставно забуто про досвід Національного університету внутрішніх справ України, який вже готує фахівців у сфері захисту інформації для правоохоронних органів та має певні навички і науково-педагогічну базу.
Необхідно зазначити, що розробникам Концепції варто звернути увагу на положення Тимчасового регламенту Кабінету Міністрів України, зокрема на розділ V – “Порядок розроблення концептуальних засад реалізації урядової політики” [2]. На нашу думку, структура Концепції повинна мати такий вигляд:
1. Загальні положення та мета Концепції.
2. Визначення основних понять та категорій (глосарій Концепції).
3. Стан нормативно-правового забезпечення боротьби з комп’ютерною злочинністю.
4. Загальна характеристика комп’ютерної злочинності, її структура та прогноз розвитку.
5. Основні шляхи та напрями боротьби з комп’ютерною злочинністю.
6. Завдання, механізми та етапи боротьби з комп’ютерною злочинністю.
7. Інформаційно–наукове та кадрове, матеріально-технічне і фінансове забезпечення боротьби з комп’ютерною злочинністю.
На міжнародному рівні у ряді нормативно-правових актів визнано, що кіберзлочинність загрожує не тільки національній безпеці окремих держав, а й безпеці людства, міжнародному правопорядку. Саме тому Концепція, що пропонується, є актуальною і своєчасною для нашого суспільства, перед яким постало завдання щодо інтеграції до європейського співтовариства. Вона покликана забезпечити вирішення цієї проблеми на національному рівні.
1. Беляков К.И. Управление и право в период информатизации: Монография. – К.: КВІЦ, 2001. – 308 с.
2. Постанова Кабінету Міністрів України “Про затвердження Тимчасового регламенту Кабінету Міністрів України” від 5 червня 2000 р. № 915.