У системі нових економічних відносин земля повинна мати господаря-власника в особі трудового колективу чи в особі конкретного селянина, фермера. Коли земля нічийна, не має конкретного господаря-власника, ніхто з інвесторів не наважиться вкладати ресурси (кошти) в піднесення її родючості, продуктивності. Логіка проста: якщо земля не твоя, то вкладені ресурси і результати стануть нічийними. Не можна організувати підприємництво, бізнес (що визначальне в ринковій економіці) на землі, не володіючи нею. Земля повинна мати свою адресність, лише тоді вона стане основою для ефективного підприємництва, задоволення підприємницького інтересу. Економісти, які розглядають землю як дар божий, не враховують економічної родючості землі, що створюється працею людей, цим самим віддаляють селянина від бажаного економічного результату. Не науковці, а політики своїм нерозумінням специфіки економіки аграрного сектора завдали сільському господарству величезної шкоди. Досвід постсоціалістичних країн світу: Угорщини, Чехії, Словаччини, країн Балтії, Кавказу, Середньої Азії та інших свідчить, що там, де реформували земельні відносини і форми ведення господарства з урахуванням усіх складових економіки, не тільки стабілізували виробництво, а й рішуче нарощують його обсяги. Тому боляче визнавати, що Україна, в якій ще в 1996 році було створене необхідне правове поле для реструктуризації неефективних колгоспів і радгоспів, переходу на нові форми організації сільського господарства, реформаційні процеси згасають, ускладнюючи незадовільний стан галузі.
В Україні суспільство не консолідувалося на чіткому визначенні напрямів розвитку національної економіки і, по суті, нині існує три економіки: адміністративно-командна, яка не має нічого спільного з державним регулюванням з погляду сучасності, тіньова і ринкова, які діють, звичайно, в різних напрямах. Тому і результати, як у відомій байці.
Стратегія і тактика реформ щодо подальшого розвитку АПК і сільського господарства повинні концентруватися на трьох взаємопов'язаних напрямах: формування ефективного господаря-власника; створення сприятливого економічного середовища ("правил гри") на ринку; активний пошук та мобілізація внутрішніх резервів зростання обсягів виробництва, підвищення ефективності. Головна мета цього процесу - розбудова конкурентоспроможного аграрного сектора економіки шляхом створення умов для прискореного формування ефективного господаря-власника.
Якщо до 1991 р. пріоритет в управлінні економікою віддавався державі, суспільній власності і суспільному інтересу, то нині, згідно з Конституцією України і Концепцією держави, попередні пріоритети замінені пріоритетом людини з її правом власності й особистим інтересом.
Усім рівням влади належить піклуватися про безпеку громадян, сприяти чесній конкуренції, надавати певні послуги: споживачам - купувати за свої гроші найкращий товар, виробникам - отримувати найоптимальнішу ціну та найвищий прибуток від реалізації товару.
Ефективний господар-власник повинен стати провідною ланкою розвитку товарно-грошових відносин та форм господарювання. Потрібно відійти від планово-розподільної системи та командних методів управління, які так відстоюються ортодоксами. Нині потрібні політична воля, рішучість, взаємоузгодженість дій усіх гілок влади, спрямованих на зрушення перетворень на селі на краще.
Вибір форм власності і господарювання залишається за селянами. Ці важливі питання вирішувати їм, виходячи з місцевих умов, історичного досвіду, традицій, власних міркувань та бажань.
Другий стратегічний напрям - створення сприятливого економічного середовища, правила гри на ринку для всіх господарюючих суб'єктів АПК. Мається на увазі запровадження сприятливої цінової політики, стимулюючого оподаткування, надання фінансово-кредитного забезпечення, створення ринків сільськогосподарської продукції та матеріально-технічних ресурсів, відповідної ринкової інфраструктури, захист внутрішніх та доступ до зовнішніх ринків.
Вирішивши зазначені стратегічні проблеми, можна буде здійснювати і третій стратегічний напрям, розробити і втілити в життя конкретні програми розвитку галузей, регіонів, суб'єктів господарювання, розвитку технологій та науково-технічного прогресу.
В умовах ринкової економіки національне сільське господарство не може успішно розвиватися, перебуваючи у стані замкнутої господарської системи. Виникає необхідність інтеграції аграрної економіки як всередині країни, так і з зарубіжними партнерами. Наше завдання - активізувати цей процес, сприяти своїми розробками розвитку товарообміну, капітале- і трудообміну, тобто створенню змішаної конкурентної економіки, заснованої на наукомістких технологіях, взаємному інтересі і вигоді. Форми інтеграції можуть бути різні: спільні підприємства, компанії, корпорації, концерни тощо.
Не тільки визнання, але й (і це головне) практичні дії щодо забезпечення пріоритетного розвитку агропромислового виробництва є основою становлення економічної незалежності і розвитку України. З цією метою повинна бути законодавче затверджена концепція аграрної політики, що зобов'яже і дозволить всім причетним до агропромислової галузі відомствам і органам управління діяти з позицій не "диктатури пролетаріату", а перспектив розвитку держави, в тому числі і власного функціонування. Без такого підходу неможливо відпрацювати концепції організації сільськогосподарського ринку, цінової, податкової, кредитної, інвестиційної та інших концепцій. Як відомо, від розвитку агропромислового виробництва залежить продовольча безпека держави, її внутрішній ринок, забезпеченість людей робочими місцями, соціальний спокій людей тощо.
На виконання вищеозначеної концепції необхідно затвердити економічну формулу, відповідно до якої всі види капіталу держави в найближчому майбутньому об'єктивно повинні переливатися насамперед в аграрний сектор економіки. Але для цього агроекономічній науці слід негайно і теоретично, і практично визначитися з поняттям аграрного капіталу, його місця в структурі економічного та виробничого капіталу держави, галузі, підприємства, наявності в його складі вартості землі. На наш погляд, саме ігнорування останнього через раніше існуючі теоретичні постулати і дії Уряду перетворило село у внутрішню колонію держави, зробило його в економічному плані "бездонним", до крайньої межі виснажило родючість землі, спричинило міграцію працівників не тільки від землі, а й з держави. За останні три роки народне господарство України на 1 гри. функціонуючого капіталу в середньому за рік отримує близько 2% прибутку. На такий же розмір "зиску", за всіх інших рівних економічних можливостей, має право претендувати аграрний капітал, у тому числі земля. І якщо нині вартість капіталу АПК оцінюється приблизно в 300 млрд. грн., з яких вартість землі становить 140 млрд. грн., то ця сфера повинна отримати майже 6 млрд. грн. прибутку, в тому числі з розрахунку на землю - 2,8 млрд. Поки що аграрний сектор отримує значні збитки, як наслідок ігнорування об'єктивних економічних законів, ідеологічної короткозорості, небажання окремих політиків ввести економічну вартість землі до аграрного капіталу. Без вирішення даної проблеми сподіватися на залучення в сільське господарство інвестицій, "ноу-хау", машин, добрив, як і домогтися виробництва конкурентоспроможної продукції, не можна.
Новий етап земельної реформи повинен бути зорієнтований на перехід до регулюючої ролі держави у процесах, що відбуваються в аграрній сфері економіки, згідно з чинними законодавчо-нормативними актами. Земельні ділянки повинні концентруватися у справжніх господарів-власників. Для цього потрібні функціонування ринку землі, конкретні механізми реалізації права на земельну власність, іпотека, економічні методи регулювання земельних відносин у поєднанні з ринковими умовами. Основним елементом такого механізму має бути платність землекористування. Економічні заходи з регулювання земельних відносин повинні доповнюватись й адміністративними методами.
Ефективна економіка передбачає передусім розширення практики довгострокової оренди майна, засобів виробництва і землі з правом успадкування при умові цільового і ефективного їх господарського використання. Оренда дозволяє економити засоби для купівлі інших ресурсів і створити необхідні капітали для придбання засобів виробництва в повну власність товаровиробників. У зв'язку з цим засоби виробництва, фонди і земля повинні набути реальної ринкової вартості і складати сумарний вартісний ресурсний потенціал.
Будь-які зусилля з розробки різного роду програм на близьку, середню і віддалену перспективи в розрізі господарюючих суб'єктів регіонів і галузей марні, якщо не будуть відпрацьовані правила відповідно до вимог об'єктивних економічних законів ("правила гри") на рівні держави. Без них неможливо організувати ефективні виробничі відносини на рівні галузі та господарюючих суб'єктів.
Більшість наукових розробок вітчизняних економістів спрямовується на формування в Україні сільського господарства, ефективного в економічному, соціальному і в екологічному відношенні, здатного забезпечувати продовольчі та сировинні потреби країни, зростання добробуту населення.
Можна сподіватись, що на основі зусиль науки і практики ми станемо ближче до створення нової моделі економічного розвитку сільського господарства і підготовлений науковцями Інституту аграрної економіки посібник допоможе працівникам-практикам у освоєнні ринкової економіки.