на тему:
Горицвіт весняний — AdonisvernalisL.
Народні назви: горицвіт весняний, стародубка, чорногірка.
Родина жовтецеві — Ranunculaceae.
Багаторічна трав'яниста рослина, що цвіте навесні. Кореневище багатоголове, буре. Стебло заввишки 10—40 см і більше, мало розгалужене, вгорі густо вкрите тричіпірчасторозсіченими листками з вузенькими частками. Прикореневі і нижні листки бурі, лускаті. Квітки на верхівці стебла і гілок великі, з численними (15—20) золотаво-жовтими, шовковисто-блискучими, дрібно зазубленими пелюстками. Плід — суха сіро-зелена сім'янка (мал. 39).
Цвіте з квітня, плодоносить у травні-червні, у північних районах — на місяць пізніше.
Росте у лісостеповій і степовій зонах — на пагорбах, відкритих схилах, на луках і в трав'янистих степах, на узліссях і між чагарниками.
Райони поширення — Європейська частина СРСР, Кавказ, Сибір, Алтайський край, Середня Азія.
Збирання і заготівля рослини особливо розвинені на всій території Української РСР, Молдавської РСР, Башкирської АРСР, на Північному Кавказі, у Краснодарському і Ставропольському краях, Південно-Західному Сибіру, Куйбишевській, Воронезькій областях і прилеглих до них районах. На Україні горицвіт весняний стає дедалі рідкіснішим і у зв'язку з цим в ряді областей потребує охорони, цілковитої заборони або обмеження заготівлі.
Виготовляють ліки з трави горицвіту весняного.
Збирають траву горицвіту в період від початку цвітіння (у квітні-травні) до початку обсипання плодів, зрізуючи ножем усю надземну частину рослини з квітками і плодами трохи вище від прикореневих лускатих листків. Нижні частини стебла без листків відкидають. Під час збирання рослини треба вкладати натрусом у кошики чи іншу тару, старанно уникаючи потрапляння інших, схожих видів: горицвіту волзького (A. wolgensisStev.) з опушеними часточками листків і горицвіту сибірського (A. sibiricus), що відрізняється перистим, а не пальчастим розсіченням листків.
Сушать горицвіт зразу після збирання на вільному повітрі у затінку, у приміщеннях, що добре провітрюються, на горищах під залізним дахом. В усіх випадках рослину розстилають тонким шаром, часто перетрушують. Сушити горицвіт на сонці не можна, бо він втрачає свої лікувальні властивості. Висушена трава має бути зеленою, квітки — золотаво-жовтими. Висушений горицвіт рекомендується зв'язувати у снопики і знизу рівно обрізувати. Запах горицвіту слабкий, смак — гіркий, усі частини — отруйні.
Трава горицвіту весняного містить серцеві глікозиди, які вибірково впливають на роботу серця і є складними органічними сполуками, побудованими з цукристого і безцукристого компонентів. Без-цукристий компонент (так званий генін, або аглюкон) є головним діючим началом глікозидів. Горицвіт містить глікозиди цимарин і адонітоксин. Останній сприятливо діє на серце, швидко і добре всмоктується і легко виводиться з організму, розчиняючись у воді. Речовина, відома під назвою адонівернозиду, має сечогінні і заспокійливі властивості. Препарати горицвіту посилюють скорочення серця і уповільнюють частоту цих скорочень, поліпшують серцеву діяльність, порушену або послаблену при декомпенсаціях, заспокійливо діють на нервову систему, за даними спостережень проф. Н. М. Дмитрієвої (1946), активізують виділення сечі. Препарати горицвіту призначають при серцевих хворобах на стадії недостатності кровообігу внаслідок пороку серця, застійних явищ, набряків, при задишці. Призначають горицвіт також у разі набряків, пов'язаних з порушенням роботи нирок (запаленням нирок), інфекційними захворюваннями (скарлатиною, тифом, грипом та ін.)„ а також у випадку збудження центральної нервової системи та епілепсії (часто в поєднанні з бромом та іншими засобами заспокійливої дії).
Препарати горицвіту іноді подразнюють шлунок.
Звіробій звичайний — HypericumperforatumL.
Народні назви: воронець, кривавник, заяча крівця, світоянське зілля, стокрівця.
Родина звіробійні — Hypericaceae (Guttiferae).
Багаторічна трав'яниста рослина з тонким галузистим корневищем. Стебло заввишки до 1 м, пряме, з двома ребрами-гранями, вгорі розгалужене. Листки сірувато-зелені, довгасті, гладенькі, пружні, з безліччю ніби проколотих, на краях чорних, цяточок, що просвічуються. Квітки великі, яскраво-жовті з бурими цяточками, зібрані у щитовидні суцвіття. Плід — тригнізда багатонасінна коробочка, що розкривається (мал. 55).
Цвіте з червня до серпня. Росте у сухих світлих місцях лісостепової зони, на лісових галявинах, луках, між кущами, у ровах, понад залізницею, в передгір'ях і на кам'янистих грунтах.
Райони поширення — майже вся територія СРСР, крім північних і північно-східних районів. Основні райони збирання і заготівлі: Україна, Білорусія, Ростовська і Воронезька області, Краснодарський край.
Райони збирання можна розширити на Кавказ, Середню Азію, Західний Сибір.
Для виготовлення ліків використовують траву звіробою.
Збирають у період повного цвітіння (до середини серпня), зрізуючи лише верхні, листаті частини рослин (15—20 см) разом з щитовидними віялами квіток, і сушать у приміщенні, що добре провітрюється, на вільному повітрі, на горищах і т. ін. Після сушіння стебла видаляють. Запах звіробою бальзамічний, нч смак він гіркуватий, терпкий.
Як лікувальна рослина звіробій відомий давно. Ще стародавні медики визнавали за ним чудодійні властивості, що підтвердили відомі в свій час лікарі Феофраст, Парацельс, Фаллопій. У народі звіробій називають «травою від дев'яноста дев'яти хвороб», а сама назва його походить від казахського слова «джерабой», що означає «зцілитель ран».
У траві звіробою містяться червоний і жовтий смолисті барвники, гіперицин, дубильні речовини (до 10%), ефірна олія, інверт-ний цукор, гліцерин, аскорбінова кислота, каротин, рутин, кверцетин, сапоніни, глікозиди, гіперин і іманін. Останнім часом у звіробої виявлено фітонциди, що згубно діють на мікробів. Через наявність багатьох діючих речовин ця рослина виявляє різноманітний вплив на організми людини і тварин. Звіробій широко використовують у народній медицині, зокрема як в'яжучий, кровоспинний, протизапальний, протипроносний і протимікробний засіб при лікуванні ран, виразок, ревматизму. Застосовують його і в гомеопатії.
Науково обгрунтовано використання звіробою у разі тривалого проносу, запалення кишок (при коліті, ентероколіті, ентериті), запальних процесів і афт у роті, гінгівіту, стоматиту, неприємного запаху з рота (замінює імпортну ратанію). Із звіробою виготовляють активний протимікробний препарат іманін, який успішно використовують для лікування ран, виразок, опіків та інших гнійно-запальних процесів шкіри, підшкірної основи (абсцесів, фурункулів, флегмон та ін.).
В експериментах на тваринах помічено, що препарати звіробою підвищують артеріальний тиск і поліпшують роботу серця. Є відомості про їх протиглисну дію.
Застосовують: 1) у випадку проносів— настій 1 столової ложки трави на 1 склянці води п'ють по 0,5— 1 столовій ложці 3—4 рази на день; 2) цей самий настій для полоскання при рихлості ясен і кровотечах з них і як примочки до опіків; 3) спиртову аптечну настойку, якою змазують ясна і полощуть рот (20—30 крапель на '/з склянки води).
Використовують також екстракт із звіробою і препарат іманін (порошок), з якого готують 0,5—1% водні розчини і 3—5—10% мазі на ланоліново-вазеліновій основі.
Іманін — ефективний антибактеріальний препарат — застосовують зовнішньо для лікування виразок, абсцесів, карбункулів, тріщин сосків. Він добре стимулює регенерацію тканин, швидко підсушує поверхню ран, опіків (при опіках радикальним засобом є олія із звіробою).
Кульбаба лікарська — TaraxacumofffcmaleWigg.
Народні назви: кульбаба звичайна, бабажуля, молочай, літучки, пустодуй, пухлянки.
Родина айстрові (складноцвіті) — Asteraceae (Composi-tae).
Багаторічна трав'яниста рослина з білим (молочним) соком, товстим стрижневим добре розвиненим коренем і густоволохатою шийкою. Листки ланцетовидні або довгасто-обернено-яйцевидні чи струговидно-надрізані, у прикореневій розетці їх багато. Квіткове стебло (стрілка) заввишки до 40 см, без листків, дудчасте (порожнисте), на верхівці несе один квітковий кошик. Кошик великий, з численними язичковими яскраво-жовтими квітками. Плід — сім'янка з чубком. Після достигання сім'янки утворюють пухнасту сірувато-білу кулю (звідки і назва рослини). Плоди розлітаються на повітрі від легкого подиху вітру. Кульбаба — найпоширеніша рослина на земній кулі
Цвіте з квітня до вересня.
Росте на луках, полях, у лісах, садах, над шляхами, на смітниках.
Райони поширення — вся територія СРСР, крім Крайньої Півночі.
Збирають і заготовляють її на Україні. Для приготування ліків використовують корені кульбаби. Корені викопують з кінця серпня і восени, в період в'янення листя, або навесні, до цвітіння. Викопані корені очищають від землі, надземних частин, кореневих шийок, миють і сушать, попередньо підв'яливши протягом кількох днів на сонці, поки з надрізів кори не припиниться виділення молочного соку.
Сушать у теплому з доброю вентиляцією приміщенні або на печі, розіклавши тонким шаром. На смак кульбаба гіркувата, слизиста, без запаху.
Містить інулін (до 40%), гіркоту тараксанін, слиз, цукор, холін, жирну олію.
У народній медицині настої коренів кульбаби використовують як жовчогінний, проносний засіб.
Застосовують як жовчогінний, проносний засіб та для збудження апетиту—настій 1 столової ложки подрібненого кореня на 1 склянці води п'ють по '/4 склянки 3—4 рази на день за '/2 год до їди. Можна вживати настій 1 столової ложки суміші (по 2 столові ложки) кореня кульбаби, трави чистотілу білого і кореня ревеню на 1 склянці води по '/2 склянки 4 рази на день за '/2 год до їди.