Але протиставити закарпатців їхнім братам на Сході не вдавалося. Саме в цей період на Закарпатті поширювалася ідея українізації, висловлювалася думка, що русини - це ті ж українці, а Закарпаття - українька земля. Проте орієнтація також поширювалася на Росію. Але це можна розглядати і як позитивний фактор у боротьбі проти мадяризації, що сприяло утвердженню ідеї єдності Карпатської Русі з центром слов'янського світу.
3. Після Першої Світової війни і розпаду Австро-Угорщини постало питання про Закарпаття: до складу якої країни воно належитиме? Відносно цього сформувалися три течії: до України, до Угорщини, до Чехословаччини. Слід сказати, що ідея українства значно зросла в роки світової війни. Багато закарпатців - русини, угорці, румуни, словаки - була на Україні як солдати, зустрічалися з українцями. Це обумовило потяг русинів до України. В містах і селах виникали Ради, які вимагали воз"єднання з Україною, що підтвердив і Всезакарпатський з"їзд 21 січня 1919 року в Хусті. Треба підкреслити, що населення вважало себе русинами, але бажало об"єднатися з братами українцями. Як свідчать дослідження, етнічна свідомість населення Закарпаття не виходила за межі русинізму. У роки Першої Світової війни близько 300 тисяч жителів із східних регіонів Австро-угорщини перебували в полоні в Італії. З них мало хто називав себе українцями. На запитання. Хто вони такі, більшість заявляли, що є «австрійцями», «рутенами», «руськими», «русинами», «руснаками». Звичайно, етноніми «русини», «руські», «Карпатська Русь» та наявність «Угорська Русь» вказують на усвідомлення населенням Закарпаття, як і на Галичині та Буковині їх тісних зв'язків з Руссю, в першу чергу з Київською Руссю, з українським народом.[6]
Широко обговорювлося питання про залишення Закарпаття в складі нової, демократичної Угорщини, яка утворилася на руїнах монархії Габсбургів. Цю ідею підтримувало угорське населення Закарпаття та змадяризована частина русинської інтелигенції. Та врешті перемогла ідея приєднання до Чехословаччини (рішення Центральної Руської народної Ради від 8 травня 1919 року), яку підтримали і громадські організації закарпатської діаспори. У складі Чехословацької республіки Закарпаття одержало нову назву - Підкарпатська Русь.
В умовах демократичної Чехословаччини відбулося справжнє національне відродження русинів: зростання шкіл, видавничої та бібліотечної справи, можливість навчання дітей навіть з нижчих станів у вузах Чехословаччини, - все це прискорило підвищення культурного рівня всього населення.
Розділ II. Течії українофільства, русофільства та русинофільства на Закарпатті.
Саме в 20-30-х роках, коли Закарпаття перебувало у складі Чехословаччини, розпочалася цілеспрямована пропаганда українофільства серед різних різних верств населення. Її успіхам сприяла не тільки матеріальна допомога уряду Чехословаччини, але й його позиція щодо русинів Підкарпатської Русі. Як президент Т. Масарик, так і його однодумець Е. Бенеш неодноразово заявляли, що русини є частиною малоруського, тобто українського народу, а опікунство над Підкарпатською Руссю є лише тимчасовим - поки український народ не стане національно об'єднаним.[7] Провідні вчені-мовознавці Чехословаччини розглядали русинську мову як один із діалектів української мови. Все це сприяло українофілам, і їх громадсько-політичний рух зростав з кожним днем. 1930 р. у своєму відомому нарисі "Земля без імені " чеський письменник Іван Ольбрахт відзначив, що " підкарпатський люд ще не є народом, а лише етнографічною масою", що тут йде боротьба, яка "повинна згуртувати етнографічну масу русинського населення в народ і дати йому ім'я".[8] Таким іменем, стверджує Олекса Мишанич, стало їм'я України, до якого дійшли закарпатці ще до встановлення тут радянської влади. У своїх виступах О. Мишанич спирається на історичну, культурну, релігійну традицію, доказує, що українство на Закарпаття принесла не радянська Армія на багнетах у 1944 році, а що воно є наслідком природного процесу перетворення етнічної маси в народ.[9] Живучи тривалий час на Закарпатті у 1930-х роках, І. Ольбрахт помітив, що "русини і українці не що інше , як дві назви одного й того ж народу. Лемки,бойки й гуцули – це українці". Тому він твердо заявив:"Підкарпатська Русь стане українською".[10]
Пропаганда українофільства була в центрі уваги створеної в 1920 році в Ужгороді громадсько-культурноі організації "Просвіта". Вона об'єднала всю проукраїнську частину інтелігенції Закарпаття, провела плідну роботу по вивченню історії Закарпатя, організувала масові заходи культурно-громадського характеру.
Ідеологію українофілів утверджувала також крайова Комуністична організація Закарпаття, яка мала значний вплив у народі. У пресі, в науковій літературі комуністи доводили, що русини є українцями, і вимагали воз'єднання Закарпаття з Радянською Україною.
Повною протилежністю концепції українофілів була точка зору тієї частини інтелегенції, як закарпатської, так і емігрантів з Росії, яка гуртувалась навколо культурно-освітнього товариства імені О. Духновича, створеного 1923 року. Вони вважали русинів карпаторосами і закликали слов'янське населення Закарпаття "почувствовать свою глубокую внутреннюю связь с русским народом, с Россией".
Громадсько-політична течія русинофілів поширила свій вплив у 20-30-х роках. На їх боці була більшість корінного слов'янського населення Закарпаття, яке вважало себе русинами і стояло осторонь від ідеологічних зіткнень, які мали місце між українофілами і русофілами.
Успіхи русинофілських кіл були зумовленні загальним зростанням культурного рівня населення Закарпаття в 20 - 30-х роках. Висунуті в XIX - на початку XX століття ідеї етнічної ідентичності русинів у нових історичних умовах ще більше вкорінювалися серед населення. Пропаганда спадщини русинів, їх взаємини із західними і східними слов'янами все більше переконували в тому, що вони не є рутенами, ні карпаторосами, тим більше вони не росіяни, а просто корінне населення Підкарпатської Русі, яке усвідомлює себе русинами. Так його офіційно називали і в урядових актах Чехословаччини, включаючи й конституцію, схвалену на початку 1920 року. Причому русинів поряд з чехами та словаками вважали державотворчою нацією.
Важливо підкреслити що етнонім "русини" проростав із глибокого народного корення. Які назви не нав'язували русинам іноземні ідеологи, жителі Південнокарпатського краю називали себе русинами, русинаками, руськими. На сторінках русинофільських видань широко пропагандувалися традиції єднання русинів по обидва боки Карпат, їх зв'язки з українцями Наддніпрянщини, але ніколи не ставився знак рівності між русинами та українцями. Русинофільська течія не мала таких організаційних форм і наукових видань, як українофіли і русофіли, але русинська етнічна свідомість дедалі зміцнювалася.
Аналіз історичних джерел і наукової літератури дає підстави стверджувати, що проукраїнська пропаганда, боротьба за ведення в школах навчання українською мовою не занходили широкої підтримки, а вважалися продуктом ідеологічного імпорту. Мало сполітизоване населення Закарпаття часто ототожнювало українську ідею з концепціями інтегральних українських націоналістів, які не визнавали прав інших національностей.
Зростання впливу русинофілів значною мірою було зумовлене підтримкою з боку греко-католицької церкви. Авторитет і вплив греко-католиків як провідної конфесії зростав, а православ'я яке сповідувала переважна більшість українофілів та русофілів, підупало. За даними переписів 1921 і 1930 років, кількість православних не тільки не зросла, але в ряді районів, зокрема в містах, навіть скоротилася.[11]
У виданнях греко-католицької церкви проповідувалися концепції русинофільства, розвитку русинів як окремої частини східного слов'янства, рання поява у них державності (князівство Лаборця), поширення християнства, письменності й культури з Великої Моравії та Болгарії, наявність елементів державності у формі різних автономій у складі Угорщини і Чехословаччини тощо.
На сторінках цих виданнь значно перебільшувалися зв'язки русинів з народами Західної та Східної Європи, а східні орієнтації недооцінювалися. Це сприяло формуванню ідеології русинофільства, точки зору, що русини хоч і мали тісні зв'язки із Сходом і Заходом, але формувалися як окремий етнос.
Солідних наукових досліджень, у яких би ідея окремішності знайшла обгрунтування, у 20-30-х роках не з'явилося, але русинофіли сильно проявили себе в етнографії, а особливо в образотворчому мистецтві. Проте русинська мова так і не була кодифікована як одна з слов'янських літературних мов.
Формуванню концепції русинофільства сприяло й те, що керівники міжнародної конференції в Парижі у 1918-1919 роках визнали русинів за окрему націю, прийняли в Лігу поневолених народів, а чехословацький уряд також кодифікував русинство як окремий етнос.
Становище кардинально змінилося в період угорської окупації 1939-1944 років. Офіційні власті всіляко підтримували проугорський рух, а український був оголошений антидержавним і суворо переслідувався.
Визволення Закарпаття в жовтні 1944 року створило якісно нову обстановку. На авансцену вийшли україністи, з ними співробітничали частково русофіли. Мета була одна: возз'єднати Закарпаття з Радянською Україною. Домінуючою була думка, що Закарпаття є Україною, а русини - українцями. Русофільський напрям не мав впливу. Лише окремі інтелигенти вимагали приєднання Закарпаття до Кримської області в складі Російської Федерації.
З’їзд Народних комітетів 26 листопада 1944 року, утворення і діяльність Народної Ради Закарпатської України проходили під знаком суцільної українізації. Поступово слово "русин" виходило з ужитку. Спочатку видавали тимчасові паспорти, в яких зазначалася національність "русин" , а в 1946-1947 роках іх замінили на на постійні, де національність у русинів стала українською.