В Україні склалась нова культурна ситуація, що породжує нову культурну реальність посттоталітарного суспільства. Нові відносини дедалі активніше просякають стосунки між людьми у сфері культури і знаходять прояв:
· в переоцінці цінностей і формуванні їх нової ієрархії;
· в акценті на цінності особистості по всьому полю соціуму і культури ;
· в зростанні ступенів свободи, багатоманітності та строкатості напрямків духовного життя як однієї з умов поновлення самодостатнього розвитку культури ;
· у знятті “жорсткого” ієрархічного управління сферою культури і зростання самостійності розвитку культури в регіонах України;
· у формуванні нової інфраструктури сфери культури і нових принципів управління нею;
· у формуванні нових соціально-духовних потреб, шкали і критеріїв оцінки явищ культури і мистецтва, нових смаків і уподобань, у появі нових елементів способу життя ;
· у складанні нових відносин між учасниками культурного життя ;
· у зміні статусу, та відподно й ролі і функцій національної культури, яка стає одним із визначальних факторів прогресу суспільства;
· у зміні орієнтацій та ідеалів у галузі культури.
В таких умовах надзвичайного значення набуває тип
відносин між державою і культурою. В сучасних розвинених країнах можна виокремити три головні моделі взаємовідносин держави з культурною сферою, що різняться рівнем державного втручання в процеси підтримки культури, обсягами й механізмами недержавної підтримки митців та мистецьких заходів.
1. Американська модкль: децентралізована підтримка культури. При цьому провідну роль у фінансуванні галузі відіграють приватні пожертвування та громадські фундації. Характерним є високий рівень власної господарської ефективності культури та мистецьких заходів.
2. Британська модель: підтримка культури державою за принципом “витягнутої руки”, шляхом розподілу бюджетних коштів через автономні недержавні і напівдержавні інституції. Тобто, держава надає певні кошти на підтримку культури й мистецтва, але не бере, безпосередньо, участі в їх розподілі.
3. Французька модель: потужна й доволі централізована державна підтримка національної культури.[39.c.170].
Адже, в кожній з названих держав притаманний їй тип відносин держави і культури, а в більш широкому плані – суспільства і культури склався історично на протязі тривалого періоду на базі врахування національних традицій, правової бази, економічної системи та звичаїв і уподобань людей, що творять саму культуру.
Для України ж потрібно вибирати елементи з усіх існуючих моделей. Хоча, очевидно, що найменш близькою нам є американська (В США розвиток суспільства довгий час йшов зовсім на інших принципах, ніж в нас. І це стосується не тільки радянського періоду української історії, а й попередніх, що на Заході, що на Сході України). Тому, скоріш за все, майбутня українська модель взаємовідносин держави з культурною сферою буде своєрідним поєднанням британської і французької з урахуванням особливостей України, її історії та ментальності народу.
Культура може виступити і руйнівним чинником прискорення економічних реформ, адже, розвиток індустрії культури тісно пов’язаний з посиленням ділової активності, створенням нових робочих місць, розвитком інфраструктури туризму в місцевостях, де зосереджені заходи, фестивалі.
Для руху вперед в подолання кризових явищ необхідним кроком є створення в культурній сфері автономних, державно-громадських фундацій, які б залучали до підтримки культури і державні і приватні кошти. Це мають бути недержавні, некомерційні організації з власною програмою, які мають власний фінансовий фонд, керуються власними наглядовими та адміністративними органами і діють в культурній сфері шляхом надання матеріальної підтримки іншим некомерційним організаціям. (В США діє 22 тисячі подібних організацій, що надають підтримку культурі щороку на суму більше 4 млрд. доларів.[25.c.16].
Плануючи можливі зміни в культурній сфері потрібно враховувати, що світовий досвід показує: економічна прибутковість культурно-мистецьких установ є рідкісним винятком. Так, доведено: бібліотеки, практично, не можуть мати суттєвих власних доходів і приречені на фінансування з бюджету. Клубні заклади можуть отримувати до 10 – 15 % власних доходів від необхідних, музеї – до 30 %. Можна говорити про комбіновані джерела фінансування для них. [71.c.155].
В умовах ринкової економіки важливо при проведенні культурної політики врахувати платоспроможний попит на послуги сфери культури. Він залежить від абсолютної величини грошових доходів населення і тієї частини їх, яка залишається в нього після задоволення ним матеріальних потреб насущного характеру. В цьому випадку еластичність платоспроможного попиту буде порівняно невеликою. [31.c.49]. Очевидно, що в умовах сучасної України платоспроможний попит на послуги сфери культури у більшості жителів країни буде вкрай низьким, очікувати його зростання швидко не доводиться. Тому, розраховувати на це джерело отримання коштів для підтримки культурної сфери у значних обсягах було б нераціонально. При комерціалізації культури вона стає недоступною для бідних. Тому, в цій сфері має бути система безкоштовних, пільгових і платних послуг. Платні мають доповнювати, а не замінювати безплатні.
Звичайно, в окремих випадках культурні установи можуть бути і прибуткові, якщо ціна на їх послуги більша за витрати (нагадаємо, що витрати на культурне обслуговування дорівнюють матеріальним затратам і оплаті праці працівників цієї сфери), якщо ж – менша, то без дотацій не обійтись (З світового досвіду, театри, в середньому, самоокупні на 50 %, кінотеатри – на 98% .[31.c.51].
Для правильного розуміння ролі культури в економічному житті потрібно враховувати: те, що витрати суспільства на культурне будівництво з бюджетних фондів на 3/4 повертаються, це – ніби безпроцентне кредитування. [31.c.54].
Особливістю сфери культури порівняно з іншими галузями народного господарства є й те, що працюють в ній переважно люди з вищою і середньою спеціальною освітою. І для держави значно раціональніше підтримувати їх і забезпечувати збереження їхніх робочих місць, ніж відмовитись від такої підтримки отримати зростання числа безробітних людей, що їх потім вона буде підтримувати через систему соціального забезпечення.
Крім питань фінансування значна роль в успіху роботи закладів та установ культурної сфери належить управлінню та організаційній діяльності. Адже, вони охоплюють всі основні підсистеми об’єкта, яким управляють, вирішуючи при цьому дві основні задачі: а) підтримують функціонування цих підсистем у відповідності з нормативними вимогами (тобто, приводять ці підсистеми до норми, коли вони відходять від неї) і б) ціле направлено впливають на функціонування керованого об’єкту, примушуючи його змінюватись в запланованому напрямку.
Управління об’єктом культури включає:
- теоретичне і інформаційне забезпечення його діяльності;
- розробку програми та планів дій;
- підтримку позитивних культурних тенденцій серед споживачів культурних послуг.
Враховуючи тенденції до децентралізації управління
культурною політикою, перенесення значної частини прав і повноважень на місця, в регіони, регіонально будувати управління в цій галузі по принципу відповідальності за вчинені дії і схвалені плани. Це має орієнтувати на пошук шляхів розвитку, а не на отримання директив. Тому основний процес планування (і прогнозування) розвитку культури у відповідності з культурною політикою країни має відбуватись на рівні місцевих (територіальних) органів управління – адже складається цей план з врахуванням певних осіб, що можуть і будуть вирішувати ті чи інші культурні завдання, що стоять перед даним регіоном. Заклади ж культури стануть тоді засобом виявлення і інтеграції цих осіб, тобто засобом формування суб’єкту певної культурної діяльності.
Має відбутись кардинальний перехід від управління тільки закладами і установами до більш гнучкого механізму регулювання розвитку культури (культурних процесів) на основі інтеграції всіх можливих суб’єктів культурної діяльності.
У відповідності з цим пропонується і більш чітке розділення функцій управління в галузі культури. Інтеграція суб’єктів, що мають різну мету, інтереси, засоби діяльності, вимагає більш вільного, демократичного господарського механізму націленого на розвиток самостійних галузевих одиниць. Такі галузеві господарські одиниці можуть також формуватись на рівні територіального об’єднання, які зможуть не тільки використовувати залучені кошти, але і вступати в самостійні товарні відносини в рамках традиційно налагоджених культурних послуг.
Не дивлячись на те, що культурна діяльність в районі має носити єдиний суб’єктно-інтеграційний характер, по механізму дії (соціальним нормам) організаційні відносини в культурі (менеджмент) і господарські (товарні) – різні, тому раціонально утвердити їх у вигляді взаємодіючих і функціонально поєднаних, але різних підрозділів.
Регулюванням розвитку культурних процесів мають зайнятись органи управління культурою, а функціями управління виробництвом культурних благ і послуг – виробничий сектор галузі.
Таке розмежування дозволить: створити в органах культури принципово нові організаційно-функціональні структури, а на основі надання платних послуг – створити сектор виробництва і продажу цих послуг.
Відповідальним за розвиток культури в районі має бути заступник голови місцевої державної адміністрації. Головним органом управління закладами галузі є районний відділ культури (завідуючий, інспектор, централізована бухгалтерія(ю методичне керівництво покладено на районний Будинок культури (РБК). Вони мають здійснювати і функції організації, координації, керування, обліку й контроль.