Вже 1991 року в кількох вузах зроблено спробу перейти до підготовки сімейного лікаря. В 1992 році Верховна Рада, прийнявши Основи законодавства “Про охорону здоров¢я”, визначила правові, соціальні та економічні передумови переходу на засади сімейної медицини. [12.c.11]
1993 року переглянуто програми підготовки кадрів в інтернатурі. Ще через два роки наказом по Міністерству охорони здоров¢я затверджено посаду “лікар загальної практики/сімейний лікар”. В Київській медичній академії післядипломної освіти відкрито навіть кафедру сімейної медицини.
Через кілька років – відповідно до наказу по Міністерству охорони здоров¢я – було розроблено проект державної програми “сімейна медицина”. Підготовлено проект Постанови Кабінету міністрів “Про комплексні заходи щодо впровадження сімейної медицини в охорону здоров¢я України”, яка має бути затверджена Верховною Радою. [22.c.9]
Проте для впровадження у життя цієї справді цінної форми обслуговування громадян одних правових актів замало. Потрібна чітка програма реформування цієї ланки первинної допомоги. Треба визначитися з ідеологією цієї професії, своєрідним кодексом честі сімейного лікаря.
Хоч як би нам було, а життя показало високу ефективність впровадження сімейної медицини. Недаремно ВООЗ зажадала від усіх країн обов’язкового переходу на цю прогресивну форму обслуговування. [73.c.15]
Отже, на думку багатьох фахівців, Україні щоб досягти європейського рівня медичного обслуговування, потрібно пройти чотири етапи реструктуризації системи охорони здоров¢я (Див. Табл.3.2.1.).. Перший етап – фінансове відокремлення поліклініки від стаціонару, другий – фінансове відокремлення служби дільничного терапевта та створення на базі поліклініки діагностичного центру. На цьому ж етапі слід фінансово відокремити невідкладну медичну стаціонарну допомогу (включаючи планову хірургічну допомогу) від планової стаціонарної допомоги. Третій етап – організаційно-методична трансформація служби дільничного терапевта в систему сімейного лікаря; розвиток платної та приватної медицини за рахунок відокремлення частини кадрів і технологій від діагностичного центру (при наявності вже подібної, або при недоцільності цього в зв’язку з місцевими особливостями – може не проводитись); організаційно-методичне відокремлення ліжок денного та цілодобового перебування в стаціонарі планової медичної
Таблиця 3.2.1. допомоги. Нарешті, четвертий етап передбачає остаточне завершення формування системи сімейного лікаря, створення територіального лікувально-діагностичного центру, який обслуговує групу сімейних лікарів шляхом приєднання ліжок денного стаціонару до діагностичного центру, а також створення лікарні-госпіталю з оптимальною кількістю та пробільністю ліжок шляхом фінансового приєднання планового цілодобового стаціонару до стаціонару невідкладної допомоги.
Щоб усе це здійснити, потрібно близько двох років. За цей час необхідно поетапно змінювати систему фінансування, переходячи до страхової медицини. Але і після цього на стовідсотковому утриманні державного бюджету мають бути швидка і невідкладна медична допомога, акушерська справа, а, при можливості, такі категорії хворих, як діабетики, онкохворі, хворі на туберкульоз, постраждалі від чорнобильської катастрофи, пацієнти з психічними розладами.
Поза рамками реформування не повинна залишатися й структура управління галуззю. Оскільки, практично всі лікувальні заклади перебувають сьогодні у комунальній власності територіальних громад, то цілком логічно, щоб саме власник фінансував комунальні і капітальні витрати, а також призначав директора лікарні (а не головного лікаря), який би відповідав за доцільність їх використання. Головний же лікар ( його призначає або погоджує відповідне територіальне управління охорони здоров¢я, підпорядковане МОЗ України) турбується про організацію та координацію медичної допомоги. Крім цього, мусить бути ще й виділення страхових фондів, які фінансують та контролюють лікувальний процес (за заробітну плату, медикаменти, харчування) згідно з тарифами, затвердженими МОЗ України.
Лікування у спеціалізованих лікувальних закладах соціального напрямку (туберкульоз, деякі венеричні, наркологічні захворювання) повинне фінансуватись з фондів медико-соціального страхування, які те ж необхідно створити, або, в певних випадках, за рахунок безпосередньо хворих.
Разом з тим, всі заклади охорони здоров¢я в країні, незалежно від форми власності та територіально-відомчого підпорядкування мають робити першочергові акценти на профілактиці, унеможливлюванні захворювань, користуватись в своїй роботі аксіомою, що дешевше фінансово і ефективніше в медичному плані не лікувати хвороби, а підтримувати належний стан самопочуття здорових людей.
Надзвичайно важливим було б і утвердження культу здоров¢я в суспільстві, проголосити засади здорового способу життя головним змістом діяльності всіх установ та закладів як суспільного, так і приватного сектора економіки держави. Звичайно, такі кроки мають проводитись на всій території країни, без будь-яких виключень, і досить тривалий час, щоб вони могли дати позитивні результати.
Отже, реформа системи охорони здоров¢я справа великої суспільної ваги, адже надійна охорона здоров¢я – це один з основних чинників національної безпеки сьогодні, запорука міцної і багатої держави завтра, ефективність якої оцінюється двома найважливішими показниками – тривалість життя і приростом населення. На це мають бути направленні зусилля і держави, і суспільства. Адже здоров¢я нації – це найголовніше надбання.
РОЗДІЛ 4
Культурна сфера та шляхи її реформування.
4.1. Заклади культури в умовах економічної кризи.
Культура – це спосіб життя суспільства
Джек Ліндсней
Останнім часом значно зріс інтерес до питань культури, що не є випадковим. Адже суспільний розвиток у цілому охоплює і розвиток духовний, іншими словами – культурний. Що ж таке культура? Це поняття є надзвичайно широким, бо культура охоплює соціальне в усіх його формах і на протязі усієї історії існування людства. Здавна під культурою розуміють всі ті зміни в оточуючому середовищі, які відбуваються під впливом людини, на відміну від змін, викликаних природними причинами.
Існує розуміння культури як системи цінностей, уявлень про світ і правил поведінки, спільних для людей, пов’язаних певним способом життя. Культура створюється людьми і їй навчаються. Культура не набувається біологічним шляхом, кожне покоління відтворює її і передає наступним поколінням. Саме вона як скарбниця історичного досвіду постає в ролі важливого фактора невпинного розвитку людства (як духовного, так і матеріального).
Справжня культура – це чи не основний форпост протидії бездуховності. Нестримній комерціалізації цієї сфери, натиску ерзаців, зорієнтованих на примітивні смаки та низькі інстинкти. Саме така, якісна і вартісна культура, що збагачує внутрішній світ людини, розширює її інтелектуальні обрії, має бути неодмінним атрибутом усього нашого способу життя. Бо спустошення людських душ небезпечніше, ніж економічна криза.
Культурна політика є однією з головних складових гуманітарного розвитку держави. Культура і держава – взаємопов’язані, взаємозалежні і взаємозобов¢язуючі системи.
Діяльність держави має бути направлена на розвиток культура українського народу, охорону його культурної спадщини, збереження історичних пам’яток та інших об’єктів, що становлять культурну цінність, повернення в Україну культурних цінностей, які знаходяться за межами держави. [1.c.141].
Правовою базою розвитку закладів культури і мистецтва в Україні є Конституція України та ціла низка законів прийнятих Верховною Радою. Серед них необхідно виділити “Основи законодавства України про культуру”, Закони України: “Про бібліотеки та бібліотечну справу”, “Про музеї та музейну справу”, “Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей”.
У відповідності з “Основами законодавства України про культуру” саме держава в особі її органів влади і управління:
- дбає про збереження і використання культурних цінностей, що знаходяться на території України чи за її межами;
- забезпечує охорону пам’яток історії та культури України, захист історичного середовища, схоронність музейного, бібліотечного і архівного фондів;
- сприяє розвитку мережі державних, громадських і приватних музеїв, бібліотек. Формуванню їх фондів;
- створює умови для збереження і розвитку народної культури, сприяє відродженню осередків традиційної народної творчості, художніх промислів і ремесел, створенню музеїв народної творчості та побуту, шкіл народного мистецтва, фольклорно-етнографічних ансамблів, забезпечує їх організаційну і фінансову підтримку;
- забезпечує окремим соціальним групам доступ до культурних цінностей на пільгових умовах. [11.c.11].
Здійснення культурної політики в Україні відбувається на основі таких визначальних принципів:
- визнання культури як одного з головних чинників самобутності української нації та національних меншин, які проживають на території України;
- утвердження гуманістичних ідей, високих моральних засад у суспільному житті, орієнтація як на національні, так і на загальнолюдські цінності, визнання їх пріоритетності над політичними та класовими інтересами;
- збереження і примноження культурних надбань українського народу та національних меншин, які проживають на території України;