Тому, нерідко доводиться чути, що в Україні, практично, відсутня система охорони здоров¢я і надання медичної допомоги в європейському розумінні. А причинами цього є: миттєва дезорганізація радянської медицини і насильницьке, хаотичне, вибіркове впровадження так званих ринкових засад у правовідносини сфери охорони здоров¢я. [33.c.5]
Конституційні засади проведення реформи охорони здоров¢я намічено в Посланні президента України до Верховної ради: “Україна: поступ у ХХІ століття”. Де, зокрема, сказано, що система охорони здоров¢я має удосконалюватись як за рахунок платних медичних послуг, так і поетапного впровадження системи загально - обов¢язкового соціального медичного страхування, створення конкуренції між надавачами медичних послуг та свободи вибору цих послуг при збереженні гарантії безкоштовного медичного обслуговування соціально незахищених верств населення.
Пріоритетною має бути первинна медико-санітарна допомога, особливо людям похилого віку та жителям села. Потрібно вдосконалити надання спеціалізованої допомоги та зниження впливу на дітей, підлітків і вагітних жінок шкідливих чинників Чорнобильської катастрофи.
Слід запровадити нові механізми забезпечення медичних закладів необхідними ліками та медобладнанням вітчизняного виробництва.
При розгляді питання охорони здоров¢я Президент цілком закономірно значну увагу приділяє проблемі близькій і пов’язаній з нею – демографічному стану України. Відмічено, що найважливішими пріоритетами демографічної політики мають стати:
- зниження смертності у всіх вікових групах населення, особливо населення працездатного віку, підвищення тривалості життя;
- виховання у населення бережливого ставлення до свого здоров¢я та здоров¢я оточуючих, пропаганда здорового способу життя, соціальний захист і моральне заохочення материнства, посилення боротьби з пияцтвом, палінням та іншими шкідливими звичками, сприяння розвитку фізкультури та спорту, служб гігієни;
- розробка та реалізація нової стратегії міграційної політики, перш за все у сфері зовнішньої та внутрішньої трудової міграції;
- адресна підтримка малозабезпечених сімей з дітьми, реалізація прийнятих у попередні роки державних програм поліпшення становища дітей, молоді, жінок, сім¢ї. [14.c.12]
Плануючи можливі напрямки реформування закладів охорони
здоров¢я в нинішніх умовах необхідно намітити ймовірні шляхи їх фінансування після запровадження змін у систему надання медичної допомоги населенню країни.
Відразу відзначимо, що є два основні варіанти забезпечення необхідними коштами охорони здоров¢я: непряме та пряме фінансування.
При непрямому фінансуванні медичні заклади отримують кошти від:
- уряду, центральних та місцевих органів влади;
- за рахунок обов’язкового страхування, яке може бути державне, приватне, комерційне, некомерційне;
- за рахунок добровільного страхування: державного, приватного, комерційного, некомерційного;
- благодійництва.
Пряме фінансування – це оплата медичних послуг у закладах
охорони здоров¢я безпосередньо самими споживачами цих послуг (тобто, хворими, звичайно, за винятком страхових внесків).
В умовах сучасної України є і пряме, і непряме фінансування. А оскільки правова (в тому числі і податкова) база ще не достатньо розроблена, то закономірно, що це викликає масу питань, і правових, і економічних, і морально-етичних. Адже, значна частина суспільства вважає, що державні та комунальні медичні заклади повинні надавати безоплатну допомогу людям. А сучасна тенденція до введення платних послуг в медицині фактично останню не виручає. Вони проти введення платних послуг в державних установах, оскільки такий процес порушує громадянські права, гальмує розвиток приватної медицини. А лікарям, які мають голову й руки, які хочуть працювати самостійно, потрібно дати можливість створювати власні медичні заклади, займатись приватною лікарською практикою.
Крім того, не слід забувати й про рішення Конституційного Суду України 1998 року про незаконність надання платних послуг в державних закладах охорони здоров¢я. [48.c.6]
Створення приватних закладів в галузі медицини не викликає заперечення. Але, щодо того яким чином їх створювати, виникають дискусії. Так, колишній міністр охорони здоров¢я Раїса Богатирьова вважала за необхідне для розвантаження державного бюджету до 20% існуючих нині державних та комунальних медичних закладів приватизувати. (Як відомо з досвіду приватизації інших сфер суспільного життя, питання це надзвичайно складне, оскільки виникає маса варіантів, нюансів та деталей, які здатні заблокувати і більш безальтернативну програму, ніж ця).
Прийнятним же для більшості фахівців – медиків, управлінців і самого населення є варіант, коли приватні заклади охорони здоров¢я створюватимуться не замість державних, а поряд з ними для появи конкуренції. Саме цей варіант є більш виваженим та раціональним.
Зрозуміло, що в умовах дефіциту фінансування дуже важко проводити реформування охорони здоров¢я – цієї винятково важливої для суспільства галузі. Але цю роботу потрібно проводити шляхом залучення до цієї справи широкої громадськості. Адже, спроби МОЗ України протягом 1995-1998 рр. адаптувати стару систему до ринкових відносин – запровадження платних послуг, хаотичне залучення позабюджетних коштів, скорочення кількості ліжок та медичного персоналу не поліпшили, а ще більше загострили ситуацію в охороні здоров¢я.
Таким чином, Україна дійшла до тієї межі за якою відтягувати з реформами медицини недопустимо. Основою ж цих нововведень має стати поетапне впровадження системи загальнообов’язкового соціального медичного страхування при якому оплата медичних послуг диференційовано залежить від особистих доходів громадян. Впровадження страхових фондів, відомих в Європі як “лікарняні каси”, де вони діють ще з часів створення німецьким канцлером Бісмарком у 1881 році, в регіонах уже розпочалось. Але в нас це, переважно, благодійні організації або громадські об’єднання. Вони реєструються в місцевих органах юстиції, мають статути, включені до державного реєстру, ними керують довірені особи. І це зроблено відповідно до чинного законодавства. Проте в наших нормативно-правових актах є багато шпаринок через які до цих утворень може пролізти будь-хто. То ж правомірне запитання: чи не перетворяться ці громадські об’єднання в чергові трасти, які за кілька років поспіль відібрали в населення чималі збереження, а потім раптом зникли?
Ці наші каси скоріше за все – товариські. Вони нагадують старі “чорні каси” або каси взаємодопомоги. Які існували на підприємствах та в організаціях.
Необхідним же є створення страхових лікувальних фондів, цих “кас хворих” на державному рівні. Перехід до страхової медицини має бути запроваджено прийняттям спеціального закону Верховною радою України. (Робота над проектом закону про медичне страхування Комітет Верховної Ради України з питань охорони здоров¢я, материнства та дитинства, зі слів його голови Віталія Черненка, проводитиметься вже в нинішньому році).
Лікування має забезпечуватись коштами з тих податків, які надходять від населення до бюджету. Форми ж даного оподаткування можуть бути різноманітні. Це і медичне страхування аналогічне пенсійному, і податки на деякі товари, що не мають життєво важливого характеру ( в першу чергу, це алкогольні і тютюнові). Вдалим прикладом для вивчення і запозичення можуть бути країни Європи, як ті, що вже давно практикують подібний спосіб організації справ в медицині – ФРН, так і ті, що лише нещодавно здійснили подібні перетворення – Польща. [42.c.63]
Отже, якщо ми справді хочемо блага й добробуту для власного народу, то годилося б взяти за основу перевірену десятиліттями структуру та фінансову систему охорони здоров¢я розвинених країн світу.
Доцільно запровадити європейську структуру системи охорони здоров¢я, що макроскопічно являє собою двоступеневий рівень надання медичної допомоги: сімейний лікар та лікарня- госпіталь. Сімейний лікар – це не тільки система якісного медичного обслуговування, а й основа для регулювання фінансових потоків у галузі. Можливо між сімейним лікарем та лікарнею госпіталем ввести додатковий ступінь – територіальний лікувально-діагностичний центр.
Аналіз реформаторського шляху колишніх соціалістичних країн, що вже здійснили перетворення, свідчить, що першим кроком має бути не зміна фінансування, а реструктуризація – створення системи сімейного лікаря, яка дасть змогу регулювати фінансові потоки в межах галузі.
Так, наприклад, Угорщина розпочала створення системи сімейного лікаря наприкінці 80-х років, а перехід до страхового фінансування – в 1992-1993 рр. Польща перший етап задіяла в 1995-1996 рр., а систему фінансування змінила з 1 січня 1999 року.
В Росії ж, де все почали зі зміни фінансування, впровадження системи страхової медицини провалилось, завдавши країні чималих матеріальних збитків. І лише сьогодні, виправляючи помилку, Росія проводить відповідні заходи. [40.c.70]
Турбує лише те, що розвиток сімейної медицини, цієї старої – нової форми обслуговування населення гальмується. Розмови навколо цієї теми ведуться тринадцятий рік поспіль. З’явилась небезпека, що важливу справу можуть “забалакати”. Адже, ще в 1987 році з’явився наказ МОЗ, яким дано право на життя “регіональному львівському експерименту”. [47.c.16]. Були розроблені тимчасові нормативні документи, кваліфікаційна характеристика, функціональні обов’язки сімейних лікарів, модель поступового переходу терапевтів і педіатрів дільничної служби до територіального обслуговування.