Вчення Дж. Локка про рефлексію свідчить, що його гне сеологічна позиція не зводиться до вульгарного сенсуаліз му, який усе розмаїття людських знань редукує до зовніш ніх відчуттів. Це вчення відображало багатий досвід філо софії у дослідженні внутрішнього, духовного світу людини Проте факт поділу Локком досвіду на зовнішній і внутріш ній іноді викликає сумнів у послідовності його матеріаліз му. Висуваються звинувачення у своєрідному гносеологіч ному дуалізмі, властивому локківській філософії. Однаї такі звинувачення позбавлені будь-яких підстав, оскільки внутрішній досвід виникає у Локка лише на грунті зовніш нього. «Ідеї рефлексії,— вказує він,— виникають пізніше» [35, 1, 157}. Рефлексія вторинна щодо відчуттів. Для того аби виникла здатність до самоспостереження, має існувати достатньо розвинений зовнішній досвід. Локк звертає увагу на те, що душа починає розмірковувати над своєю діяльністю лише згодом і здатна робити це тільки щодо здобутих через відчуття ідей. Інакше кажучи, об'єктом рефлексії передусім є діяльність розуму з чуттєвим матеріалом, що виникає завдяки зовнішньому досвіду. Доводячи це положення, Дж. Локк посилається на факти розумового розвитку дитини. В перші роки свого життя, зазначає він, вона цілком захоплена зовнішнім світом, зовнішній досвід у неї переважає, і лише згодом, із розвитком цього досвіду, дитина починає звертати увагу на свої душевні стани. Внутрішній досвід у Локка немовби надбудовується над зовнішнім, а це означає, що Локк не відходить від принципу сенсуалізму.
Про це свідчить і той факт, що рефлексія у Локка має чуттєву природу, вона є різновидом чуттєвого сприймання. Він навіть називає її «внутрішнім почуттям». З огляду на це, вчення Дж. Локка про рефлексію принципово відрізняється від поняття про рефлексію у Декарта або Лейбніца. Для Декарта рефлексія слугує актом чистого розуміння, у якому розкриваються найсуттєвіші (метафізичні) визначення буття. Для Локка рефлексія — це різновид емпірич
Дж. Локк—один із засновників емпіричної психології, з характерним для неї методом самоспостереження (інтроспекції) . У розділі його «Досліду», в якому розглядаються ідеї рефлексії, Локк, власне, і викладає своє психологічне вчення. Привертає увагу в цьому вченні аналіз пізнавальних здатностей людини. Найпершою такою здатністю людського розуму Локк уважає сприймання. Сприймання — перша для усіх наших розумових здатностей дія, той шлях, яким усі знання входять у наш розум. Сприймання розглядається Локком як загальна властивість усіх вищих тварин, що відрізняє їх від нижчих. У рослин, наприклад, немає здатності сприймання. Але це суто пасивна здатність, і розум тут ще не діє. Більш розвиненою формою сприймання є споглядання, себто здатність розуму затримувати, зберігати на деякий час ідеї у полі свого зору. Інший спосіб такого зберігання є пам'ять, тобто здатність відновлювати в розумі ідеї, що зникли зі сприймання. Пригадування, як і споглядання,—це вже активні дії розуму. Важливу роль у цих діях відіграє увага.
Формою людського мислення є здатність розрізнення, її різновидами Локк уважає дотепність і здатність судження. Мислення Дж. Локк намагається уявити як розвинені-шу і складнішу форму сприймання. Найважливішими формами активної діяльності розуму у Локка є поєднання. порівняння, абстрагування й узагальнення. Саме такою активністю мислення відрізняється від суто пасивної здатності — голого сприймання. Завдяки цим видам розумової діяльності з простих, безпосередніх ідей зовнішнього і внутрішнього досвіду виникають більш складні й опосередковані ідеї.
Намагаючись пояснити походження усіх знань, у тому числі загальних і абстрактних понять, із найпростіших, елементарних актів чуттєвого сприймання. Л'^к ді.тііть усі ідеї на прості й складні. Прості ідеї—це вихідний матеріал пізнавальної діяльності, аонп — початкові елементи досвіду, своєрідні атоми, на які розкладаються усі наші знання. За' власною волею людина як суб'єкт пізнавальної діяльності може поєднувати, порівнювати, так або інакше оперувати простими ідеями, створювати з них похідні або складні, але вона не спроможна ані створити, ані зруйнувати спричинені зовнішніми об'єктами прості ідеї. Отже, активність людського розуму суттєво обмежена. «Пану-
У цьому положенні відображається матеріалізм Дж. Локка, який стверджує залежність людини та її свідомості від зовнішніх, матеріальних причин. Водночас Локк підкреслює і певну активність людини як у реальному житті, так і в пізнанні. У своїх взаєминах із світом людина й активна, й пасивна. У пізнанні вона активна у творенні складних ідей, але пасивна у сприйманні простих. Такий механічний поділ значно спрощує процес пізнання, а в деяких випадках і викривляє його. Так, у чуттєвому сприйманні світу, що утворює фундамент людського пізнання, людина виявляється у Локка тільки пасивним сприйма-чем зовнішніх дій, а саме чуттєве сприйняття уподібнюється ним дзеркальному відображенню. Воно — суто механічний процес. Відчуття він порівнює із дзеркалом, а дію зовнішньої причини, що викликає їх, розглядає як механічний поштовх. У той же час активність людського розуму, яка спрямована на створення складних ідей, нічим у нього не обмежується і набуває характеру довільної діяльності. В результаті зникає будь-яка різниця між такими фантастичними ідеями, як, наприклад, кентавр, і серйозними науковими поняттями, що відображають реальну дійсність.
Викликає сумнів і саме поняття простої ідеї, адже всяка простота, як і складність, відносні. Скажімо, ідея числа, яку Локк наводить як приклад простої, ідеї, насправді є надзвичайно складним науковим поняттям. Навіть, здавалося б, елементарне відчуття кольору, як справедливо зазначає Лейбніц, є досить складною властивістю.
Отже, найгрунтовнішим видом розумової діяльності, таким, що лежить в основі інших, є складання або поєднання простих ідей. Ця синтетична операція, як зазначалося, пов'язана з поняттям субстанції, аналізові якого Локк приділяє досить багато уваги. І це не випадково, адже поняття субстанції було одним із центральних метафізичних понять у філософії XVII ст. Дж. Локк розрізняв емпіричні субстанції (окремі речі) і загальну субстанцію. Щодо існування перших у нього немає жодного сумніву, а поняття загальної субстанції, навколо якого якраз і будуються метафізичні системи, викликає у Локка досить скептичне ставлення. Існування такої субстанції проблематичне, а її ідея — темна і неясна. Вона, на думку Дж. Локка, є винаходом самого розуму, його припущенням й існує швидше в нашій уяві, ніж у реальній дійсності. Коли ми не знаємо реальної причини самостійного буття окремих якостей або не можемо пояснити, чому ці якості утворюють певну цілісність, ми просто вигадуємо ідею якоїсь підпори, на якій вони тримаються. «Не спроможні осягнути, як ці якості існують самі або одне в одному, ми припускаємо, що вони існують на якійсь загальній основі — носієві — і підтримуються нею. Цей носій ми позначаємо словом «субстанція» [23, 1, 347}. Іронізуючи над зусиллями філософів віднайти таку загальну основу речей, він порівнює філософське поняття субстанції з тим слоном, на якому, згідно з віруванням давніх індійців, тримається Земля, і черепахою, на якій стоїть цей слон. «Субстанції й акциденції мало корисні у філософії»,— робить висновок Дж. Локк.
В онтологічному плані поняття загальної субстанції, на думку Локка, малозмістовне й не визначене, чуттєвим досвідом або рефлексією воно не дається, але функціонально його існування цілком виправдане. Річ у тім, що ідея такої субстанції потрібна з гносеологічної точки зору як умова можливості створення розумом складних ідей одиничних речей. Кожна ідея такої речі (ідея людини, коня, золота, води тощо) нічого, крім поєднання простих ідей чуттєвого досвіду або рефлексії, собою не являє, доводить Локк. За своїм змістом вона є «тільки сполученням і «об'єднанням різноманітних простих ідей» [23, 1, 347}. Але, з .іншого боку, одинична річ, або емпірична субстанція,— це не прос-
З цього визнання випливає дуже важливий висновок:
розум у своїй пізнавальній діяльності спирається на певні ідеї, які не мають досвідного походження, але відіграють у пізнанні важливу роль. Справді, досвід, за Локком, дає пізнанню матеріал, але розум, що обробляє цей матеріал, виявляється теж не порожнім. Звідки ж беруться у ньому ідеї на кшталт ідеї субстанції як такої? Локк не показує, яким чином, із яких чуттєвих ідей абстрагуються подібні поняття. Мабуть, це і не можливо зробити, адже розум потребує цю ідею з самого початку своєї діяльності, при складанні з простих чуттєвих образів ідей «емпіричних субстанцій», або одиничних речей. Виходить, що розум сам створює цю ідею, не грунтуючись при цьому ні на зовнішньому, ні на внутрішньому досвіді. Змушений зробити такий висновок, Локк заходить у суперечність із власною теорією пізнання, з принципом досвідного походження ідей.
Від безпосереднього об'єднання простих ідей, що веде їо створення емпіричних субстанцій і модусів, відрізняється другий спосіб утворення складних ідей через їх співстав-лення і порівняння. Так виникають ідеї відношень. Серед них ідеї причинності, тотожності, відмінності та ін. До цього типу ідей належать і загальні ідеї. Концепція узагальнення Дж. Локка посідає важливе місце в його теорії пізнання. Значення цієї концепції виходить далеко за межі власне локківської філософії, а Його пояснення механізму утворення загальних понять набуло широкої популярності серед логіків.
Проблему загального Локк вирішує з позицій концептуалізму, оскільки загальне виникає, на його думку, лише
ця дія,— пише він,— називається абстрагуванням, і за її. допомогою утворені всі загальні ідеї в розумі» [35, 1, 212}. Абстрагування — це відкидання, заперечення усіх чуттєвих властивостей дійсних речей, окрім однієї, що утримується розумом незалежно від інших. Таке ізольоване сприймання ідеї цієї властивості перетворює її на абстрактну. Фіксується ця ідея за допомогою слова. Тому абстрактне мислення завжди спирається на мовні знаки.