Період ХІХ – початок ХХ століття став важливою віхою на історичному шляху становлення української воєнно-гуманітарної думки. Вчені-гуманісти, серед яких А.Байов, І.Бліох, П.Морозов, М.Драгомиров, розробляли національні підвалини вітчизняної воєнно-гуманітарної галузі знання.
У межах київської воєнно-гуманітарної школи існували такі напрямки: оригінальна гуманістична воєнна педагогіка М.Драгомирова, гуманістично-правовий підхід до дослідження наслідків війни П.Морозова; фундаментальне дослідження наслідків війни І.Блоха. Кожний напрямок – багата спадщина воєнно-теоретичної думки українського народу, використання якої необхідно в трансформаційних перетвореннях суспільства.
Перша половина ХХ століття, період підготовки та самі визвольні змагання за незалежність держави – це самостійний етап у розвитку української воєнної думки. Цей період характеризувався загостренням суперечності між безкомпромісною політичною метою війни та гуманістичною традицією ведення збройної боротьби українськими вояками. Особливо велику шкоду гуманітарним традиціям завдала практика “надзвичайного судочинства” у 1918-1919 роках. Саме в цей період суперечливо переплітались як гуманні правила ведення боротьби, так і надзвичайне право. Період початку ХХ століття має привернути особливу увагу дослідників української воєнно-гуманітарної традиції, а також усіх, хто безпосередньо займається розробкою проблем реформування воєнної організації суспільства.
Сучасний етап розвитку української воєнної думки характеризується пошуком варіантів гармонізації поглядів на структуру та зміст воєнної організації українського суспільства із загальними, світовими тенденціями.
Українська воєнна гуманітарна спадщина заклала демократичні засади в основи вітчизняного військового будівництва. Мілітарна практика збройних формувань нашої країни впродовж сотень років і гуманістична бойова мораль українських вояків створюють достатні умови для будівництва ефективної сучасної військової організації.