Про вірність українців традиціям, своєму споконвічному заняттю свідчив і В. Арсеньєв: "Українці - вихідці зі степу з теплим кліматом - після прибуття на Далекий Схід, природно, стали шукати такі місця, які за своїми фізико-географічними умовами ближче за все підходили б до України. Це, власне, й спонукало їх зайняти Південно-Уссурійський край і горнутися до державного кордону з Китаєм, де більша частина місць була вільна від лісу". Центром ваги у господарстві українців і на Далекому Сході, як зазначалося, лишалося землеробство, городництво й садівництво. Арсеньєв підкреслював, що українці більше землероби, ніж росіяни [Арсеньев, Титов 1928].
Але українці міцно дотримувалися традицій не лише в матеріальній сфері, але з і в духовній, навіть у топоніміці, про що свідчать численні назви сіл, яких постає далекосхідна географія України: Чернігівка, Полтавка, Київка, Чугуївка, Зіньківка, Ромни, Тараща, Звенигородка, Васильківка. Прилуки, Хорол, Кролевець, Ніжино, Пирятино, Богуславка, Біла Церква, Харківка, Рокитне, Попельня, Тавричанка, Хмельницьке і навіть Хрещатик.
На завершення знову наведемо свідчення організатора й керівника переселенської справи, дослідника Далекого Сходу Ф. Ф. Буссе: “Взагалі малоросійський елемент якщо не домінує, то у всякому разі дуже значний; він відбився на місцевому народному говорі, на типі будівель і переважанні волів як робочої худоби в господарствах старожилів, на постійному повторюванні прізвиськ "кацап" та "хохол", якими кличе сусід сусіда, причому переважає останнє; нарешті такий висновок підтверджують розпитування, зібрані мною з усіх майже сіл” [Буссе 1896].
Таким чином, українці, які складали ядро переселенців півдня Далекого Сходу в другій половині XIX - на початкуXX ст., відіграли значну роль у заселенні та освоєнні цього регіону. І зайняли одне з провідних місць в історії цього краю, відомого згодом як Зелений Клин.
2. СУСПІЛЬНО-КУЛЬТУРНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНЦІВ
НА ДАЛЕКОМУ СХОДІ НА ПОЧАТКУ XX СТ.
Визначний дослідник Зеленого Клину Іван Світ виділяв в історії українського суспільного життя регіону чотири періоди: 1) від перших переселень до 1905 р.; 2) 1905 - 1917 pp.; 3) 1917 - 1922 pp.; 4) від 1922 року.
Канадський дослідник М. Марунчак виділяє три періоди в розвитку українського культурного життя на Далекому Сході: царський, "період свобідного вияву" та русифікаційний.
Загалом можна сказати, що ці періодизації збігаються. Єдине, що І. Світ відокремлював, - період відносно ліберальної політики, яку проводив царат щодо національних меншин після 1905 p.
У роботі І. Світа подається, що українське суспільне життя проявилося досить рано, хоч іще вкрай слабо, бо своєї національної інтелігенції не мало. Переселялися переважно селяни, здебільшого неграмотні, а інтелігенція, потрапляючи на службу в російські установи, швидко русифікувалася і втрачала навіть рідну мову. Через цензурні умови, введені Емським указом 1876 p., який забороняв саме існування української мови, була відсутня і національна преса. Отож, єдиною можливою тоді формою вияву українського національного житія залишався театр, оскільки на сцені могло, до певної міри, звучати українське слово, а кращі драматичні твори української літератури ставали відомі широкому загалу.
Тому на Далекому Сході українське слово бриніло тільки зі сцени; початок цьому поклав приїзд 1897 р. сюди першої театральної трупи під керівництвом Перовського. Пізніше приїздили й більші театральні гурти, наприклад, велика трупа Костя Мирославського. Пізніше гурток поповнився місцевими аматорами і розпався на кілька гуртків-спілок. Ці гуртки об'єднували глядачів у громаду і посилювали громадське мислення.
Українські артисти й рідне слово нагадували переселенцям про далеку батьківщину. Вистави пробуджували національну свідомість і мали величезний успіх. Вони йшли по всіх містах Далекого Сходу, від Порт-Артура й Владивостока до Благовєщенська, Хабаровська і менших міст.
Найбільш активно діяли в цей час у Владивостоці українські театральні, культурно-освітні гуртки, очолювані офіцером Подем, серед моряків владивостоцького порту. Українські книжки потрапляли на Далекий Схід рідко, але найбільша нагоді бібліотека також була у моряків Владивостока [Світ 1934].
Після 1905 р. українських книжок, часописів і газет більшає, посилюється зацікавлення театральним та громадським життям. Робляться перші практичні кроки: 1907 р. в Харбіні постав український гурток "Український Клуб", завдяки тому, що порядки російської адміністрації тут були трохи ліберальніші, ніж власне на Зеленому Клині.
У Владивостоці 1907 — 1908 pp. при Східному інституті засновується "Студенческое Общество Украинцев"; воно провадило українську агітацію, ставило театральні вистави, виписувало книжки й часописи й один час під керівництвом І. Воблого було досить активне. З 1909 р. регулярно відзначалися Шевченківські свята (у березні, в день смерті поета). В театральних виставах, окрім студентів Східного інституту, брали участь інтелігентні сили з торгового дому "Чурин и К°" та інші Ставилася опера М. Аркаса "Катерина", яка мала великий успіх і на тривалий час залишила значний слід в українських колах Владивостока. Головним керівником артистичних сил Владивостока був Юрій Глушко-Мова, а також Андрій Печінко, Донцов та інші [Світ 1934].
1910 року в Микольськ-Уссурійському було засновану першу на Зеленому Клині "Просвіту". 9 лютого 1910 р. від імені фундаторів — міщанина Петра Хоменка, купця Сергія Ніжинецького, селянина Йосипа Переверзєва-Розсуди, поштово-телеграфного чиновника Захарія Шевченка та телеграфіста Івана Кривоноса військовому губернатору Приморської області було подане офіційне прохання затвердиш статут товариства "Просвіта" [3]. За статутом, "товариство має метою сприяти розвитку української культури, а головним чином, просвіті українського народу його рідною мовою, діючи в межах м. Микольськ-Уссурійського та Уссурійського краю. Для досягнення цієї мети товариство має на увазі; а) видавати книжки, брошури, часописи, газети й інше українською мовою; б) відкривати свої читальні, бібліотеки, музеї, торгівлю книжками й ін.; в) влаштовувати публічні лекції, читання, загальноосвітні курси, вистави, літературно-музичні вечори, концерти, виставки й ін.; г) засновувати стипендії, школи, притулки, ясла, бюро праці і т. ін., просвітні й благодій-ницькі установи; д) закладати конкурси та премії за кращі твори літератури та мистецтва" [4] .
Подане прохання розглянуло "Приморское областное по делам об обществах и союзах присутствие" 23 лютого 1910 р. Воно дійшло висновку, що “усматривая из представленного устава общестш "Просвига"..., что цель общества направлена исключительно к об'едипению Украинцев и что подобное об'единение, ведущее к обособленности Украинцев, может вызвать враждебную рознь в среде других групп населения, а потому общество с такими целями должно быть признано угрожающим общественному спокойствию и безопасности, постановило в регистрации означенного устава отказать” [5].
Таким чином, деякий час товариство в Микольськ-Уссурійському існувало нелегально. З усього Зеленого Клину тільки в Благовєщенську вдалося в ті роки здобути дозвіл на ведення відкритої української роботи, коли 1911 року був затверджений статут Українського Клубу. Спроби утворити такий клуб у Владивостоці щоразу наражалися на категоричне "нельзя" [Світ 1934].
З приїздом у Владивосток Водяного й Мостипана вдалося налагодити українське життя біля місцевого Народного Дому, і вже 1912 року владивостоцькі українці отримували майже 400 примірників різних українських газет і часописів, досить часто влаштовувалися театральні вистави. Для поширення української літератури було навіть організовано спеціальний книжковий склад у Микольськ-Уссурійському, керувати яким доручили Іванові Ткаличу [Світ 1934].
Про активну діяльність українців при владивостоцькому Народному Домі свідчать архівні жандармські документи. Начальник Владивостоцького "охранного отделения" в рапорті на ім'я військового губернатора від 13 травня 1913 р. повідомляє: “В Отделение поступили негласные сведения, что в Народном Доме организовался украинский кружок, который административной властью не санкционирован. Означенный кружок имеет свой штамп... Кружок состоит из членов, секретаря и председателя, выбираемого каждый раз на собраниях кружка, которые происходят в Народном Доме и о таковых члены кружка оповещаются своевременно повестками на малороссийском языке с указанным выше штемпелем. Главная цель кружка — полное объединение всех находящихся во Владивостоке украинцев между собою и также организация тесной связи с таковыми же организациями в России и за границей. Возможно шире знакомиться с литературой исключительно на украинском языке, как издающейся в России, так и за границей и говорить между собой только на этом языке. Средства кружка составляют добровольные пожертвования членов без определенных взносов, собираемые деньги по подписным листам, предлагаемым сочувствующим украинскому возрождению и движению, а также производимое отчисление со спектаклей, ставящихся в Народном Доме или, иногда, в Пушкинском театре.
На средства кружка выписывается литература на украинском языке, как издающаяся в России, так и за границей и газета "Рада". Главным поставщиком таковой является книжный киоск на Светланской улице, Ткалич.
Насколько известно Отделению, секретарем кружка состоит Антонюк, из членов известны: Лемишко, Федоров, Яценко, Печенкин, Иващенко, Ткалич, Костяев, Глушко, Мустипан и другие фамилии пока не установлены” [6]
З рапорта владивостоцького поліцмейстера від 3 липня 1913 р. можемо дізнатися, що "в числе украинских любителей состоят: Небрат Михаил Романович, Сирошенко Николай Петрович, Хворостин Геннадий Гаврилович, Ященко Филипп Миронович, Янковский Станислав Иванович, Монакина Нина Григорьевна, Орловская София Федоровна, Подоилова Елизавета Панкратьевна и Яковицкая Секлетия Тияновна. Цель их – устройство малороссийских спектаклей в Народном Доме в пользу Общества народных чтений". Далі в рапорті повідомляється, що "связей с какими-либо украинскими организациями в Европейской России или за границей с целью объединения малороссов во Владивостоке пока не обнаружено" [7].