На острові Мен компанії повинні проводити перші річні загальні збори через 12 місяців після дати реєстрації і далі не пізніше, ніж через 12 місяців після проведення останніх загальних зборів. Не існує обмежень на місце проведення таких зборів, вони можуть проводитися в будь-якій країні світу.
Усі компанії на острові Мен повинні мати список директорів, секретарів і акціонерів по зареєстрованій адресі офісу і повинні представляти щорічний звіт, у якому повинні бути зазначені: зареєстрована адреса офісу, імена директорів, секретаря компанії, учасників компанії і приналежні їм частки відповідно до оплаченого паю. Представлення фінансових звітів не потрібно.
Після того, як дотримані усі формальності і назва схвалена, компанія на острові Мен може бути зареєстрована протягом семи робочих днів. Причому вартість реєстрації складає $ 780, а сума первісних внесків дорівнює $ 2040. Можливо також придбання готових фірм для негайного використання.
Завдяки тісному співробітництву з З'єднаним Королівством острів Мен є частковим членом Європейського Співтовариства. що дозволяє йому вільно торгувати сільськогосподарською і промисловою продукцією з країнами ЄС. Однак острів Мен не бере участь у політиці податкової гармонізації ЄС і не підпадає під юрисдикцію ЄС у фінансових питаннях.
Привабливість острова Мен як фінансового центру обумовлює:
- Довгострокова політична й економічна стабільність;
- Близькість до Європи;
- Прекрасні комунікації;
- Нерезидентні компанії і компанії, звільнені від податків, не платять місцеві податки;
- Не розкриваються відомості щодо основних власників компанії;
- Розроблене законодавство про компанії;
- Відсутні податки на майно, збільшення капіталу, дарунок і спадщину;
- Прекрасна комерційна і професійна інфраструктура;
- Стійка міжнародна банківська система;
- Можливість придбання готових фірм.
§ 2.5 Підсумки щодо вибору офшорної зони.
Підводячи короткий підсумок усьому вище згаданому в цьому Розділі, треба відмітити, що при виборі офшорної зони, людина - початківець в цій сфері, керуючись, в першу чергу, тільки одним запитанням : "Яка офшорна зона є найкращою?", звичайною відповіддю: "Кращою - для чого?" не тільки може, а й буде поставлена в замішання. Тому що насправді "найкращої податкової гавані" просто не існує. Потрібно ясно та твердо розуміти, що при виборі безподаткової зони можуть та користуються тільки одним критерієм: чи задовольняє “офшор” висунутим до нього умовам, чи відповідно ні.
У процесі реєстрації і створення фірми може виникнути ряд питань, що стосуються безпосередньо керування компанією, структури фінансових послуг, конфіденційності, тому то вибір податкового оазису і треба починати з з'ясування мети, для якої передбачається його використовувати, виходячи з особливості сфери діяльності і характеру проблеми, що потрібно вирішити.
Розділ ІІІ. Офшорні суперечності в українському законодавстві.
§ 3.1 Ставлення українського законодавства до офшорних зон, “Закон про прибуток”.
Розглянемо те як українське законодавство відноситься щодо існування офшорних зон. Відтак законом України «Про оподатковування прибутку підприємств» (“Закон про прибуток”) у редакції від 22.05.97 р. №283/97-ВР із змінами і доповненнями, був встановлений особливий режим оподатковування операцій із контрагентами, зареєстрованими в офшорних зонах (п.18.3 ст. 18 “Закон про прибуток”: У випадку заключення договорів, що передбачають здійснення оплати товарів (робіт, послуг) на користь нерезидентів , що розташовані в офшорних зонах чи при здійсненні розрахунків через таких нерезидентів або через їхні банківські рахунки, незалежно від того чи здійснюється така оплата (у грошовій чи іншій формі) чи безпосередньо через інших резидентів або нерезидентів, витрати платників податків на оплату вартості таких товарів (робіт, послуг) включаються до складу їхніх валових витрат у сумі, що складає 85 відсотків оплаченої вартості цих товарів (робіт, послуг).Перелік офшорних зон щорічно обнародується Кабінетом Міністрів України ).
З погляду нашого законодавця, дане положення повинне було припинити відтік капіталу до офшорних зон і поповнити бюджет.
Проте після появи переліку офшорних зон у виді обнародуваного розпорядження КМУ ще 01.03.2000р. №106-р (далі - Перелік) особливо яскраво проявилася недосконалість підходу, закладеного в п.18.3. Більш того, у деяких випадках спостерігалося його пряме протиріччя нормам міжнародного права, про що ми ще поговоримо далі.
Саме п. 18.3 “Закону про прибуток” (із деякою часткою умовності) можна було б назвати і зовсім необразливим (що, до того ж, збігається із точкою зору профільного Комітету ВРУ і ГНАУ), його застосування обумовлене винятково опублікованим Кабміни Переліку. До цього моменту п.18.3 “Закону про прибуток” узагалі не можна було застосовувати як правову норму, оскільки в іншому випадку спостерігалася б відсутність (не тільки в рамках “Закону про прибуток”, а взагалі в рамках українського законодавства) «гіпотези» як елемента, необхідного для перетворення цього положення в правові норми.
§ 3.2 Невідповідності законодавства України її міжнародним договорам .
Але давайте спочатку розберемося з загальноприйнятими поняттями «офшорна зона» і «офшорна компанія».
Виходячи з формулювання п.18.3, в українському законодавстві існує поняття оффшорной зони як території, що вказується КМУ в Переліку. А оффшорной компанією відповідно з метою оподатковування є юридична особа, зареєстрована на території цієї зони.
Проте не можна не відзначити дискримінаційний характер даного положення українського законодавства. Почнемо з того, що у світовій практиці офшорною зоною є територія, де пільговий режим оподатковування застосовується стосовно компаній, що володіють повним набором таких ознак:
- Цілком належать нерезидентам;
- Здійснюють діяльність винятково поза територією реєстрації;
- Не одержують прибутку з джерелом походження з території реєстрації;
Інші компанії, зареєстровані на території такої «Податкової гавані», потрапляють під дію загального режиму оподатковування, а тому не можуть вважатися «офшорними».
Отже, необхідно відокремлювати поняття «офшорна компанія» і «компанія, що знаходиться в офшорній зоні». Перше більш вузьке, тому що офшорною прийнято вважати компанію, що має усі вищезгадані ознаки (через що і з'являється пільга в оподатковуванні), у той час як «компанія, що знаходиться в офшорній зоні» - це компанія, що зареєстрована в такій зоні, здійснює свою діяльність і потрапляє під дію загального режиму оподатковування.
Деякі території надають компаніям, що володіють ознаками, визначеними вище, «понад пільговий» режим оподатковування, що в сукупності з іншими, не менше важливими моментами (відсутність договорів про надання правової помочі, ліберальне регулювання банківської діяльності, включаючи питання банківської таємниці й ін.) не найкращим чином впливає на світових грошових потоках і відповідно суперечить інтересам інших держав.
Щодо головної невідповідності п.18.3 міжнародним договорам України. То вона полягає в невірному підході, зафіксованому в даному положенні. У світовій практиці внутрішнього оподатковування операцій по імпорту товарів застосовується інший принцип, що також закріплений у деяких міжнародних-правових документах, обов'язкових для України - принцип країни походження товару. Про цей принцип також згадується в Законі України від 16.04.91 р. №959-XII «Про зовнішньоекономічну діяльність»(“Закон про ВЭД”), із наступними змінами і доповненням. У ст.11 “Закону про ВЭД” щодо оподатковування суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності говориться, що «ставки податків є однаковими для усіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності і визначаються потоварному принципу: для одного й того ж самого товару діє єдина ставка податку».
§ 3.3 Статус міжнародних договорів у правовій системі України.
Для подальшого розгляду питання визначимося зі статусом міжнародних договорів у правовій системі України. Відповідно до ст.9 Конституції України міжнародні договори, ратифіковані ВРУ, складають частину національного Законодавства України. Оскільки вони ратифіцируються законом, тож і мають силу закону. Проте варто мати на увазі, що основна відмінність міжнародного договору як закону від звичайного закону України полягає в тому, що якщо останній може бути змінений наступним національним законом, то зміни в міжнародний договір не можуть вноситися державою в односторонньому порядку (зокрема, прийняттям іншого закону). Для того щоб не порушувати його міжнародних-правових зобов'язань. Інший підхід суперечив би Віденській конвенції про право міжнародних договорів 1969 року (Для України (у складі СРСР) Віденська Конвенція вступила в силу 13 червня 1986 р. В ст.27 цієї Конвенції говориться: “Учасник не може слатися на положення свого внутрішнього права в якості виправдання для невиконання їм угоди”), нормам національного законодавства України (Частина друга ст.17 Закону України від 22.19.93 р. №3767-ХІІ “Про міжнародні угоди “, а також ст.19 Закону України від 25.06.91 р. №1251- ХІІ “Про систему оподаткування” ), а також п. 18.1 ст. 18 “Закону про прибуток” (“Якщо міжнародним договором, ратифікованим Верховної Радою України, встановлені інші правила, відмінні від передбачених дійсним Законом, застосовуються норми міжнародного договору”).
Таким чином, за нормами міжнародного договору, ратифікованого ВРУ, “Закон про прибуток” визнає велику юридичну цінність. Отже, сам Закон передбачає, що при будь-яких колізіях із нормами міжнародного договору застосовуються норми останнього.
Чому ж суперечать деякі норми “Закону про прибуток”?
Як уже говорилося, законність п.18.3 “Закону про прибуток”, узятого окремо, ніякі заперечення не викликає. Але застосування окремих норм п.18.3 і Переліку (щодо тих або інших територій) суперечить національному режиму і режиму найбільшого сприяння в оподатковуванні, що встановлені міжнародними договорами, ратифікованими ВРУ.