Але на відміну від своїх попередників, природу економічного росту представники цієї течії досліджують з врахуванням мікро- і макроекономічних підходів: проводиться багатофакторний аналіз економічного циклу, моделюється вплив на нього НТП, кон’юнктури та інших чинників, серед яких досліджується і грошовий фактор відновлення економічної рівноваги.
В цей же час відбувається формування неолібералізму, течії в неокласичному вченні, що визначає можливість часткового, обмеженого впливу держави на економіку. Це свідчило про пристосування ідей лібералізму до нової дійсності, і, отже про початок нового етапу в його розвитку.
На відміну від консервативного напряму, неолібералізм є напрямом, що претендує на створення повної соціальної картини суспільства, визначення основних принципів його функціонування. Поряд з декларуванням принципу економічної свободи та невтручання держави в економіку, сучасний неолібералізм проголошує принцип соціальної справедливості, тобто не обмежує роль держави фікцією охоронця ринкових відносин, а визнає за нею право організатора соціального життя суспільства, щоправда в межах економічних можливостей суспільства. За державою закріплюється функція забезпечення соціальної стабільності в суспільстві, як умови нормального розвитку економіки. Політичної доктриною неоліберальної теорії стає ідея сильної держави – організатора конкурентно-ринкових відносин та міцної економіки.
Теоретичне обгрунтування цієї доктрини по-різному здійснювалося представниками німецької, англійської, французької, американської шкіл неолібералізму.
Спостерігається тенденція до зближення кейнсіанської та неокейнсіанської шкіл, тобто вільувається неокласичний синтез.
Таким чином, в 30-х рр. в межах неокласичного методу дослідження формується кілька напрямів, серед яких:
- консервативна течія, що наслідує традиції неокласичної школи і займається теоретичним аналізом проблем економічної рівноваги, циклічності розвитку та економічного зростання;
- неолібералізм, представники якого, відстоюючи принцип саморегулювання ринкової економіки, визнають межі, рівень і напрями впливу держави на суспільно-економічний розвиток;
- “неокласичний синтез”, що відстоює необхідність гнучкого поєднання принципу невтручання в економіку з кейнсіанськими методами державного регулювання в залежності від економічної ситуації, що склалася не даний відрізок часу.
Для всіх напрямів характерне використання підходів до економічного аналізу, що збагачували політичну економію на протязі всієї історії її розвитку. Основним серед них є принцип свободи економічної діяльності та обмеження втручання держави в економіку.
З 70-х років неокласична теорія переживає новий етап свого розвитку, починає відроджувати класичні традиції, повертається до визнання визначальної ролі господарюючого суб'єкту та дії ринкового механізму саморегулювання для встановлення загальної економічної рівноваги. Розвиток неокласичної теорії пов’язується з дослідженнями в кількох напрямах: з теоретичним визнанням шляхів подолання кризових явищ в ринкових відносинах; з прогнозуванням економічної поведінки суб’єктів ринкової діяльності в динамічному середовищі; з формуванням принципів економічної політики, спрямованої на захист та підтримку конкурентної ринкової економіки в умовах монополізму; з визначенням методів вирішення соціальних проблем, породжених дією ринкових сил, що до цього часу залишалися поза увагою неокласичного аналізу. Знову з’являються теорії, в яких заперечується необхідність будь-якого втручання держави в економіку. В центрі їх уваги знаходиться, поряд з економічними, неекономічні фактори розвитку та ринкового саморегулювання. Цей напрям отримує назву “школи нової класики”, або “нової класичної економікс” і ознакою неокласичного ренесансу.
Характерними рисами нових неокласичних теорії є те, що в них узагальнюється ідея рівноваги, враховуються, формалізуються та математизуються всі явища економічного життя, в тому числі і мотивована поведінка економічного агента (окремого виробника чи фірми), і на їх основі будується модель циклу. В роботах представників сучасного консервативного напряму досліджуються проблеми, пов’язані з удосконаленням механізмів функціонування ринкової економіки на макро- та мікроекономічному рівнях. Ці теорії представлені доктринами, “раціональних очікувань”та “економіки пропозиції”.
В сучасних західних академічних колах нова неокласика вважається домінуючим і перспективним напрямком. Та слід зазначити, що побудований на основі ідеї цінової рівноваги та теорії граничної корисності, на використанні принципу системного аналізу, сучасний неокласицизм впритул підходить до визнання необхідності впливу держави на окремі сторони економічної системи з метою викликати “ланцюгову реакцію” і забезпечити умови для дії ринкових сил. Посилаючись на те, що нові організаційні форми виробництва вимагають нових підходів до проблеми саморегулювання, неокласики вважають з необхідне дослідження економічних явищ з точки зору можливого стимулювання і стабілізації економічних процесів, що не зашкоджуватимуть дії ринкових сил.
Неолібералізм – напрям в економічній теорії, що, базується на неокласичній методології і відстоює принципи саморегулювання економіки, вільної конкуренції та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що в найбільшій мірі сприяє економічному росту і забезпечує пріоритетне положення суб’єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм зводить до організатора та охоронця побудованої на класичних засадах економіки. Держава повинна забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де вони відсутні. Функції держави по відношенню до соціальної сфери неолібералізм розглядає в зв’язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяти її розвитку.
Неолібералізм представлений цілим рядом шкіл, серед яких найбільш значними є лондонська (Ф. Хайек), чиказька (М. Фрідмен), фрейбурзька (В. Ойкен та Л.Ерхард), паризька (М. Алле).
2.
Основні проблеми росту були у центрі уваги не тільки послідовників Кейнса, а й представників неокласичного напряму. Серед них – аналіз впливу факторів на темпи росту національного доходу, умови динамічної рівноваги економічного розвитку; реакції механізмів саморегулювання ринкової економіки на зовнішнє втручання; вплив зайнятості, інвестицій, НТП та інших складових процесу відтворення – стають об’єктом дослідження в контексті проблем економічного росту у неокласиків.
В умовах становлення, інтенсивні типи виробництва та посилення його циклічності; обгрунтування ролі, місця і функцій факторів економічного росту набували особливого значення; цьому сприяло існування економічно-математичних методів для проведення кількісного аналізу макроекономічної взаємодії факторів та їх впливам на динаміку росту суспільного продукту.
Неокласичні моделі економічного росту грунтуються на теоріях трьох факторів виробництва та виробничої функції, яка будується на основі 2-ох факторів – праці та капіталу.
Взагалі в центрі неокласичної теорії економічного росту знаходиться ідея оптимальності ринкової системи як саморегульованого організму, що зумовлює найбільш повне використання всіх виробничих факторів окремими господарчими суб’єктами і економікою в цілому. Економічна рівновага та процес суспільного виробництва залежать від ефективного використання факторів виробництва та факторіального розподілу доходів, який забезпечує функціонування раціональної структури виробництва. Отже, немає необхідності втручатися державі в процес становлення оптимального співвідношення між факторами, воно визначається вільною конкуренцією та законами ринку.
3.
Після Другої світової війни неолібералізм став провідним напрямом в економічній літературі та економічній політиці Західної Німеччини.
Засновником та основним представником Фрейбурзької школи, що займалася обгрунтуванням та розробкою ідей неолібералізма був професор Фрейбурзького університету Вольтер Ойкен (1891 - 1950). Видатним представником неолібералізму в Німеччині, політичним діячем, що впроваджував ідеї неолібералізму в економічну політику був Л.Ерхард (1897 – 1977).
Центральне місце у вченні німецького неолібералізму займає концепція ідеальних типів господарства, її засновником був Вальтер Ойкен. Згідно з цією теорією всі форми суспільного ладу зводяться о 2-ох типів:
1) центрально-керованого господарства (рабовласництво, латифундії);
2) вільного ринкового господарства.
Вільне ринкове господарство – господарство періоду вільної конкуренції в епоху домонополістичного капіталізму – ідеал для німецьких неолібералістів, тому що значна роль держави робить не досяжним вільне господарство. Але цей ідеал не досяжний.
Сучасна ринкова система розглядає неолібералістами, як спотворена форма ринкового господарства, так як надмірна концентрація і централізація, і велика роль держави; розробляється концепція соціального ринкового господарства.
“Соціально-ринкове господарство” – це, на думку неолібералістів “синтез між вільним і соціально-обов’язковим суспільним ладом”.
Основними принципами соціально-ринкове господарство є:
1) свобода ціноутворення і стабільність грошового обігу;
2) конкуренція без монополії;