Найважливішою в теорії д.хв. є проблема наукового , обгрунтування їхньої матеріальної основи. Думка вчених з цього питання неоднозначна. Деякі з них виходять з того, що довготривалі цикли відбуваються під впливом зовнішніх факторів розвитку. У. С. Джевонс, наприклад, пов'язував формування довготривалих циклів і економічних криз з періодичністю зміни плям на Сонці та їхнім впливом на сільськогосподарське виробництво, а вже через це — на чергування фаз у підприємницькій діяльності. На протилежність такому підходу у теорії М. Д. Кондратьєва довготривалі цикли зумовлені внутрішніми факторами економічного зростання. Вони безпосередньо пов'язуються з циклічністю в розвитку виробничих сил суспільства, насамперед з їхньою найреволюційнішою частиною — засобами праці. Близька до теорії М. Д. Кондратьєва позиція Й. Шумпетера, який вважав, що головну роль у механізмі довгих циклів відіграють хвилі технічних нововведень і відповідні зміни інноваційної активності підприємців.
Матеріальну основу д.хв. становить структурне оновлення технологічного способу виробництва. Здійснюється воно двома шляхами: по-перше, еволюційно, коли поліпшуються і вдосконалюються існуючі технології; по-друге, революційне, коли відбуваються якісні зміни в матеріалізації наукових знань. Ці два шляхи доповнюють і замінюють один одний.
У структурі довготривалих циклів виділяють два етапи розвитку — низхідну і висхідну хвилі, або фази. Низхідна фаза великого циклу — період зміни базисних технологій і технологічних структур виробничої системи суспільства — триває 20—25 років. У цей час відбуваються гострі економічні кризи малих і середніх циклів. Один з них утворює вихідний пункт для найбільших вкладень у технічні вдосконалення, які були накопичені попереднім розвитком. Висхідна фаза великого циклу — період тривалого піднесення економічного та науково-технічного розвитку суспільства. Він триває від 25 до 30 років. У цей час не виключені й циклічні кризи, пов'язані з оновленням виробничих фондів.
Період "високого піднесення" — це період масового розповсюдження нових технологій, зародження і розвитку нових провідних або навіть базових галузей економіки. В цій фазі відкриваються додаткові можливості для отримання прибутку, розширення інвестиційного процесу, залучення у виробництво додаткової робочої сили, зростання заробітної плати. У той самий час з просуванням економіки до верхньої точки великого циклу в народному господарстві починають нагромаджуватися й протидіючі тенденції. Зростає напруга на ринку позикового капіталу, підвищуються відсоткові ставки. Нагромаджуються інші суперечності, які вже неможливо розв'язати на еволюційній основі технологічного оновлення виробництва. Починається глибока криза, яка є початком нової, низхідної, фази великого циклу.
Поряд із створенням наукових основ довгострокового прогнозування економічної структури суспільства теорія д.хв. дає змогу виявити також фундаментальні закономірності розвитку тієї чи іншої економічної системи. Взаємозалежність між зміною базисних технологій (великих циклів) і глибинною перебудовою виробничих відносин, наприклад підприємницького виробництва, має такий вигляд: першому технологічному циклу (довгій хвилі) відповідає домонополістичне підприємництво, засноване на вільному ринково-конкурентному механізмі; другій довгій хвилі — монополістичне підприємництво з ринково-конкурентним господарським механізмом, який монополістичне регулюється; третій хвилі — період державно-монополістичного підприємництва з державно-монополістичним конкурентно-ринковим механізмом господарювання.
Урахування об'єктивної взаємозумовленості довгих циклів у розвитку технологічного способу виробництва і відповідного оновлення економічної структури суспільства дає можливість наукового обгрунтування сучасного етапу підприємницького виробництва. Його початок припадає на другу половину 70-х років. У економічній літературі його називають транснаціональним. Основою структурної перебудови виробничої бази транснаціонального капіталу є новий цикл науково-технічної революції, який почався наприкінці 70-х років. Цей цикл грунтується на широкій інтернаціоналізації структури відтворення, розвитку ресурсозберігаючих технологій, електронній автоматиці, біотехнології, інформатиці. За прогнозами вчених, він триватиме до другого десятиліття цього століття. Вважається, що нинішній цикл завершить індустріальний тип розвитку загальноісторичного процесу. На зміну йому прийде постіндустріальна цивілізація. Цим визначається особлива складність (суперечливість) сучасної виробничої структури економічно розвинутих країн. Вона має перехідні від індустріальної до постіндустріальної структурні характеристики.
Великі цикли притаманні як країнам з розвинутою ринковою економікою, так і країнам командно-адміністративної системи. На відміну від промислово розвинутих ринкових країн, де циклічні фактори д.хв. виявилися в середині 70-х — на початку 80-х років, часові межі в країнах командно-адміністративної системи зсунулися приблизно на десятиліття. Головним фактором цього відставання став більш низький рівень розвитку техніки і технології.
2Фіскальна політика інакше називається бюджетно-податковою політикою і являє собою заходи уряду, спрямовані на забезпечення повної зайнятості та на виробництво неінфляційного ВВП шляхом зміни:
1. Державних видатків.
2. Податкової політики.
3. Підходів до формування державного бюджету в цілому.
Розглянемо елементи фіскальної політики і їх вплив на економічне життя окремо.
Державні видатки являють собою витрати, пов’язані з діяльністю держави. За допомогою держави впроваджується споживання так званих суспільних благ. Крім цього, деякі державні видатки є прямими трансфертними платежами приватному сектору (соціальна допомога, пенсії, страхування по безробіттю), які не збільшують приватного споживання, але змінюють його структуру. Таким чином, державні видатки визначають відносні розміри приватного і державного секторів економіки, тобто відносні розміри приватного і суспільного споживання ВВП. Сукупні державні видатки є складовою частиною сукупного попиту, вони впливають і на приватний попит, і на сукупну пропозицію в економіці. Зміна структури видатків шляхом вибіркового скорочення окремих категорій витрат не лише спричиняє скорочення сукупного попиту, але й впливає на інші характеристики економічної системи, наприклад, на розподіл доходів та розміщення ресурсів. Причому зміна різних компонентів структури державних витрат має різні наслідки для економіки. Так, скорочення державних витрат на субсидування виробництва сприяє ефективнішому розподілу ресурсів в економіці, оскільки завдяки цьому долається викривлення цін. А скорочення витрат на соціальні трансферти, наприклад, шляхом збільшення пенсійного віку, може спричинити зростання безробіття. Оскільки державні видатки впливають на рівень цін, розміщення ресурсів, розподіл доходів, зайнятість і виробництво, вони є важливим інструментом короткострокової макроекономічної політики.
Податкова політика. Держава фінансує свої видатки насамперед за рахунок податкових надходжень. Як відомо, податки — це частина доходу, що сплачується фірмами та домогосподарствами у розмірі, встановленому законом. У вузькому понятті до податків належать фіскальні вилучення, що утворюють доход державного бюджету. В широкому понятті під податками розуміють всі фіскальні вилучення, встановлені державою, в тому числі відрахування до цільових позабюджетних фондів (наприклад, внески до державного пенсійного фонду).
Податки впливають на економіку через використовуваний доход економічних аґентів та зміну відносних цін. У залежності від системи оподаткування, вплив податкової політики на макроекономічні змінні може проявлятися по-різному. В цілому зниження податків стимулює зростання приватних витрат і сукупної пропозиції. Зростання податків, навпаки, призводить до їхнього скорочення.
Зміна податкової політики – це зміна рівня оподаткування. Залежність доходів держави від рівня податків описується кривою Лаффера. У відповідності із залежністю, яку описує ця крива, обсяг податкових надходжень залежить від середньої ставки податку і величини доходу (ВВП). Якщо ставка оподаткування дорівнює нулеві, то держава не отримує податків. Підвищення ставки податку від 0% до певного рівня т супроводжується збільшенням податкових надходжень до бюджету. Але подальше збільшення податкового навантаження шляхом підвищення сумарної ставки податків пригнічує виробництво і викликає скорочення сукупних доходів і витрат — джерела податків, або податкової бази. Підвищення ставки податку (від т до 100%) супроводжується скороченням податкових надходжень до бюджету. Сумарна ставка оподаткування на рівні 100% означає, що держава намагається вилучити у економічних агентів весь одержаний ними доход. За таких умов відкрита приватна економічна діяльність втрачає сенс і припиняється, економіка стає “тіньовою”, а держава залишається без доходів. Такий механізм впливу податкової політики як елемента фіскальної політики на функціонування економіки.