проявляються в „...умінні викладача встановлювати педагогічно доцільні взаємини з студентами, їхніми батьками, колегами, керівниками навчального закладу”.
Також у дослідженях Ю. П. Азарова, Н. І. Болдирєва, І. А. Зязюва, Н. В. Кузьміної, О. В. Сластьоніна, Г. М. Сагач вказується на те, що майстерність слова є „обов’язковим компонентом у діяльності педагога, хоча їй досі відводиться другорядне місце у комплексі професійно-педагогічних умінь”.
Г. М. Сагач наголошує на необхідності розвитку нової галузі педагогічної науки – теорії і технології виконавсько-мовленнєвої діяльності викладача, яка, на її думку, вимагає відродження національної риторичної спадщини, формування національної школи красномовства, викладання курсу риторики в школах нового типу, вищих навчальних закладах України з метою виховання культури риторичної особистості в системі народної освіти через концепцію гуманітаризації і гуманізації неперервної освіти.
Розділ 2
Майстерність педагогічного спілкування та педагогічна творчість
2.1. Поняття педагогічного спілкування, його особливості, функції, види
Педагогічне спілкування – це безпосередня форма прояву комунікації у навчально - виховному процесі між педагогом та вихованцями, яка спрямована на формування і розвиток особистості вихованця, спільне вирішення різноманітних педагогічних завдань, створення умов для реалізації творчих здібностей та сприяння самоактуалізації. У зв’язку з такою дефініцією педагогічного спілкування доречні слова Ш. О. Амонашвілі: „спілкування є основою, і сутністю, і інтегральним методом виховання” і підхід В. О. Сухомлинського, який мудрість педагога вбачав у збереженні довіри вихованців до себе, в її бажанні спілкуватися з педагогом як із другом і наставником. На його думку, слово педагога має бути спрямоване не до слуху дитини, а до її серця.
„Сумісність у процесі спілкування педагога з учнями ґрунтується на принципах доброзичливості, принциповості і відповідальності. У процесі спілкування педагог повинен обов’язково збагачувати студентів інтелектуально, морально, естетично, діяльнісно. Спілкування обов’язково передбачає формування у педагога і студентів образів один одного і понять про особистісні властивості кожного учасника спілкування...”. Отже, яке спілкування, таке і виховання, відповідно, це спілкування має бути життєрадісним, гуманним, людяним, емоційним і оптимістичним. Спілкування відбувається, переважно, за допомогою слова. Російський філософ О. Ф. Лосєв сказав так: „Слово – могутній діяч думки й життя, слово піднімає уми й серця... Слово рухає народними масами... слово пробуджує свідомість, волю, глибину почуттів, робить слабку людину героєм, злиденне існування – титанічним устремлінням... Ім’ям і словами створений і стоїть світ”.
Педагогічне спілкування виконує такі функції:
- взаємо пізнання вихователя і вихованця;
- обмін думками, почуттями та інформацією;
- організація і здійснення різноманітних та багатогранних навчально-виховних заходів;
- самовираження, самовизначення і самоутвердження учасників цього процесу.
В. А. Кан – Калик і О. О. Леонтьєв розробили спеціальні вправи для формування навичок педагогічного спілкування. Наприклад, В. А. Кан-Калик об’єднує ці вправи в два цикли, а саме: практичне оволодіння технікою й технологією педагогічної комунікації та оволодіння системою спілкування в заданій педагогічній ситуації.
Перший цикл спрямований на формування органічних і послідовних дій у публічній обстановці; м’язової свободи в педагогічній діяльності;
15
відчуття м’язової свободи й емоційного благополуччя в аудиторії; навичок довільної уваги, спостережливості, зосередженості; міміки й пантоміміки; педагогічно доцільних переживань; безпосередньої мобілізації творчого самопочуття перед спілкуванням; техніки й логіки мовлення, його виразності й емоційності; вміння вибудовувати логіку майбутнього спілкування з аудиторією.
Другий цикл вправ включає дві підгрупи: а.) дії в типових ситуаціях (спостереження за діяльністю викладача в процесі виконання загальних завдань заняття; розвиток уміння „читати” переживання з облич студентів;виокремлення під час заняття конкретних педагогічних явищ; інсценування педагогічних завдань); б.) розвиток педагогічної уяви, інтуїції, навичок педагогічної імпровізації (складання аналогічних ситуацій з певною настановою, аналіз картини чи кіно фрагмента; складання й виконання введеної умови для інсценізованих завдань).
На думку І. Я. Зязіна, „навчально-виховний процес в університеті – явище складне, багатогранне, динамічне. Його специфіка зумовлюється передусім розширеним спілкуванням, найвищою, на думку Антуана де Сент Екзюпері, розкішшю на світі. Для викладача ця розкіш – не що інше, як професійна необхідність. З її допомогою здійснюється взаємовплив двох рівноправних партнерів суб’єктів – викладача та студента”.
Г. О. Балл визначає передумови продуктивного спілкування так: „...додержання його учасниками принципу конкордності і толерантності. Принцип конкордності фіксує необхідність згоди учасників діалогу щодо базових знань і цінностей, якими вони керуються... Суть принципу толерантності... вбачається у „презумпції прийнятності” найрізноманітніших проявів людської активності”.
І. Я. Зязюн виокремлює три компоненти спілкування: пізнавальний, естетичний і поведінковий: „Спілкування обов’язково передбачає формування у викладачів та студентів образів один одного і понять про особистісні властивості кожного учасника спілкування; воно несе в собі естетичну характеристику – зовнішню і внутрішню подобу учасників спілкування, викликає певне до себе ставлення; у спілкуванні проявляється і поведінковий компонент – слова і справи, адресовані викладачем студентам і навпаки”.
За В. А. Кан-Каликом, структура професійно-педагогічного спілкування включає:
1) прогностичний етап(моделювання майбутнього спілкування з аудиторією);
2) комунікативний етап(організація спілкування на початку навчально-виховного заходу – комунікативна атака);
3) управлінський етап(безпосереднє спілкування протягом навчально-виховного заходу);
16
4) Заключний етап(аналіз перебігу спілкування та його результатів і внесення відповідних корективів у модель майбутнього спілкування).
Характер спілкування викладача зі студентом визначає основні стилі його роботи – авторитарний, демократичний і ліберальний.
Авторитарний стиль характеризується жорсткою Фомою управління взаємодією учасників навчально-виховного процесу за допомогою наказів, вказівок, інструкцій тощо. Цей стиль з точки зору гуманізації та демократизації європейської і світової освіти вважається абсолютно неприйнятним, оскільки порушує права особистості. Європейські вчені дійшли таких висновків:
- авторитарний стиль дає змогу підтримувати високий рівень дисципліни та результативності навчального процесу, проте лише за умови постійного демонстрування влади викладача;
- зовнішні показники дисциплінованості та конформності студентів не завжди є виявом злагоди, а внутрішній психічний конфлікт, підґрунтям якого є притлумлений протест студента проти диктату викладача, часто сублімується в різноманітні форми девіантної та антисоціальної поведінки молодої особистості.
Демократичний стиль виявляється в опорі викладача на навчальний колектив, у намаганні зацікавити студентів навчально-пізнавальною діяльністю, заохоченні їхньої ініціативи та самостійності. Пропонують три засадові умови підтримання викладачем взаємин зі студентами:
- викладач є зразком, прототипом дорослості, гідною моделлю для самоідентифікації студента;
- викладач виконує радше функцію арбітра, ніж судді, він не перешкоджає формуванню позитивного „ Я-образу” студента й уникає засудження незадовільних вчинків „з висоти кафедри”;
- викладач допомагає студентам усвідомити власні дії, обміркувати їх і передбачати можливі наслідки.
Ліберальний стиль характеризується самоусуненням викладача від відповідальності за перебіг і результати навчально-виховних заходів, формалізмом, потуранням і анархізмом.
Найбільш оптимальний і водночас найскладніший стиль, безперечно, - демократичний.
Також можна визначити стилі ставлення викладача до колективу: стійко-позитивний, пасивно-позитивний, нестійкий, ситуаційно-негативний, стійко-негативний.
На основі стилю роботи і ставлення викладача до колективу виокремлюють такі стилі педагогічного спілкування:
- спілкування на основі захоплення спільною творчою діяльністю;
17
- спілкування на основі дружнього ставлення;
- спілкування-дистанція;
- спілкування-залякування;
- спілкування-загравання.
Стиль спілкування визначає три типи викладачів: „проактивний”, „реактивний” і „надактивний”. Перший – ініціативний в організації спілкування, індивідуалізує свої контакти зі студентами, його настанова змінюється відповідно до досвіду. Він знає, чого хоче, і розуміє, що в його поведінці сприяє досягненню мети. Другий – також гнучкий у своїх настановах, але внутрішньо слабкий. Не він особисто, а вихованці диктують характер його спілкування з групою. У нього розпливчасті цілі та відкрито пристосувальна поведінка. Третій – схильний до гіпертрофованих оцінок своїх учнів і вибудовування нереальних моделей спілкування. На його думку, коли студент активніший від інших – він бунтар і хуліган, а коли пасивніший – ледар і нероба. Видумані ним же оцінки змушують такого викладача відповідним чином: він час від часу впадає в крайнощі, підпорядковуючи своїм стереотипам реальних студентів.
Узагальненим виявом стилю спілкування викладача є педагогічний такт, де акумулюються всі складові педагогічної культури і який є одним із основних показників педагогічної майстерності.