3) безпосередні стимули промисловим фірмам, що розміщують інвестиції у виділених районах. Ці стимули зводяться переважно до надання податкових пільг і спеціальних прав амортизації.
Взагалі для японської регіональної політики характерна першочергова увага до розвитку інфраструктури, для чого здійснюються великі асигнування з державного бюджету. Саме інфраструктура, а не фінансові стимули є головним важелем державного регулювання розташування продуктивних сил країн (зокрема в справі піднесення економіки недостатньо розвинених районів). Характерно, що в Японії зовсім відсутня система субсидування приватних інвестицій, так широко розповсюджена в країнах Західної Європи.
Головними важелями політики "переміщення" або децентралізації є:
а) пільги на закупівлю ділянок під промислове будівництво;
б) позики на покриття витрат на переміщення підприємств;
в) податкові пільги (права прискореної амортизації та зниження рівня місцевих податків) для фірм, що переміщуються із "зон стимулювання виїзду" в "зони прийняття переміщень");
г) фінансові пільги (пільгове кредитування) місцевій владі та корпораціям розвитку на зведення промислових будівель, обладнання промислових зон.
Урядову політику, як фактор розташування, можна зреалізувати у різноманітних формах, але, зрештою, вона проявляється у впливі на величину виробничих витрат у відповідному місці простору, тобто урядова політика поряд з іншими факторами служить джерелом територіальної диференціації витрат виробництва (ТДВВ).
3. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ НАСЛІДКИ ВТРУЧАННЯ ДЕРЖАВИ В ТЕРИТОРІАЛЬНУ ОРГАНІЗАЦІЮ ПРОДУКТИВНИХ СИЛ
Проте навіть сьогодні, коли історія державного втручання в сферу розташування продуктивних сил нараховує десятиліття, коли питання про необхідність активного впливу на просторові структури господарства ніби-то вирішене, у середовищі західних економістів не тільки не існує єдності думок на цей рахунок, але й, більше того, нема єдності навіть стосовно самої необхідності врахування просторового фактору в межах заходів державної політики. Навіть найрадикальніші західні регіоналісти вважають регіональну політику, по суті, досить обмеженим напрямком діяльності держави в сфері економіки [І]. Посилаються при цьому на консервативність територіальних структур, на тривалий, як правило, характер змін, що відбуваються у цих структурах.
Домінуючою серед американських регіоналістів завжди була точка зору, що виходила з неприпустимості зазіхання держави на священні права підприємництва, ділових кіл, хоч з часом зміцнилося розуміння об'єктивної необхідності активної державної регіональної політики у межах відповідних законодавчих актів. У її рамках завжди конкурували двапідходи: "процвітання районів" і "процвітання людей". Пошук балансу цих інтересів і нині становить суть регіональної політики не тільки у США, ай в інших розвинутих країнах.
Регіональна політика на Заході пройшла довгий шлях від свого становлення в системі державного регулювання (поряд із загально-економічною, аграрною, соціальною політикою) до розквіту в період "ейфорії планування" 60-х -початку 70-х років і до наступної докорінної перебудови на межі 70-х і 80-х [6, с. 114].
Традиційна політика допомоги проблемним районам, що існувала до середини 70-х років, з самого початку була двоїстим, глибоко суперечливим явищем. Формально вона була спрямована на компенсацію соціально-географічної нерівності, пом'якшення проблем у тих районах, де соціальна напруга та масові страйки стали загрожувати корінним інтересам капіталу. Проте благодійницькі соціальні цілі традиційної регіональної політики неминуче вступали у конфронтацію із загально-економічною, і зокрема з промисловою, політикою держави.
З благодійницького характеру регіональної політики випливав і випливає її низький пріоритет, незначна частка асигнувань у системі державних програм. Адже ця політика була пасивною, спрямованою лише на деяке згладжування диспропорцій. Тому навіть наприкінці 60-х років, у період розквіту та найбільшої популярності, на неї виділяли досить малі кошти, порядку 0, 04 - 0, 08 % ВВП (лише у Великобританії їх частка досягла 0, 5 %). За словами американського вченого Клайда Уівера, "регіональна політика стала улюбленою темою політичних дискусій та академічних досліджень, проте не отримала належної фінансової підтримки. Були прийняті закони, засновані агентства, найняті планувальники і розроблені плани, але при цьому відпущено дуже мало засобів" [б, с. 118].
Завданнями регіональної політики спочатку урочисто проголошувалося вирівнювання рівня економічного розвиткурізних частин країни, якості життя їх населення, скорочення безробіття в депресивних районах тощо. Але скоро було визнано, що реально регіональна політика може стати не більше ніж засобом запобігання такого поглиблення регіональних диспропорцій - (подальшій концентрації економічного потенціалу, політичної та адміністративної влади у столиці, відсталих районів), яке стало б небезпечним з економічного та соціального погляду.
Більшість економістів взагалі не схильні приймати серйозно державне втручання у розміщення продуктивних сил, вважаючи це не сумісним з принципами вільного підприємництва [2]. Як зауважує англійський дослідник Х. Клут, "ідея збалансованого регіонального розвитку нездійсненна, оскільки ресурси розподілені нерівномірно" [2, с. 120]. Г. Річардсон також досить скептично ставиться до того, що він називає "грубими заходами контролю, які невідомо скільки обходяться" [2, с. 120].
Штучна індустріалізація в слабко освоєних районах мало що дає місцевому населенню цих районів [ІЗ]. Формування в низці країн, зокрема, в Іспанії, "полюсів промислового росту" майже не призвело до прискорення економічного розвитку довколишніх відсталих районів. Нові центри залишилися ізольованими вогнищами, зв'язаними переважно з зонами розвиненої промисловості чи із зовнішнім ринком. Зв'язок "полюсів" з оточуючою їх територією (хінтерландом), як правило, незначний. Так, за даними іспанських економістів "полюс" Бургос купує всередині своєї провінції лише 0, 3 % від необхідної продукції, Ла-Корунья -6, 3 %. В Італії штучна індустріалізація Півдня мало що дала для зменшення місцевого безробіття. Отже, штучне форсування розвитку районів нового освоєння не лише не досягає своєї мети в цих районах, але одночасно спричиняє загострення проблем розвитку старопромислових районів.
До останніх років існування СССР значення старо-промислових районів у розташуванні пової індустрії явнонедооцінювалася. Це зумовлено низкою причин. По-перше, це специфічна психологія, що була характерна для СССР (як і для інших великих країн), яку можна охарактеризувати як "географічну ейфорію" від "безмежних" просторів, "безмежних" ресурсів і можливостей, і природне бажання освоїти та охопити все неосвоєне в якомога коротші терміни, не рахуючись з економічною доцільністю великих капіталовкладень, з термінами їх окупності і нехтуючи можливостями використання та удосконалення вже існуючих промислових районів. Така характерна для малих розвинених країн політика та практика економії ресурсів, засобів і самого простору, що проявлялася в багатьох сферах, в СССР фактично не була розповсюджена. Разом з тим, реальний економічний простір чи "економічна ойкумена" у багато разів менша від тієї шостої частини суші, яку номінальне займала ця країна.
По-друге, важливою причиною нехтування старопро-мисловими районами в СССР була значна роль позаекономічних підходів до розташування промисловості та господарства у цілому. Один з прикладів використання таких підходів - будівництво БАМа за межами "економічної ойкумени". При виборі місця для створення БАМа брали до уваги переважно стратегічні міркування, які є важливими, але явно недостатніми.
Політика розташування повинна бути спрямована на максимальну ефективність чи на міжрайонний перерозподіл багатств. Ефективність чи вирівнювання? П. Самуельсон на одній з наукових конференцій з регіональних проблем і політики висловив думку, що допомога районам здебільшого веде до "спотворення" національних виробничих структур [2]. Це спотворення, за Самуельсоном, базується на "сентиментальних" міркуваннях і тому суперечить критеріям економічної ефективності. Реальний соціалізм породив доктрину все більш рівномірного розташуваня продуктивних сил, що протиставлялася їх концентрації і реалізувалася, не важаючи на жодні економічні, соціальні, екологічні втрати.
4. ТЕОРІЯ ЦЕНТРУ ТА ПЕРИФЕРІЇ В РЕГІОНАЛЬНОМУ РОЗВИТКУ
Нерівномірність соціально-економічного розвитку країн і районів - одна з основних тем географії. Адже її предмет, за класичним визначенням, - відмінності від місця до місця. Контрасти між центрами та периферією - найбільш елементарний і у той же час потужний імпульс виникнення та відтворення територіальної нерівності [б].
Одним з перших дослідників, що висунув ідею "периферії" та "центру" в історично-економічному розвитку, був відомий французький вчений Фернан Бродель [14], який змалював при характеристиці "світу економіки" три ареали:
"вузький центр, другорядні, достатньо розвинені області і... величезні зовнішні окраїни". "Центр" вирізнявся високим рівнем життя, розвиненим розподілом праці, високими цінами, розвиненою грошово-кредитною системою, а для "периферії" характерними були бідні відсталі країни, ледве залучені в світову економіку, з переважанням позаекономічних відносин, з ледве розвиненим поділом праці і ззовні нав'язаним монокультурним виробництвом. Внаслідок цього формувалася система як світового господарства, так і регіональних відтворювальних комплексів. Перша - внаслідок грандіозних подій Великих географічних відкриттів, друга - як результат розвитку окремих регіонів Старого та Нового світу, східних і західних економік, країн "капіталізму переселенців" і багатьох варіантів та моделей економічного розвитку залежно від руху природно-історичного процесу світової історії.