Наприкінці 80-х років у Великобританії була прийнята програма розвитку малих фірм в межах регіональної політики. У семи спеціальних "зонах партнерства" (як називають у Великобританії депресивні райони) підприємцям надаються такі види допомоги [7]:
- безпроцентні позики на термін до двох років для підготовчих робіт перед початком будівництва підприємств чи доріг, що ведуть до них;
- гранти (у розмірі щорічної ренти чи у подвійному розмірі) для приватних осіб, що орендують будівлі промислового чи комерційного призначення;
- гранти (до 12 % отриманого кредиту) на виплату відсотків за будь-якою позикою, наданою дрібним фірмам (з кількістю зайнятих не більше 50 осіб) для придбання землі чи проведення на ній робіт.
Протягом 10 років нові та підприємства, які функціонують, розташовані в "зоні партнерства", звільняються від податків на майно та землю. Підприємствам дозволено за рахунок державних коштів готувати кваліфіковані кадри.
Загалом, регіональна політика у Великобританії спрямована передусім на ліквідацію диспропорцій в економічному розвитку регіонів. Держава здійснює заходи щодо створення умов для зниження рівня безробіття, зростання промисловості і особливо наукомістких галузей, підготовки кваліфікованих кадрів, розвитку інженерної інфраструктури та сфери послуг.
Суттєвий досвід стимулювання розвитку депресивних регіонів має Італія зі своїм традиційно відсталим півднем.
Для заохочення інвестицій у ці райони підприємства звільняються від сплати податку на прибуток протягом 10 років [8, с. 254].
У Франції найважливішими напрямками впливу на просторову структуру економіки є [9]:
- децентралізація промисловості та послуг;
- створення на противагу перенасиченої столиці так званих "метрополій рівноваги";
- індустріалізація відсталих і реконверсія відстаючих районів;
- перебудова існуючої системи транспорту та зв'язку для полегшення спілкування між периферійними частинами країни, передусім між регіональними столицями, і модернізація застарілої транспортної мережі.
Фінансування територіального влаштування вимагає використання найрізноманітніших джерел: коштів державного бюджету, казначейства, засобів кредитних установ і спеціальних фондів. При цьому його здійснюють у формах:
- бюджетних субсидій (премій промислового розвитку, премій промислової адаптації, компенсацій за збиток при децентралізації, субсидій за професійну перепідготовку);
- позик громадських фондів;
- податкових пільг (звільнення від плати за патент, скорочення оподаткування при передачі та успадкуванні майна, прискорена амортизація тощо).
Премія промислового розвитку надається за створення нових видів діяльності чи за їх розширення промисловим і дослідним підприємствам, навчальним і експериментальним центрам, передусім тим з них, які спроможні залучити до своєї діяльності обслуговувальні чи суміжні підприємства. Розміри премії становлять 15-25 % від капіталовкладень.
Премія промислової адаптації призначається для тих підприємств, які здійснюють капіталовкладення, достатні для утримання в районі робочої сили, що вивільнилася внаслідок скорочення виробництва.
Премія за розташування розповсюджувалася на деякі види діяльності у сфері послуг і становить від 5 до 15 % від загального обсягу капіталовкладень.
Податкові пільги диференціюються залежно від районів і значення виконуваних операцій. Серед них:
- зниження податку на передачу власності;
- звільнення від сплати податку на заняття торгово-промисловою діяльністю;
- спеціальна ставка амортизаційних відрахувань. Позики фонду економічного та соціального розвитку характеризуються такими особливостями: терміни надання коливаються від 10 до 15 років з можливістю подальшого багаторічного відтермінування; кредитна ставка становить 6 %. Окрім цього у Франції існують інші види допомоги:
компенсація витрат, пов'язаних з професійним навчанням;
зниження цін на облаштовані земельні ділянки та зниження тарифів на газ і електроенергію; надання житла кваліфікованим працівникам у районах нового промислового розвитку.
У ФРН в межах регіональної політики допомога господарському розвитку концентрується на "федеральних центрах росту" - своєрідних точках росту. Для подібних центрів є характерний значний місцевий ринок робочої сили, недостатньо розвинена інфраструктура та наявність певного рівня промислового розвитку. При цьому, в цій країні, цілою низкою законів звільняються від оподаткування інвестиції в депресивних місцевостях.
У США окремі елементи регіональної політики зародилися у зв'язку з необхідністю державного стимулювання економічної експансії в необжиті західні райони країни ще в XIX ст. Регіональні заходи надзвичайного характеру практикувалися і в періоди економічних криз (найяскравіший приклад цього - програми, які проводили у 30-ті роки в США як складова частина політики "Нового курсу"). Проте лише у післявоєнний період регіональна політика перетворилася у невід'ємний елемент американської системи державногорегулювання та набула характеру постійно діючого фактора [10, с. 19].
У США основним засобом регіональної політики є податкова політика. Окрім того, тут широко практикується система державного кредитування тих чи інших регіональних проектів. Державні капіталовкладення в транспорт, водопостачання та енергетику також впливають на розташування нових галузей виробництва. Крім цього, у США, щоб зробити територію привабливою для державних компаній, приватного бізнесу та населення, держава будує житло, дороги, бере участь у формуванні соціальної інфраструктури, рекультивації земель, створенні наукових, технологічних і промислових парків, інкубаторів [11, с. 281].
Становленню державної регіональної політики сприяло створення законодавчої основи для її проведення. У США з середини 60-х до середини 70-х років була прийнята ціла система законів, котрі регламентують основні напрямки та форми регіонального регулювання. Закон 1965 р. "Про громадські роботи та економічний розвиток" визначив деякі елементи державної допомоги депресивним районам. "Закон про розвиток району Аппалачів" (1965р.) санкціонував проведення великомасштабної програми стимулювання економіки обширного "проблемного" району Аппалачських гір. Закон 1968 р. "Про міжурядове співробітництво" регламентував розподіл повноважень з регіонального регулювання між федеральними органами державної влади, органами влади штатів та органами місцевого самоврядування. Закони 1972 р. "Про сільський розвиток" і 1974 р. "Про житлове будівництво та міський розвиток" визначили напрямки федеральної політики щодо сільських і міських районів країни. Законом 1975 р. "Про регіональний розвиток" введено низку нових положень у Закон про громадські роботи та економічний розвиток і у Закон про розвиток Аппалачів. Зрештою, США, окрім програми розвитку Аппалачів, мають досвід щодо управління розвитком ще одного великого депресивного району - басейну річки Теннесі.
У Канаді при середньому розмірі інвестиційної податкової знижки у 7 % компанії, що здійснюють капіталовкладення в провінціях з особливо суворими природно-кліматичними умовами, мають право на знижку з податку на прибуток у розмірі 20 - 50 % витрат на обладнання і будівництво. Проблеми територіального розвитку канадської економіки можна поділити на дві групи. Перша з них пов'язана з існуванням диспропорцій у господарському розвитку окремих районів країни. Друга група проблем полягає в ослабленні господарських зв'язків між окремими економічними районами Канади внаслідок зростаючої інтеграції канадської економіки з американською, під час якої різні регіони країни поступово перетворюються в частини єдиного північно-американського господарського комплексу. Протиріччя, які виникають при цьому між окремими провінціями країни та між провінційними властями і федеральним урядом, надають досить специфічних рис державній регіональній політиці та механізму регіонального економічного регулювання.
В Японії для того, щоб розв'язати протиріччя між розташуванням нових підприємств і охороною природного середовища, у 1973 р. було прийнято закон про розташування підприємств [12]. Згідно з цим законом уряд країни може рекомендувати фірмам "відкоригувати" свої локаційні рішення і навіть відміняти їх. Для безпосередньої реалізації регіональної політики уряд країни заснував такі спеціальні органи:
- Японська корпорація регіонального розвитку, яка відповідальна за фінансування витрат, пов'язаних з переміщенням підприємств з районів надконцентрації (так званих "зон стимулювання виїзду"), із спорудженням промислових зон для приваблення промисловості у менш розвинені райони (такі звані "зони прийняття переміщень"), із спорудженням міст у переважно сільських районих;
- Корпорація розвитку Хоккайдо-Тохоку, яка фінансує фірми, що здійснюють інвестиції у відповідних районахкраїни, які вважаються найменш розвиненими серед районів Японії;
- Японський банк розвитку, який фінансує фірми, що здійснюють капіталовкладення в інших (окрім Хоккайдо та Тохоку) районах країни.
В Японії розрізняють три основні види методів проведення регіональної політики:
1) субсидії центрального уряду місцевим властям для спорудження об'єктів базової інфраструктури, передусім доріг і портових споруд;
2) позики державних фінансових закладів і виплата процентів за позиками місцевих органів влади, які емітують з метою фінансування спорудження об'єктів промислової інфраструктури;