- Амбівалентність шизоїдної особистості, за Ф.Ріманом, - це єдність потреби у самозбереженні, самозадоволенні, з нав’язливим страхом перед потребою самовіддачі (довірою, дружбою, любов’ю). Самотність стає звичайною її квазіпотребою.
- Амбівалентність депресивної особистості – згусток потреби в об’єднанні з іншими та страху перед потребою індивідуалізації. Тут вже потреба в залежності та підтримці з боку оточуючих набуває статусу квазіпотреби.
- Амбівалентність психонав”язливої особистості – взаємо доповнення потреби в усталеності, власній безпеці і переживань страху особистої відповідальності. Врешті-решт потреба в усталеності поширюється на весь внутрішній світ людини і стає її квазіпотребою.
- Амбівалентність істеричної особистості – неподільна єдність потреби у свободі зі страхом перед реальністю. Потреба у необмеженій свободі не враховує реалій життя і стає квазіпотребою цього типу особистості.
У такий спосіб Ф.Ріман, виділивши, амбівалентність у кожному з чотирьох типів дискордантної людини, відстежив той чи інший перебіг деформаційних процесів.
Таким чином механізм “інтеграція – дезінтеграція” – це загальна психоорганізаційна засада, де амбівалентність є лише фундаментальною властивістю особистості, котра сприяє реалізації цього механізму.
5) Поняття амбівалентності у психоаналітичній теорії З.Фрейда.
Амбівалентність – протилежність установок, почуттів, імпульсів та емоцій, спрямованих на один і той же об’єкт. Це поняття було введене Е.Блейлером відносно до шизофренії, яка характеризується роз’єднанням свідомості хворого у результаті цього протиріччя по відношенню до об’єкту. Виділяють вольову, інтелектуальну та афективну амбівалентність. Е.Блейлер вважав, що може спостерігатися не тільки у шизофреників, а і у нормальних людей.
З.Фрейд розглядав амбівалентність як введену Е.Блейлером вдалу назву протилежних потягів, які часто виявляються у людини у вигляді кохання чи ненависті по відношенню до одного і того ж сексуального об’єкту.
У праці “Три нариси по теорії сексуальності” він писав про протилежні потяги, які поєднані у пари і відносяться до сексуальної діяльності людини. В “Аналізі фобії п’ятирічного хлопчика” З.Фрейд відзначав, життя почуттів у людей складається з протилежностей. Контрастні пари у сфері почуттів у дорослих доходять одночасно до свідомості тільки на висоті любовної пристрасті. У дітейвони можуть тривалий час співіснувати один з одним, як це спостерігалося, наприклад, у маленького Ганса, котрий одночасно любив свого батька і бажав його смерті. Вияв одного з амбівалентних переживань маленької дитини по відношенню до близьких йому людей не заважає прояву протилежного переживання. Якщо виникає конфлікт, то він, по Фрейду, вирішується завдяки тому, що дитина змінює об’єкт і переносить один з амбівалентних душевних рухів на іншу особу.
Будучи нормальним душевним явищем в житті людини, амбівалентність почуттів може досягти такого ступеню прояву, яку характеризує розвиток невротичних розладів. Як показав З.Фрейд, при фобіях (нав’язливих страхах конкретного змісту) ненависть, як одне з амбівалентних почуттів, протилежних любові, переноситься на заміщуючий об’єкт. У випадку маленького Ганса протилежні почуття до батька проявилися у подвійному відношенню дитини до коня.
У праці “З історії одного дитячого неврозу” З.Фрейд співвідносить амбівалентність з одночасним проявом у дитини пасивних і активних потягів. Аналіз випадку, названого ним “людиною-вовком”, дав змогу виявити картину співвідносності інтенсивної і довготривалої амбівалентності хворого з розвитком протилежних потягів, пов’язаних з активно-садистськими цілями і мазохистськими намірами.
Поняття амбівалентності використовувалося засновником психоаналізу і для розвитку такого явища як перенос, з яким має справу аналітик у процесі лікування пацієнтів. У багатьох працях він підкреслював подвійний характер переносу, який має як позитивну, так і негативну направленість. У написаній в кінці життя, але опублікованій після його смерті праці “Нарис про психоаналіз” З.Фрейд виділяв, що “перенос – амбівалентний: він включає в себе як позитивну (дружню), так і негативну (ворожу) позиції по відношенню до психоаналітика”.
Послідовники З.Фрейда внесли зміни у психоаналітичне розуміння амбівалентності. К.Абрахам пов’язував амбівалентність з фазою кусання, яка характерна для анальної стадії психосексуального розвитку дитини. В статті “Дослід описування історії лібідального розвитку на основі психоаналізу душевних розладів” він провів різницю між доамбівалентною (ранньою оральною) стадією, пов’язаною із смоктанням дитиною материнської груді, амбівалентною (пізньою оральною і анально-садистською) стадією, на якій спостерігається вороже відношення дитини до об’єкту, і постамбівалентною (фалічною) стадією, яка характеризується здатністю дитини до збереження, оберігання об’єкту від його руйнування.
Згідно М.Кляйн, сексуальний потяг людини амбівалентний за своєю природою. Він амбівалентний з самого початку і пов’язаний з протилежними установками людини, які направлені на володіння об’єктомі в той же час на його руйнування.
Поняття амбівалентності широко використовується в сучасній психоаналітичній літературі.
ІІ. Психологія материнської амбівалентності.
Амбівалентність – властивість особистості, котра виявляється у співіснуванні рівних за силою, взаємознищувальних і взаємозалежних бажань, почуттів, думок та дій до зовнішнього чи внутрішнього світу, яке виникає в мотиваційній, афективній і поведінковій сферах її життєактивності [10, cт.752].
Амбівалентність як інтрапсихічний феномен високої інтенсивності є внутрішнім конфліктом, який переживається у соціальному контексті, особливо під час становлення гендерної ролі матері. Материнство – це передусім зв’язок поколінь, тому материнська амбівалентність – проблема завжди актуальна.
1) Напрямки психологічного дослідження амбівалентності, в т.ч. материнської.
Психологічні дослідження амбівалентності можна умовно поділити на три напрямки.
Перший зосереджує увагу на психодинамічних аспектах амбівалентності (Е.Блейлер, М.Клайн, З.Фрейд, А.Фрейд), тому природно, що аналізована проблематика посідає помітне місце у психоаналітичних теоріях розвитку (К.Абрахам, Г.Блюм, Ф.Ріман).
Другий репрезентований дослідженнями амбівалентності як виду психологічногоконфлікту (К.Левін, Н.Міллер), а також когнітивною концепцією ( Р.Браун, С.Осгуд, Л.Фестінгер) ,яка вивчає незадоволення потреби людського розуму в наступності, котра є основною передумовою амбівалентності.
Третій напрямок стосується досліджень амбівалентної поведінки як “неспроможності” прийняти рішення (Р.Баркер, М.Круг ман, Д.Роттер). Відтак психодинамічна теорія зосереджує увагу на конфліктних емоціях, програмуванні суперечливої поведінки та прийнятті рішень у випадку неспроможності та імпульсивності намірів і дій особистості.
З-поміж згаданих вирізняються роботи психологів [3, 9, 30], в яких досліджується амбівалентність цілісної особистості. Так А.Адлер, відмовившись від психоаналітичної теорії амбівалентності, розглядав цей феномен як нестійке відношення, спрямоване на уникання розв’язку значущої життєвої проблеми. Він описав особистісні вагання як показник амбівалентності перед життєвими труднощами, котрі створюються суспільством через відчуття власної неповноцінності [16, cт.125]. Е.Грізлі, Р.Паркер [30] описують материнську амбівалентність жінки як психологічний конфлікт у соціокультурному контексті. У загальній та віковій психології (Т.М.Зелінська, Т.Н.Лук’яненко) [3, 5] амбівалентність обґрунтовується також як властивість, котра притаманна і конкордатній, і дискордантній особистості.
Материнську амбівалентність традиційно досліджуютьпсихоаналітики ( К.Абрахам, М.Клайн, Р.Ковард, Г.Салліван та ін.), зосереджуючи увагу на її динамічному стані: полярність любові та ненависті є константною, хоч співвідношення між ними постійно змінюється. Ненависть пом’якшується Любов’ю, спричинює розгортання процесу інтеграції. Воднораз повна та незворотна інтеграція неможлива.
Г.Салліван вказує, що спочатку дитина розділяє світ не на світло і темряву, тата й маму, а на стан страху та його відсутність. Відповідно до цих переживань формує відчуття: “гарна мама” (стан відсутності страху) і “погана мама” (стан страху). Отож тривожна мати персоніфікується як “погана”, тому що постійно провокує тривогу доньки чи сина [31, cт.59].
Діти, здобувши перший досвід контактування, використовують навички, набуті у спілкуванні з матір’ю, у більш широкому соціальному контексті: бояться незнайомих людей і проявляють тривогу при розлученні з мамою, до якої сформувалася позитивна прихильність.
Мають рацію ті психологи (Е.Грізлі, Л.П.Обухова, Дж.Простер, Г.Крейд), які вважають найкращою множинну прихильність у колі родичів – батько, бабуся, дідусь, брати, сестри. “Якщо про дитину з моменту її народження піклується багато людей, то вона схильна, - пише Г.Крейд – ставитися до незнайомців і розлучення з батьками менш тривожно ..., тоді є певний досвід розлучення з кількома випадками щасливого з’єднання”. [23, cт.318-319]
Е.Фромм більше погоджувався з Г.Салліваном, ніж з З.Фрейдом, коли стверджував, що базою прихильності до матері є потреба у безпеці, а не потреба у сексі. Інцестуальний симбіоз, надмірна залежність від матері чи людини, яка її замінює, на думку цього вченого, виникає у дитини як природна прихильність до матері. Якщо індивід психологічно розвивається нормально, то вроджена тенденція зростати перемагає, в іншому разі переважає схильність до симбіозних стосунків, наступає втрата індивідуальності [цит. за 16, ст.658]. звідси рекомендації жінці-матері: стимулювати дитячий розвиток, створювати “конструкції, які підтримують” (прихильність до інших близьких людей), не втрачаючи провідної материнської участі у житті дитини.