Правила зазначеної Конвенції мають імперативний характер. Недійсними є будь-які застереження й угоди сторін, спрямовані на відступ від правил Конвенції про закон, що підлягає застосуванню, або зміну правил про підсудність. Водночас Конвенція все ж допускає два винятки. По-перше, спеціальною угодою, укладеною між перевізником і пасажиром, може бути встановлено вищий розмір відповідальності перевізника (п. 1 ст. 22). По-друге, при перевезеннях вантажів можна укласти угоду про арбітражний суд (ст. 32).
Переглянена редакція Варшавської конвенції 1929 p. має такі суттєві зміни. Перевізний документ названо авіанакладною. Переглянеш майже усі норми щодо реквізитів цього документа. По-іншому вирішено деякі питання відповідальності за договором авіаперевезення. Наприклад, встановлено, що співробітники та агенти перевізника користуються тим же правом на обмеження відповідальності, що й сам перевізник при виконанні службових обов'язків. Майнова межа спільної відповідальності перевізника, його співробітників та агентів не може перевищувати певної величини. Для визначення меж відповідальності враховують вагу вантажних місць.
Якщо вантаж має недоліки, перевізник може передбачити у договорі умови, які звільняють його від відповідальності або ж встановлюють її нижчу межу. Сторони можуть зробити арбітражне застереження за умови, що арбітражний розгляд повинен відбуватися в одній з держав, передбаченій Конвенцією. По-іншому трактується поняття "неправильної поведінки" перевізника, яка позбавляє його права на обмеження відповідальності. Водночас без змін залишилося трактування особливих прав вантажовідправника та вантажоодержувача.
Збільшилися строки пред'явлення письмових претензій особами, що мають право на отримання вантажу. Продовжено максимальні строки у випадках: заподіяння шкоди — з 7 до 14 днів; затримання вантажу — з 14 до 21 дня; незбереження вантажу — з 3 до 7 днів.
З метою підвищення меж відповідальності повітряного перевізника перед пасажирами на авіалініях, що проходять через США, у травні 1966 p. прийнято тимчасову угоду, відому за назвою Монреальська угода. Нею встановлено, зокрема, майнову відповідальність у межах до 75 тис. доларів США, охоплюючи судові витрати. В основу норм Монреальської угоди покладено концепцію об'єктивної відповідальності за заподіяну шкоду.
Гватемальський протокол від 8 березня 1971 р. став наступним актом, спрямованим на підвищення відповідальності авіаперевізника перед пасажирами. Норми Протоколу передбачають відповідальність авіаперевізника незалежно від його вини. Водночас відповідальність унеможливлюється, якщо шкода викликана станом здоров'я пасажира чи його виною. У декілька разів збільшилася відповідальність перевізника перед пасажирами в порівнянні з правилами Гаазького протоколу. Передбачалося, що максимальна межа відповідальності зростатиме кожні п'ять років. Норми Протоколу дозволяють застосовувати правила про додаткове відшкодування збитків, заподіяних здоров'ю пасажира, встановлені національним законодавством навіть у випадку, якщо максимальна межа такого відшкодування передбачена Гватемальським протоколом. Протокол змінив і норми Варшавської конвенції 1929 р. про пасажирський квиток, умови перевезення багажу, підсудність спорів щодо пасажирських перевезень.
З метою уніфікації деяких правил щодо міжнародних перевезень, які виконуються іншою особою, а не перевізником, за договором 18 вересня 1961 р. в Гвадалахарі підписано Конвенцію для уніфікації деяких правил що стосуються міжнародних повітряних перевезень, здійснюваних особою, яка не є перевізником за договором, ^вадалахарська конвенція доповнює Варшавську конвенцію 1929 p. її прийняття було викликане необхідністю нормативного врегулювання поширених послуг:
надання однією авіакомпанією іншій літаків для здійснення перевезень на підставі особливого договору. За аналогією з морськими перевезеннями цей договір отримав назву чартеру. Провідні авіакомпанії розробили проформи чартерних договорів. Але цей договір не має єдиної правової кваліфікації. Його вважають договором перевезення або ж різновидом договору оренди.
Норми Гвадалахарської конвенції 1961 p. визначають, що фактичним перевізником вважається авіакомпанія, яка надає літак за договором чартеру чи на інших правових засадах. Якщо фактичний перевізник здійснює перевезення на умовах Варшавської конвенції 1929 р., то на нього, як і на перевізника за договором, поширюються правила Варшавської конвенції. Позов про відшкодування шкоди може бути заявлений потерпілим за його вибором до фактичного перевізника чи перевізника, який уклав договір, або до обох. Права і обов'язки фактичного перевізника та перевізника визначають на підставі укладеного ними договору чартеру й застосовуваного до нього національного законодавства.
Незначна кількість держав керуються Женевською конвенцію про міжнародне визнання прав на повітряні судна від 19 червня 1948 p. її норми забезпечують права осіб на повітряні судна, права осіб і організацій, які надають кредит для придбання повітряних суден. Конвенція регулює право Застави повітряних суден і порядок продажу суден з метою виконання судового рішення для задоволення вимог кредиторів.
Конвенція для уніфікації правил про заходи примусового забезпечення стосовно літаків від 29 травня 1933р. регламентує порядок виконання рішень суду чи органу публічного управління, прийнятого не у порядку загального судочинства, які дають підставу затримати літак. Ці заходи не застосовуються до повітряних суден, використовуваних винятково для державної служби на регулярних лініях, а також готових до відльоту з пасажирами чи вантажами. Римська конвенція про шкоду, заподіяну, іноземними повітряними суднами третім особам на поверхні від 7 жовтня 1952р, учасником якої серед інших держав був СРСР з 1982 p., вказує, зокрема, таке. Відповідальність за шкоду настає незалежно від вини володільця повітряного судна і не настає, якщо шкода заподіяна внаслідок збройного конфлікту, громадянських безпорядків або якщо володілець судна не міг використати його через акт публічної влади (ст. 5), а також, якщо є вина потерпілого (ст. 6). Максимальний розмір відповідальності залежить від ваги судна (ст. 11). Конвенція передбачає гарантії забезпечення відповідальності, наприклад, її страхування. Детально врегульовано порядок пред'явлення позовів та виконання судових рішень (ст. 19 та ін.).
Незважаючи на численну кількість багатосторонніх міжнародних договорів, які регулюють повітряні перевезення, у правозастосовчій практиці виникає чимало колізій. Вони викликані, по-перше, тим, що при здійсненні перевезень між державами, одна з них може не бути учасницею Варшавської конвенції 1929 p. По-друге, певні питання можуть не регулюватися зазначеною Конвенцією чи умовами перевезень, встановленими авіакомпаніями. По-третє, колізії при здійсненні повітряних перевезень можуть виникати й у випадку різниці між умовами, пропонованими для перевезень окремими авіакомпаніями та нормами національного законодавства.
Питання міжнародних повітряних перевезень, крім багатосторонніх міжнародних договорів, регулюють двосторонні міжнародні угоди та протоколи з додатками до них. Протоколи, як правило, охоплюють принципові положення стосовно міжнародних повітряних перевезень, їх текст менш розгорнутий, ніж у двосторонніх договорах. Це, наприклад:
— Протокол між Урядом України і Урядом Турецької Республіки про встановлення повітряного сполучення від 4 травня 1992 p.;
— Протокол між Урядом України і Урядом Китайської Народної Республіки про встановлення повітряного сполучення від 30 жовтня 1992 p.;
— Протокол між Урядом України та Урядом Республіки Беларусь про повітряне сполучення від 17 грудня 1992 p.;
— Угода між Урядом України та Урядом Арабської Республіки Єгипет про повітряне сполучення від 22 грудня 1992 p.;
— Угода між Урядом України та Урядом Республіки Грузія про повітряне сполучення від 13 квітня 1993 p.
В основі цих актів є норми Чиказької конвенції про міжнародну цивільну авіацію від 7 грудня 1944 р. та Додатків до неї. Терміни: "повітряне сполучення", "міжнародне повітряне сполучення", "авіапідприємство", "зупинка з некомерційною метою", інші, використані у двосторонніх домовленостях, запозичені із зазначеної Конвенції. У двосторонніх договорах визначено органи, що уповноважені здійснювати керівництво цивільною авіацією; органи, що здійснюють функції цивільної авіації; порядок видання та скасування дозволу на виконання польотів. Зазначено норми про вибір національного законодавства і правил для регулювання прибуття або відправлення повітряних суден, які здійснюють міжнародні польоти, їх експлуатації та навігації. Як правило, застосовують закони та правила тієї договірної держави, де відбуваються ці дії. Договори регулюють використання законів і правил щодо прибуття, перебування та відправлення з території держави пасажирів, екіпажу, вантажу або пошти. Мова йде про застосування правил про в'їзд, виїзд, еміграцію та імміграцію осіб, митних, санітарних тощо. Держави домовляються про обмін текстами цих законів і правил. Звичайно у договорах обумовлюється можливість відкриття представництв іноземних авіакомпаній, діяльність агентів. Держави встановлюють норми про переказ прибутків авіапідприємств. Для здійснення таких переказів можливим є застосування законодавства двох договірних держав. Водночас у договорах можуть мати місце норми, які передбачають умови звільнення від виконання правил договірної держави, наприклад, щодо сплати митних зборів. Так, на основі взаємності, звільняються від митних зборів, зборів за огляд та інших, а також від державних податків, сплачуваних у разі прибуття та відправлення повітряні судна, запаси палива, мастило, інші споживчі технічні запаси, запасні частини, комплектне обладнання, що знаходяться на борту судна, навіть якщо вони використовуються повітряним судном під час польотів.