Флегмони часто ускладнюються лімфангітом, лімфаденітом, тромбофлебітом, бешихою, сепсисом. Залежно від клінічного перебігу розрізняють три види флегмон: обмежену, яка не має тенденції до поширення; прогресуючу, що швидко охоплює все нові тканини, спричинюється стрептококомабо анаеробними мікробами; дерев'янисту, причиною якої є маловірулентні мікроби. Остання перебігає хронічно з надмірним розвитком сполучної тканини і незначним утворенням гною. Під час пальпації уражені тканини тверді, "дошкоподібні", неболючі.
Лікування флегмон проводять у стаціонарних умовах. У початкових стадіях захворювання (за наявності невеликого малоболючого інфільтрату з незначною температурною реакцією і змінами в крові) можуть бути застосовані консервативні методи: постільний режим, іммобілізація ураженої ділянки (кінцівки), внутрішньом'язове застосування антибіотиків, футлярні новокаїнові блокади, фізіотерапевтичні процедури (УВЧ, кварц). За умови прогресування процесу не можна зволікати з операцією. Під загальною анестезією, одним або кількома розрізами флегмону широко розкривають, розрізують всі перетинки, з'єднують гнійні кишені, видаляють некротизовані тканини. Рану пухко тампонують, дренують. Залежно від реакції організму проводять загальне лікування різної інтенсивності.
Деякі автори після видалення всіх нежиттєздатних тканин і промивання рани вставляють у її порожнину 2— З поліхлорвінілові трубки і накладають первинні шви. У післяопераційний період рану через трубки промивають антисептичним розчином.
Після розкриття флегмони стан хворого поступово поліпшується, температура тіла знижується, біль зменшується, набряк зникає. Згодом рана очищується, з'являються рожеві грануляції, що дає можливість у низці випадків (якщо великі рани) накласти вторинні шви.
Абсцес (abscessus) — обмежене запалення із скупченням гною в різних тканинах, органах, оточене піогенною капсулою. Нагромадження гною в порожнинах організму (плевральній, жовчного міхура, червоподібного відростка, суглобі) називається емпіємою.
Абсцеси можуть розташовуватися в м'яких тканинах і органах. Розрізняють поверхневі і глибокі абсцеси. Поверхневі (частіше підшкірні) абсцеси діагностувати не складно, хоча клінічна картина багато в чому залежить від вірулентності інфекції і реактивності організму.
Спричинюють абсцес, як і флегмону, екзогенна або ендогенна інфекція. Крім цього, абсцеси можуть виникати у разі нагноєння гематоми, введення в тканини концентрованих розчинів лікарських речовин (анальгіну, магнію сульфату, кордіаміну).
Піогенна оболонка формується в процесі розвитку гнояка і складається із сполучної тканини, вистеленої із середини грануляційною тканиною.
Місцеві і загальні клінічні прояви у разі поверхнево розташованих абсцесів подібні до ознак флегмони: місцева припухлість, болючість, почервоніння шкіри, підвищення температури тіла, озноб, тахікардія, зміни з боку крові тощо. Під час пальпації уражена ділянка м'яка, наявний симптом флюкту-ації. Ознаку цю виявляють за таким методом: по боках припухлості кладуть пальці обох рук, рівномірно натискуючи ними на неї. Після цього, утримуючи пальці лівої руки в попередньому положенні, правою рукою роблять не сильні поштовхоподібні рухи.
За наявності в тканині рідини (гною) ці поштовхи відчуваються пальцями лівої руки у зв'язку з переміщенням рідини.
Дещо складніше діагностувати глибоко розташовані абсцеси. В цьому разі, крім загальноклінічних ознак, болю під час глибокої пальпації, можуть допомогти спеціальні додаткові методи дослідження: ренгенологічний (абсцес легень), ультразвуковий чи комп'ютерний (абсцеси печінки). Іноді у діагностиці допомагають пункції (діагностика піддіафрагмального, тазового абсцесів).
Наслідки абсцесу можуть бути різними. Невеликий за розмірами абсцес за умови своєчасної повноцінної терапії може розсмоктатися, більший абсцес та несвоєчасно лікований проривається на поверхню шкіри (у разі поверхневого його розташування) або в сусідні тка
нини, порожнисті органи, порожнини тіла (абсцес печінки може прорвати в черевну порожнину, абсцес легень — у плевральну порожнину). В окремих випадках абсцеси інкапсулюються. Довкола них утворюється товста капсула, гній згущується.
Лікування абсцесу хірургічне. Під місцевою анестезією чи різними видами інгаляційного і неінгаляційного наркозу гнояки розтинають. Якщо вони поверхнево розташовані, то цю операцію виконати не складно. Глибокі гнояки іноді складно розітнути через анатомічне розташування, близькість важливих органів,великих судин тощо. Для кращого відтоку гною гнояк бажано-розтинати біля його дна. Після розтину гнояка і евакуації гною пальцем роз'єднують перетинки, розкривають можливі гнійні кишені. Гній беруть для бактеріологічного дослідження і визначення чутливості мікробів до антибіотиків. Порожнину абсцесу промивають антисептичним розчином і дренують гумовими смужками та поліхлорвініло-вими трубками. Якщо не вдалося спорожнити його через основний розріз, абсцес дренують через додаткові одну-дві контрапертури. Після розтину абсцес лікують як гнійну рану. Розтинати абсцес треба обережно, аби не пошкодити піогенної капсули.
Гострі гнійні абсцеси слід диференціювати з так званими холодними абсцесами. Вони зустрічаються у разі туберкульозу кісток або суглобів. Гній, який при цьому утворюється, розплавляє сусідні тканини і міжфасціальни-ми щілинами спускається, нагромаджується в розташованих нижче ділянках, утворюючи абсцес (наприклад, за туберкульозного ураження хребта гній може спускатися на передню поверхню стегна). Абсцеси такі носять назву на-пливних. Оскільки вони не супроводжуються болем, місцевим і загальним підвищенням температури, гіперемією шкіри, їх називають холодними. Для них характерний тривалий, прихований, хронічний перебіг. Такі гнояки не слід розтинати, бо може приєднатися вторинна інфекція. Їх пунктують.
У деяких випадках у разі поверхнево розташованих абсцесів можна чинити так само, як при флегмоні. Після вирізування абсцесу разом із капсулою і всіма зміненими тканинами його дренують поліхлорвініловими трубками і накладають первинні шви. Це прискорює загоювання рани.