Третім напрямом реформування є створення нового підприємства кількома власниками, а земля й майно орендуються у їх власників. Цьомунапряму відповідають товариства з обмеженою відповідальністю (ЛТД), проте з соціальної точки зору, це теж не досить стабільна система. Він має такі ж проблеми, як і в другому напрямі. Різниця між ними полягає у тому, що там один власник, а в ЛТД – кілька.
Таким чином, найсприятливішими на сучасному етапі будуть формування, які основані на приватній власності на землю і майно та колективних формах організації виробництва, за яких кожний учасник такої кооперації одержує плату залежно від рощміру вкладеного у загальне виробництво капіталу і праці. При цьому не виключені й орендні відносини. Якщо селяни надаватимуть перевагу іншим формуванням, вони законодавчо мають право на безперешкодний вихід з колективних формувань.
Умови ринку вимагають, щоб земля була у власності з правом розпорядження нею. Інакше це не власність. Проте за теперішніх економічних умов ні приватний, ні колективний власник землі, ні державне підприємство не зможуть працювати ефективно. Тоді напрошується питання:”Навіщо така власність на землю, яка приносить збитки?”,і в результаті кожний власник прагнутиме звільнитися від неї.
Тому проблематичним стає питання купівлі-продажу, застави і дарування земельної частки (паїв). На ці способи відчуження, до встановлення нормальних умов реалізації продукції, за яких дотримуватиметься закон вартості, слід було б ввести мораторій на купівлю-продаж, заставу і дарування земельних часток (паїв). Це не стосується власних підсобних господарств населення.
Більш раціонального господаря земля знайде через оренду.Нехай власник віддасть в оренду земельні частки (паї) кращому, більш дбайливому господарю. Чи це буде кооперативне об’єднання, чи існуюче колективне підприємство, чи то буде фермер чи будь-який інший господар. Від цього справа лише виграє.
2.3 Оцінка ефективності діяльності різних форм господарювання в АПК.
Передумовою ставлення ринкових відносин в Україні є реформування державної і колгоспно-кооперативної власності. З позиції становлення різних її форм досліджується проблеми власності. Вивчення власності як категорії мотивації високопродуктивного господарювання і підприємництва, свідчить про те, що становлення риноквих відносин в Україні і створення селянина-власника неможливе без зміни відносин власності. Приватизації можуть підлягати всі сільськогосподарські підприємства системи АПК.
Під приватизацією розуміють перетворення їх в підприємства з колективно-пайьовою власністю, а також господарства, засновані на приватній власності громадян. В результаті приватизації держава втрачає право володіння, розпорядження, користування об’єктами державної вдасності, а державні організації право безпосереднього управління.
Всі види власності – індивідуальна (приватна) ,колективно-акціонерна, державна- співіснують між собою. В період розвитку ринкових відносин велику роль відіграє конкуренція між різними формами власності, яка і формує їх співвідношення у сфері виробництва, обміну і споживання. Отже, конкуренція форм власності сама по собі корисна, бо примушує кожну форму власності вдосконалюватись. Не можна визначити, яка форма власності є найєфективнішою.З позиції організації виробництва, найвищий економічний потенціал у тієї форми власності, яка забезпечує робітникові становище реального господаря виробництва, тобто індивідуальна форма власності.
З розвитком продуктивних сил рівень концентрації виробництва потребує все більших інвестицій, а індивідуальна власність може забезпечити йього тільки при умові об’єднання. Таким чином, відбувається об’єднання індивідуального майна і колективного капіталу до оптимального розміру, якого потребує виробництво. Це і є приватно-колективна форма власності (акціонерна), яка має великий економічний потенціал.
Одним із способів реалізації тієї чи іншої форми власності, який найповніше відображає її суть і реалізує закладені в ній переваги, є форма господарювання. Вона визначає дві сторони відносин: організаційно-технічну, пов’язану з технологічними процесами і не залежну від відносин власності, і соціально-економічну, що впливає з самих відносин власності. Закономірним у розвитку суспільства є різноманітність форм власності та господарювання – колективні господарства, акціонерні товариства ,селянські (фермерські) господарства та інші. Згідно з законодавством усі форми власності визнані рівноправними.
Пошук нових форм господарювання в умовах переходу до ринкової економіки висунув на передній план дослідження акціонерну форму господарювання, яка має посісти відповідне місце в процесі розвитку форм господарювання на селі, бо це є шлях створення нових суб’єктів ринку підприємницького типу. Щодо цієї форми господарювання в аграрному секторі погляди вчених і практиків не збігаються. Більшість вчених пов’язують вихід аграрного сектора економіки України з кризового стану з розвитком індивідуальної (приватної) власності.
Особливості акціонерної форми
Розділ 3. Перспективи розвитку АПК України.
3.1. Шляхи подолання кризових явищ та напрями розвитку
агропромислового комплексу України.
Перехід України до ринкової економіки вимагає здійснення кардинальних змін у функціонуванні системи державного регулювання виробничих процесів у суспільстві. Йього суть полягає, з одного боку, у різкому зменшенні всеохоплюючого впливу державного регулювання економічного механізму господарської діяльності сільськогосподарськихпідприємств, значному послабленні державного втручання в їх економічні процеси, а з другого – у заміні існуючих в адміністративно-плановій економіці форм і методів державного регулювання у виробничій сфері. При цьому слід виходити з того, що роль державногорегулювання економічних процесів у перехідний період до ринкових відносин залишається значно вищою, ніж в умовах діяльності розвинутої ринкової економіки. Це зумовлюється тим, що на перехідному етапі ще не сформовані до кінця умови регулювання економічних процесів широкої підприємницької діяльності. Крім того, перехідний період від однієї системи до іншої, зокрема до ринкової, вимагає певного часу, потребує активної участі держави у створенні інфраструктури ринкового середовища.
На початковому періоді концептуального формування напрямів соціально-економічної реформи в Україні серед певної частини економістів і політологів превалювали погляди щодо застосування моделі вільних ринкових відносин, які грунтуються на класичній конкурентній основі. Вони відносили сільське господарство до тих сфер виробництва, які вважались найбільш пристосованими до освоєння моделіринкових відносин практично без участі державної підтримки. Проте в процесі поступово формування реальних умов переходу агропромислового виробництва до ринкової економіки ставали все більш очевидним, що в сучасній кризовій ситуації розвитку продуктивних сил великомасштабних обсягів виробництва, неминучого стрімкого розширення складних господарсько-виробничих і економічних зв’язків державне регулювання ринкових відносин стає об’єктивно необхідним.
Без постійної активності держави, її владних структур неможливо успішно вирішити невідкладні завдання соціально-економічного характеру, спрямовані на формуванняринкового середовища, здійснення демократичного державотворення, на входження країни в цивілізоване світове співтовариство.
Тільки держава, і ніякий інший атрибут суспільного життя нації, може забезпечити економічну свободу всім суб’єктам господарювання, створити механізм надійного захисту населення від об’єктивного впливу стихії ринку. Тільки держава, як система влади, може здійснити у відповідному напрямі політичні, економічні та соціальні реформи.
Зволікання в обгрунтованому визначенні пріорітету сільськогосподарського виробництва та нерішучість владних структур щодо реального надання йьому пріорітетного значення в народногосподарському комплексі неминуче призвели до згортання діяльності галузей сільського господарства, які покликані виконувати відповідальне соціальне замовлення суспільства – виробляти життєво необхідні продукти харчування, доступні кожному громадянинові країни незалежно від йього майнового і соціального стану. Відвирішення цього завдання безпосередньо залежить стабільність не тільки економічної, а й політичної системи країни. Відсутність законодавчого затверджених Концепції аграрної політики України та Національної програми розвитку агропромислового комплексу і соціального відродження села на найближчу і середньострокову перспективу, у яких були б чітко визначені орієнтири подальшого розвитку агропромислового виробництва в умовах переходу до ринку, значно знизили державну роль у протидії кризових явищ.
До основних концептуальних положень формування і реалізації аграрної політики України насамперед належить забезпечення продовольчої безпеки країни, гарантування пріорітетного розвитку агропромислового комплексу з визнанням сільського господарства базовою галузею економіки народного господарства, створення умов для стабілізації та нарощування виробництва сільськогосподарської продукції. Важливого значення набуває формування багатоукладної аграрної економіки, забезпечення свободи вибору нових організаційно-правових форм господарювання на основі удосконалення земельних та майнових відносин власності.
Одним із стратегічних напрямів аграрної політики України є створення умов для збалансованогопоєднання державного регулювання економіки агропромислового виробництва з економічною свободою підприємств і організацій в умовах переходу до ринкових відносин. Державна підтримка розвитку агропромислового комплексу спрямовується на забезпечення соціально-економічного захисту вітчизнянох сільськогосподарських товаро-виробників, формування внутрішнього ринку продовольства, матеріальних ресурсів, робочої сили та виведення агропромислового виробництва на світовий ринок.