Реферат на тему:
Правові інститути
Зміст.
1. Організаційно-правовий механізм захисту прав і свобод людини............................................ 3
2. Правовий інститут омбудсмена за кордоном............................................................................. 3
3. Специфіка українського інституту омбудсмена......................................................................... 3
Література........................................................................................................................................ 3
Однією з найважливіших ознак правової держави, розвинутої демократії є реальне забезпечення конституційних прав і свобод людини та громадянина.
Нині в Україні існує гостра проблема гарантування цих прав і свобод. Вперше міжнародні акти, присвячені даному питанню, були ратифіковані УРСР як суб'єктом міжнародного права ще в 50-ті роки. Однак активний процес їх реалізації розпочався лише після проголошення Україною незалежності. Так, 17 липня 1997 p. було ратифіковано один з основних міжнародно-правових документів у галузі прав і свобод людини та громадянина — Конвенцію про захист прав і основних свобод людини 1950 p., підписану членами Ради Європи з урахуванням Загальної декларації прав людини, проголошеної Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 p.
В Україні діє організаційно-правовий механізм захисту основних прав і свобод людини та громадянина, який включає в себе інституційні структури — Верховну Раду, Президента, Кабінет Міністрів, судову систему, прокуратуру та інші правозахисні органи. Створено громадські правозахисні організації — Українсько-американське бюро захисту прав людини, Українську правничу фундацію з Центром прав людини.
У ст. 101 Конституції України, прийнятої 28 червня 1996 p., вперше було закріплено положення про те, що парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини та громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.
Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» 1997 p. регулює правовий статус українського правозахисникаИТ. Цей орган у світі став відомим під назвою «омбудсмен». У юридичній енциклопедії 1997 p. інститут омбудсмена визначений таким чином:
«...спеціальна посадова особа парламенту, яка стежить за законністю дій державних органів і дотриманням прав і свобод громадян».
Аналіз положень Закону України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» дозволяє стверджувати про урахування в ньому основних традицій та досягнень цього інституту в країнах Скандинавії, Великобританії, Франції, Канаді, Іспанії, Португалії, Польщі та інших державах. Водночас існує й певна специфіка законодавчого регулювання діяльності інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, яка потребує проведення докладного аналізу.
Насамперед — це деяка розосередженість законодавчого регулювання діяльності українського омбудсмена, що включає в себе Конституцію України 1996 p., Закон України «Про державну службу» 1993 p.. Закон України «Про звернення громадян» 1996 p.. Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» 1997 p. [З]. Крім того, надалі даний список повинен поповнитися ще низкою документів у зв'язку з необхідністю урегулювання внутрішньої організації апарату Уповноваженого та діяльності регіональних представників українського омбудсмена.
Необхідно зазначити, що в самій назві «Уповноважений Верховної Ради України з прав людини» закладена основна ідея створення інституту омбудсмена в Україні. На мою думку, інтерпретація загальноприйнятої дефініції «омбудсмен» як «Уповноважений з прав людини» — це не випадковий факт, а нагальна вимога часу, запровадження ще одного правозахисного механізму. Визначення ж місця даного інституту в розділі Конституції 1996 p., присвяченому Верховній Раді, та розкриття концепції функціонування українського омбудсмена в Законі України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» свідчить про призначення Уповноваженого бути насамперед засобом парламентської охорони прав і свобод людини та громадянина.
Як і омбудсмени усього світу. Уповноважений Верховної Ради України з прав людини бере участь у чітко окресленому колі суспільних відносин, які створюються між людиною, з одного боку, та органами державної влади, їх посадовими і службовими особами, — з іншого. Водночас звертає на себе увагу той факт, що український законодавець значно розширив компетенцію інституту Уповноваженого, включивши до його компетенції органи місцевого самоврядування, а також підприємства, установи, організації незалежно від форми власності.
У найбільш розвинутих демократичних країнах розглядуваний нами інститут займає важливе місце в системі органів, що здійснюють контроль за діяльністю апарату управління і ефективно захищають права і свободи людини та громадянина від незаконних дій адміністрації. Вперше його було засновано у Швеції в 1809 p. Є думка, що цьому сприяла лібералізація суспільних відносин на початку XIX ст., обумовлена появою у Швеції конституційних норм. Шведський риксдаг (парламент) прийняв у 1809 p. Документ про правління. Цей конституційний акт було розроблено під впливом принципу поділу влади Ш.Монтеск'є і спрямовано на урівноваження широких повноважень короля з повноваженнями парламенту.
Здійснення контролю за цим покладалося на спеціального парламентського комісара — омбудсмена. Останній був зобов'язаний стежити за додержанням законодавчих актів парламенту органами державної влади і місцевого самоврядування. Його було наділено повноваженнями, пов'язаними із захистом прав громадян від свавілля адміністрації.
З 1919 p. подібні посади почали запроваджуватись й в інших країнах. Учасники конференції ООН 1959 p. запропонували поширити цей інститут на всі держави світу.
У різних країнах існує понад 100 омбудсменів. В одних державах дана посадова особа іменується омбудсменом, в інших — посередником або парламентським уповноваженим з прав людини. Це пояснюється насамперед різним історичним середовищем, неоднаковою правовою культурою, впливом конституційно-правових систем.
Можна виділити певні ознаки, що об'єднують усіх омбудсменів. Вони полягають у тому, що статус такої особи характеризується: 1) незалежним становищем в системі державних органів; 2) незмінюваністю протягом усього строку повноважень парламенту, який її призначив;
3) відкритістю та доступністю для усіх громадян, які потребують захисту своїх прав і свобод;
4) відсутністю формалізованих процедур розгляду скарг і звернень; 5) безоплатністю надання допомоги; 6) зв'язаністю не тільки правовими нормами, а й уявленнями про справедливість і «здоровий глузд».
Нині у світі існують дві моделі інституту омбудсмена — шведська та англійська. У Швеції є чотири омбудсмена — шеф-омбудсмен, омбудсмен юстиції, омбудсмен, що здійснює нагляд за збройними силами та відносинами з різними цивільними структурами, і омбудсмен з нагляду за законністю в галузі соціального забезпечення та податків.
Шеф-омбудсмен займається питаннями доступу громадськості до офіційних документів і здійснює адміністративні функції. До повноважень омбудсмена юстиції належать контроль за діяльністю органів правосуддя та питання, пов'язані з роботою поліції, адміністрації тюрем. У 1986 р. у зв'язку з прийняттям Закону проти расової дискримінації був призначений омбудсмен з питань боротьби з порушеннями прав у галузі трудових і соціальних відносин (заробітної плати, звільнень, приймання на роботу тощо).
Повноваження омбудсмена у Швеції є досить широкими. Він має право: 1) пред'являти обвинувачення державним посадовим, а віднедавна і муніципальним особам; 2) доступу до будь-якої документації; 3) одержання інформації з будь-яких джерел.
У Великобританії інститут омбудсмена запроваджено у 1967 р. Законом про парламентського комісара з адміністративних питань (парламентського омбудсмена). Згідно з цим документом омбудсмена наділено статусом, рівнозначним статусу судді Високого суду. Він призначається на посаду королевою і має право займати її до досягнення 65 років. До його компетенції входить розгляд скарг громадян на будь-які дії центральних органів виконавчої влади, якщо вони не можуть бути оскаржені в суді або трибуналі. Ці скарги подаються не особисто омбудсмену, а через одного з членів парламенту, який офіційно звертається до нього з проханням про проведення розслідування. Розпочати останнє з власної ініціативи омбудсмен не може. Таку норму запроваджено, щоб він не захлинувся у великому потоці скарг. Останні повинні подаватися у письмовому вигляді і лише громадянами Великобританії не пізніше 12 місяців з часу порушення їх прав. Однак і після закінчення цього строку омбудсмен може прийняти скаргу до розгляду, якщо вважатиме за потрібне зробити це. Він сам визначає порядок проведення розслідування. Це може бути і неофіційна бесіда, і відкрите слухання з правом сторін мати їх законних представників. Після закінчення розслідування омбудсмен повинен скласти звіт з відповідними рекомендаціями. Цей документ надсилається членові парламенту, через якого подавалася скарга, громадянину, чиї права були порушені, а також посадовій особі, яка їх порушила, і керівнику відповідного відомства, який і повинен повідомити омбудсмена про заходи, яких передбачається вжити для відновлення порушених прав.
Між розглянутими нами моделями є значні відмінності. Важко сказати, яка з них більш досконала. Адже вони враховують демократичні традиції своїх країн, менталітет їх народів. Колишні європейські соціалістичні держави намагаються під час запровадження інституту омбудсмена пристосувати його до своїх умов.
Аналізуючи мету функціонування служби Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, важливо відзначити, що вона спрямована на забезпечення повної реалізації людиною своїх прав, свобод, інтересів і потреб. Про надання інституту Уповноваженого першорядного значення як засобу охорони та захисту прав і свобод людини свідчить законодавче закріплення положення про постійний характер його діяльності, яка не припиняється в зв'язку з введенням військового стану чи оголошенням надзвичайного стану на усій території України або в окремих місцевостях держави. Для досягнення цієї мети український омбудсмен наділений парламентськими контрольно-наглядовими повноваженнями та законодавчими повноваженнями (сприяти приведенню законодавства України про права і свободи людини та громадянина відповідно до Конституції України). А надання Уповноваженому можливості керуватися у своїй діяльності, поряд з документами внутрішнього права, і міжнародними договорами, пактами та деклараціями повинно сприяти як поновленню порушених прав індивіда, так і формуванню законодавчої бази України, що відповідає світовим стандартам у даній галузі.