КОНСТИТУЦІЙНІ ПРИНЦИПИ
ПОБУДОВИ І ДІЯЛЬНОСТІ ДЕРЖАВНИХ ОРГАНІВ
ПЛАН
1.Вступ
2.Принцип поділу державної влади і виконавча влада.
3.Поняття та система державних органів виконавчої влади.
4.Організаційна діяльність державних органів.
Література.
ВСТУП
За Конституцією України державна влада реалізується за принципом її розподілу на виконавчу, законодавчу та судову гілки влади. Цей загальновизнаний у державотворчій практиці принцип став своєрідною альтернативою панування панування у нас у минулому тоталітаризму партійно-державної влади. Втілення в життя даного принципу обумовлює необхідність виявлення умов ефективного функціонування виконавчої влади, визначення конституційних засад її організації, функціонального і структурного впорядкування тощо. Ці питання набувають ключового значення в ході державно-правового розвтку країни, підготовки на основі нової Конституції України законодавчих актів, що розвивають і деталізують конституційні ідеї, положення і вимоги.
Адже саме сьогодні вихід нашого суспільства із системної кризи потребує організації виконавчої влади, яка б забезпечувала істотне підвищення дієвості та ефективності державного управління. Насамперед в тих сферах, де переважає державна власність, здійснюється правоохоронна діяльність держави.
Причому конкретний зміст державного управління в кожному конкретному випадку може розрізнятись в досить широких межах - від прямого оперативного управління владно-розпорядчими, тобто “командними”, засобами до використання сугубо стимулюючого впливу державно владних повноважень, наприклад по затвердженню економічних регуляторів і умов їх застосування, поширення договірних форм та інших важелів ринкової саморегуляції тощо.
З огляду на це, слід заперечити проти поширення окремих поглядів про якусь доцільність послаблення у зв’язку з ринковою трансформацією економіки управлінсько-регулятивної функції держави. В результаті чого державна влада могла б втратити важелі управління багатьма важливими процесами в суспільстві, виявилася б неспроможною здійснити необхідні економічні та політичні перетворення.
Такі погляди викликані об’єктивно неминучим процесом руйнування тоталітарної системи за відсутності наукової концепції реформування державної влади у перехідний період, яка б відповідала б динамічним вимогам життя. Певне значення відіграли також недостатньо продумана оцінка як недоліків, так і об’єктивно позитивних рис колишнього командно-адміністративного механізму управління, що породжувалось його ототожнюванням з тоталітарним режимом партійно-державного керівництва, а також неадекватністю реагування з боку керівництва держави на нагальні потреби реформування інститутів державного управління за умов збереження великої державної частки в економіці та реальної загрози криміналізації держави і суспільства.
Подолати існуючі недоліки сьогодні неможливо без наукового осмислення стратегічних і тактичних завдань подальшого розвитку виконавчої влади і державного управління, певних шляхів і засобів радикального удосконалення усіх основних складових його механізму і форм правового регулювання. Таке остислення є передумовою науково обґрунтуваного комплексного реформування державного управління як процесу здійснення виконавчої влади відповідно до потреб формування на засадах нової Конституції України демократичної правової держави. Як зазначено у виступі Президента України при поданні річного послання до Верховної Ради України 21 березня 1997 року, “комплексна адміністративна реформа повинна радикально змінити систему управління державою усіма сферами суспільного життя і перетворити її з гальма економічних та соціальних перетворень в один з визначальних чинників її прискорення”[1].
Конституційні принципи побудови і діяльності державних органів України, надзвичайно широке і складне питання. Тому для висвітлення усьго комплексу питань пов’язаних з розумінням поняття державих органів, способів здійснення їх повноважень та взаємодії, які притаманні для різних гілок влади, автор приділив значну увагу системі державних органів виконавчої влади.
1. ПРИНЦИП ПОДІЛУ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ І ВИКОНАВЧА ВЛАДА
Виконавча влада посідає особливе місце серед гілок державної влади. Адже саме у процесі її реалізації відбувається реальне втілення в життя законів та інших нормативних актів держави, практичне застосування всіх важелів державного регулювання і управління важливими процесами суспільного розвитку.
Сам характер виконавчої влади, що зумовлений об’єктивним її призначенням - виконанням законів та інших правових актів, підтверджує органічну єдність цієї влади зі змістом управлінської діяльності держави. Отже, виявлення органічного зв’язку виконавчої влади зі змістом державного управління є однією з вихідних передумов правильного розуміння суті самої державної влади.
Але конституційна модель організації виконавчої влади має ґрунтуватись не лише на визначенні її загального змісту, але й на певної умовності, штучності уявлення про самостійне, а тим більше - автономне буття власне виконавчої влади щодо інших гілок влади. Подібне уявлення слід вважати певним перебільшенням.
Нагадаємо, що у класичному варіанті теорії розподілу влади Монтеск’є говорив не стільки про змістовий поділ самої влади, скільки про: 1) політичний поділ праці по керівництву державою і 2) розподіленню владних повноважень між різними соціальними верствами. Державна влада як здатність держави приймати обов’язкові рішення та домагатися їх виконання - явище цілісне. Воно інтегрує всі прояви політичної волі народу як єдиного джерела (суверена) влади в державі.
Розподіляється не сама влада, а механізм її здійснення. Він структурується за функціональною та суб’єктивною (інстуційною) ознаками. В першому випадку розподіл влади означає виділення основних функціональних видів діяльності держави - законотворення, правозастосування і правосуддя. В другому - означає організаційний устрій держави як сукупність різних видів державних органів - законодавчих, виконавчих і судових (і це тільки основні види) з притаманною їм компетенцією, тобто державно-владними повноваженнями.
Іншими словами, влада за змістом є єдиною, а принцип “розподілу влади” є лише теоретичним постулатом чи доктриною, яка дає змогу певним чином будувати державний механізм та організовувати його функціонування. Тому для належного конституювання виконавчо. влади не обов’язково фіксувати в тексті Конституції власне вказаний принцип, а тим більше доповнювати його ознаками самостійності, автономності чи незалежності окремих - насамперед законодавчої чи виконавчої - влад. Натомість необхідно керуватись цим принципом при розробці та реалізації конституційної мооделі організації влади саме як методологячним орієнтиром, керівною установкою.
Зміст принципу “розподілу влади” доцільно тлумачити як константацію того факту, що державна влада реалізується через певні види державних органів. Між ними розподілені державно владні повноваження таким чином, що вони є самостійними у реалізації своєї компетенції у встановлених Конституцією межах, а суди - навіть незалежні при відправленні правосуддя і взаємодіють між собою за допомогою певних важелів взаємного стримування і противаг.
Тому закономірно, що приорітетним у змісті Конституції є чітке виділення не конкретних гілок влади, а конкретних її суб’єктів (інституцій) - державних органів та їх систем. Особливо якщо враховувати, що “класична” тріада гілок влади” - законодавчої, виконавчої і судової - не охоплює вичерпно всіх існуючих видів державних органів.
Адже доктрина “розподілу влади” базується на деяких узагальненнях, тобто типових функціях державної влади. Тоді як реальна система органів державної влади обумовлюється не тільки цим фактором, а й іншим - змістом більш конкретних функцій і завдань, що випливають із життєвих потреб організації державного та суспільного життя країни. З огляду на це, поряд із державними органами, які певним чином співпадають з “класичними” гілками влади, існують органи, що мають змішаний, перехідний або наскрізний характер - наприклад прокуратура.
Недоцільність структурування змісту Конституції щодо окремих гілок влади обґрунтовується ще й тим, що такий підхід ускладнив би розуміння і вирішення більш важливого, ніж фіксація відокремленості гілок влади, державного завдання, а саме - забезпечення плідної ефективної спів праці гілок влади. Мова йде про те, що принцип “розподілу влади” у найбільш поширеному розумінні, про яке сказано вище, має бути урівноважений принципом “єдності влади” або “взаємодії гілок влади”.
Нагадаємо, що, наприклад, Гегель критикував теорію розподілу влади Монтеск’є за те, що вона встановлює самостійність законодавчої, виконавчої та судової влади, а це призводить до взаємної ворожнечі між нами, підкоренню окремих влад іншими. Сама ж гегелівська інтерпритація розподілу влади ґрунтується на розгляді держави як єдиного цілого, де влади являють собою лише різні моменти даного цілого[2].
Зрозуміло , що забезпечення єдності влади, взаємодії її гілок, насамперед законодавчої та виконавчої (навіть за Монтеск’є судова влада у певному розумінні не є владою), є досить важливою функцією держави. Як і кожна функція, вона повинна мати належного носія. В сучасній державі інтегруючу функцію щодо гілок влади міг би найкраще виконувати глава держави - президент. Це наприклад закріплено у російській Конституції: Президент “забезпечує узгодження функціонування і взаємодії органів державної влади” (ст. 80)[3].
До речі в одному з останніх проектів нової Конституції України (у редакції від 24 лютого 1996 року) також передбачалось, що “Президент України сприяє узгодженості у діяльності органів державної влади, їх взаємодії з органами місцевого самоврядування” (ст. 101). Однак в остаточному варіанті Конституції такого положення немає. Натомість передбачено здійснення інтегруючої функції Президентом України в межах його конституційного призначення чк “глави держави” (ст. 102 Конституції України).