План
1. Загальна характеристика суб’єктів правового статусу іноземців та осіб без громадянства.
2. Загальні положення про правоздатність і дієздатність іноземних громадян в Україні.
3. Деякі аспекти правового статусу іноземців як суб’єктів права на землю в Україні.
Перелік використаної літератури
1. Загальна характеристика суб’єктів правового статусу іноземців та осіб без громадянства.
На міграційні процеси в Україні істотно впливає визначення правового статусу іноземців та осіб без громадянства, оскільки від цього залежить передусім суспільно-політична стабільність країни. Державнаполітика щодо цієї категорії осіб є складовою зміцнення міжнародного авторитету України, налагодження контактів між народами і країнами.
Ще у статті 35 Конституції (Основного Закону) Української РСР від 20 квітня 1978 р. зі змінами, внесеними 19 лютого 1992 р., встановлювалося: "іноземним громадянам і особам без громадянства в Україні гарантуються передбачені законом права і свободи, в тому числі право на звернення до суду та інших державних органів для захисту належних їм особистих, майнових, сімейних та інших прав. Іноземні громадяни і особи без громадянства, які перебувають на території України, зобов'язані поважати та додержуватися Конституції та законів України"1. Стаття 36 цієї Конституції надавала право притулку іноземцям. Тобто Конституція (Основний Закон) Української РСР одночасно містила три поняття: "іноземні громадяни", "особи без громадянства" та "іноземці".
У спеціальному Законі України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" від 4 лютого 1994 р. законодавець спочатку ухвалив об'єднати у понятті "іноземець" іноземних громадян та осіб без громадянства. Тобто іноземець є родовим поняттям, яке охоплює іноземців та осіб без громадянства. Не останню роль тут відіграла і думка деяких вчених-правознавців, які у своїх працях саме у такій наповненості вживають поняття "іноземець".
Стаття 1 Закону України "Про правовий статус іноземців" визначала "іноземців" як сукупність осіб, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та осіб без громадянства - осіб, які не належать до громадянства будь-якої держави.
Справді, іноземні громадяни та особи без громадянства, перебуваючи на території України, складають для нашої держави категорію іноземців4. Такий термінологічний прийом дозволяє охопити цілісність специфічного юридичного явища - участь у правовідносинах на території держави осіб, які не є громадянами України.
Однак, положеннями нової Конституції України 1996 р. закріплено дві окремі категорії осіб - іноземці та особи без громадянства, які за умови перебування в Україні на законних підставах користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов'язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України (ч. 1 ст. 26). У міжнародному праві цей принцип означає надання фізичним особам (громадянам) однієї держави на території іншої держави тих самих прав, пільг і привілеїв, що надаються її власним фізичним особам (громадянам), тобто правовий статус іноземців та осіб без громадянства за певними винятками співвідноситься зі статусом громадян країни перебування. Відповідно до частини другої ст. 26 Конституції України, іноземцям та особам без громадянства може бути надано притулок у порядку, встановленому законом.
З цього випливає, що Конституція України відносить до "іноземців" лише осіб, які мають іноземне громадянство (підданство), оскільки в деяких питаннях (у сфері визначення цивільної правоздатності, усиновлення дітей, набуття громадянства, питання дипломатичного захисту) існують відмінності між іноземними громадянами (підданими) та особами без громадянства. З метою приведення термінології у відповідність до Основного Закону України законодавець 6 лютого 2003 р. ухвалив Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про правовий статус іноземців". Зокрема, змінено назву цього Закону - "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства"; виокремлено поняття "іноземець" (особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав) та "особа без громадянства" (особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином).
У цій статті використовуються деякі поняття, що не мають однозначного трактування, а тому потребують короткого понятійного роз'яснення.
Зміст Закону України "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" дає підстави вважати, що до іноземців належать також особи, які мають підданство іноземної держави, зокрема, з монархічною формою правління.
Крім цього, існує ще одне міркування щодо вживання поняття "іноземець". Тривале бездержавне буття української мови, її неповноправне існування в тіні й під масовим впливом сусідніх мов призвело до проблеми, пов'язаної з творенням, впровадженням і функціонуванням національної правничої термінології, насамперед стосовно місця в понятійному апараті питомих і запозичених одиниць. Нормальним має бути підхід: так, як це є в самій українській мові, відповідає саме її духу. З метою встановлення й відновлення української ідентичності виникло питання пошуку ступеня "українськості" слова "іноземець", яке є запозиченням-калькою, що відразу усталилося як безваріантне. Такі пошуки відповідника, що був би створений на вихідному матеріалі саме української мови, а не зразком іншої мови, у процесі "намацування" семантично найточнішого і стилістично найдоречнішого з них привів до знаходження слова "чужинець"6. До його синонімічного ряду належать слова іноземець, чужоземець, чужак, чужосторонець, інородець, іммігрант, нетутешній, немісцевий, зайда7. Хоча "чужинець" сприймається неоднозначно, правильніше використовувати саме це поняття як таке, що цілком відповідає нормам і традиціям української юридичної мови. До того ж, якщо звернутися до нормативно-правовихактів з питань громадянства періоду Української Народної Республіки та Української Держави, то в них нормативно закріплено саме "чужоземці", "чужоземний", "чужоземка", а в Конституції УСРР від 14 березня 1919 р. - "чужинці"8. Таке вживання сприятиме заміні, наскільки це виправдано і можливо, іншомовних термінозапозичень та скалькованих конструкцій, забезпеченню єдності термінологічно-мовного оформлення законів та інших нормативно-правових актів у сфері міграції.
Поєднання "правовий статус" не має загальновживаного значення щодо іноземців. Деякі автори застосовують сполучення "правове становище іноземців". При цьому розуміють практично однакову юридичну сутність: сукупність прав, свобод і обов'язків іноземних громадян на території держави перебування. У принципі "правовий статус" (лат. status - становище) прирівнюється до "правового становища". Разом з тим іноді неоднаково розуміється співвідношення "правовий статус" і "правове становище" тими юристами, які трактують поняття "правовий статус" через поняття "правове становище" ("статус - правове становище фізичної або юридичної особи в міжнародному праві") або включають у поняття "правовий статус" поряд з правами та обов'язками ще й "правове становище" ("правовий статус є дещо більше, ніж проста сукупність прав і обов'язків. Це ще й правове становище, що дозволяє набувати й захищати різними шляхами ці права і обов'язки"). Російськими правознавцями М. В. Вітруком та В. А. Кучинським пропонується розмежовувати поняття правового статусу і правового положення, оскільки, на їхню думку, перше є частиною (ядром) другого.
З таким формулюванням погодитись не можна: "правове становище" не є складовою частиною"правового статусу", оскільки ці поняття етимологічно збігаються, це слова-синоніми. Розбіжність необхідно проводити не між правовим статусом і правовим становищем однієї й тієї самої особи, а між правовим статусом (становищем) різних осіб.
Загалом це питання не має концептуального характеру. Це лише один з численних аспектів великої і місткої теми. Йдеться про те, як логічно і термінологічно точніше та повніше визначити зміст одного й того ж юридичного явища. Подібно тому, наприклад, як "норма" і "правило" визначаються одне через одне, "статус" і "положення" також взаємозамінюються. Для чіткого сприйняття однієї з ключових категорій правознавства нами буде використовуватися сполучення "правовий статус".
Правовий статус - це сукупність прав, свобод, юридичних обов'язків і законних інтересів певної категорії осіб на території конкретної держави, яка визнає і гарантує їх. Правовий статус особи з певними винятками встановлюються конституцією, національними законами держави з урахуванням міжнародних зобов'язань, міжнародними договорами і застосовується до кожного, хто перебуває на території тієї держави, громадянства (підданства) якої він не має. Юридичний обов'язок, як складова правового статусу, - це вимога дотримуватись поведінки, що закріплена нормою права. Основними сферами здійснення обов'язків є політична, економічна, соціальна, культурна, особистісна тощо. їх наявність припускає і юридичну відповідальність як неодмінний супутній елемент юридичного обов'язку.
Таким чином, основу правового статусу особи становлять її права, свободи і обов'язки з певними винятками, закріплені в конституції та інших законодавчих актах, що визначають роль людини в суспільстві, її можливості, участь у державних справах. Тому його не можна правильно зрозуміти і розкрити, не звертаючись до суті того соціального устрою, за умов якого він складається і функціонує. Правовий статус - частина, елемент суспільства.