Залежно від того, чи є звільнення від кримінальної відповідальності обов’язком чи правом суду, вони поділяються на дискретні (або факультативні) та імперативні (або обов’язкові).
Дискретністьозначає, що вирішення питання, за наявністю всіх вказаних у Законі обставин для прийняття такого рішення, залишається правом суду. Імперативність означає, що, суд за наявністю всіх вказаних у Законі обставин зобов’язаний звільнити від кримінальної відповідальності.
До першого виду належать випадки, передбачені у статтях 47, 48 КК України, у частині 4 статті 49 КК України (питання про застосування давності до особи, що вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із Законом може бути призначено довічне позбавлення волі, вирішується судом) і частиною 1 статті 97 КК України.
До другого належать випадки, передбачені в статтях 45, 46, 49 (крім передбаченого частиною 4) і у статтях Особливої частини КК України.
Звільнення від кримінальної відповідальності може бути безумовним, тобто таким, яке ні за яких умов не може бути переглянуто, і умовним, тобто таким, що може бути переглянуте у зв’язку з негативною поведінкою особи [3, 344].
До першого виду належить абсолютна більшість випадків звільнення від кримінальної відповідальності, до другого - випадки, передбачені у статті 47 та частиною 1 статті 97 КК України.
РОЗДІЛ 2.Види звільнення від кримінальної відповідальності в Україні
2.1. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям
У Кримінальному кодексі України більшість норм передбачає, що винна особа має понести покарання за вчинений нею злочин.
Разом з тим існує ряд положень, які встановлюють обов’язок чи право суду звільнити особу від покарання, зовсім не притягувати її до кримінальної відповідальності чи звільнити від неї. Така особливість кримінальної політики базується на світовому досвіді, який неодноразово переконував, що одним лише посиленням покарань неможливо досягти зниження кількості вчинених злочинів та забезпечити більш повне їх розкриття. Законодавець прийняв ряд статей заохочувального характеру, котрі встановлюють право держави звільнити особу від кримінальної відповідальності, покарання, пом’якшити покарання, яке повинна понести особа за вчинений нею злочин. До таких статей належить стаття 72 КПК України, якою передбачено право суду закрити кримінальну справу щодо обвинуваченого у зв’язку з його дійовим каяттям [4, 99].
Таким чином, на думку автора курсової роботи, дійове каяття є одним з видів позитивної поведінки обвинуваченого, яка заохочується Законом. Підкреслимо, що однією з важливих умов застосування цієї норми є вивчення індивідуальної поведінки особи, яка вчинила злочин. Але в правозастосовній практиці слідчі, прокурори та судді стикаються з труднощами у доказуванні та правовій оцінці дійового каяття, а іноді взагалі використовуючи лише зізнання обвинуваченого, його щире каяття для одержання показника розкриття злочину. Іноді допускаються помилки при розгляді психологічних та моральних мотивів дійового каяття.
Подібні помилки, з погляду автора курсової роботи, пов’язані з недостатньою науковою розробкою даної проблеми. Також відіграє свою роль те, що статті КПК України та КК України, якими регламентований порядок звільнення особи від кримінальної відповідальності та закриття справи у зв’язку з дійовим каяттям, введені відносно недавно.
У зв’язку з цим необхідно детальніше розглянути цей правовий інститут, визначити його ознаки та їх вплив на прийняття рішень державними органами і посадовими особами, які здійснюють кримінальне судочинство.
Інститут дійового каяття закріплений в нормах двох галузей права: в кримінальному праві та кримінально-процесуальному праві. У КК України існує стаття 45, яка передбачає звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям. Ця стаття містить перелік підстав та умов, при виконанні яких суд має право прийняти рішення про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності.
Підставами для звільнення від кримінальної відповідальності є:
а) злочин вчинено вперше;
б) злочин належить до категорії невеликої тяжкості.
Відсутність будь-якої з цих підстав виключає застосування норми, що розглядається.
Умовами звільнення від кримінальної відповідальності є:
а) особа, що вчинила злочин, сприяла його розкриттю;
б) особа відшкодувала завдані нею збитки або усунула заподіяну шкоду.
Як правило, тільки сукупність перелічених умов дає право судові прийняти рішення про закриття кримінальної справи. Однак це загальне правило не поширюється на випадки, коли злочин не спричинив заподіяння майнової, фізичної чи моральної шкоди. У цьому випадку у посткримінальній поведінці особи, яка вчинила злочин, можуть бути відсутні такі дії, як відшкодування заподіяних збитків або усунення шкоди [5, 248].
Питання про звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності на підставі статті 45 КК України доцільно вирішувати з урахуванням думки потерпілого. Однак негативна позиція останнього не є підставою для відмови у звільненні обвинуваченого від кримінальної відповідальності.
В статті 45 КК України законодавець використовує поняття «особа, яка вперше вчинила злочин». Під це поняття підпадає не тільки особа, яка раніше ніколи не вчиняла злочини, але і особа, яка хоч раніш і вчинила злочин, але:
а) закінчилися строки давності притягнення її до кримінальної відповідальності;
б) судимість у встановленому Законом порядку погашена чи знята;
в) особа була звільнена від кримінальної відповідальності у зв’язку з актом амністії чи з інших нереабілітуючих підстав;
г) злочин вчинено на території іноземної держави, у тому числі на території країн – учасниць СНД.
Відповідно до частини 2 статті 12 КК України злочином невеликої тяжкості є злочин, за який передбачене покарання у вигляді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше, більш м’яке покарання.
У тексті статті 45 КК України законодавець використовує поняття «дійове каяття», розкриваючи зміст якого необхідно чітко відмежовувати його від понять «визнання вини» та «каяття» [6, 45].
Визнання вини може бути повним чи частковим. Часткове визнання полягає в тому, що особа визнає себе винною тільки по окремих пунктах обвинувачення. Повне ж визнання полягає у даванні правдивих свідчень про всі обставини злочину, визнанні себе винним по всіх пунктах обвинувачення та може супроводжуватися каяттям. Повне визнання може полягати як у наданні допомоги правоохоронним органам у розкритті злочину та добровільному усуненні шкідливих наслідків вчиненого, так і без посткримінальних вчинків.
Дійове каяття означає не тільки повне визнання вини та щире розкаяння у вчиненому, але й надання допомоги правоохоронним органам. Таким чином, у дійовому каятті необхідно виділяти суб’єктивні та об’єктивні ознаки. Суб’єктивними ознаками такої поведінки є:
а) письмово закріплене повне визнання обвинуваченим своєї вини у вчиненні злочину;
б) усвідомлення шкідливості своїх протиправних вчинків.
Об’єктивні ознаки виражаються у наданні допомоги у розкритті злочину, встановленні обставин його вчинення, викритті співучасників, добровільній видачі предметів злочину, відшкодуванні заподіяних збитків або усуненні шкоди.
Тільки наявність усіх перелічених у статті 45 КК України об’єктивних та суб’єктивних ознак каяття дозволяє зробити висновок про наявність у посткримінальних вчинках обвинуваченого саме дійового каяття.
Другою обов’язковою умовою для звільнення обвинуваченого від кримінальної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям є його сприяння розкриттю злочину. Під цим видом позитивної посткримінальної поведінки слід розуміти: свідчення проти співучасників злочину; надання допомоги у їх виявленні, у необхідних випадках, затриманні та доставленні до органів внутрішніх справ; правдиве викладення усіх обставин вчиненого, активна участь у слідчих діях; допомога у пошуку речових доказів.
Слід сказати про такі випадки, коли обвинувачений своїми діями сприяє розкриттю злочину, але всупереч його волі, у зв’язку з якимись причинами ці дії не дали позитивного результату. У таких ситуаціях дії такої особи також слід розглядати як сприяння розкриттю злочину, оскільки цей результат не наступив з обставин, які не залежали від волі обвинуваченого.
Повне відшкодування заподіяних збитків або усунення завданої шкоди - другий елемент дійового каяття, під яким розуміють усвідомлені вольові дії обвинуваченого, що спрямовані на недопущення або суттєве зменшення розміру та обсягу таких наслідків чи на їх ліквідацію, а також запобігання негативним наслідкам [7, 100].
До шкоди, яку належить усунути, належить будь-яка шкода, що заподіяна потерпілому злочином: моральна, фізична та майнова. Усунення шкоди може полягати у виплаті грошової компенсації, відновленні пошкодженого майна, поверненні аналогічного майна, придбанні ліків, санаторно-курортних путівок, вибаченні перед потерпілим. Ці дії обвинуваченого повинні бути зафіксовані у матеріалах справи. Слідчий при допитах потерпілого та особи, яка вчинила злочин, а також при проведенні інших слідчих дій повинен з’ясувати, яким чином була відшкодована заподіяна майнова, фізична чи моральна шкода, та зафіксувати дані дії у протоколах проведення цих слідчих дій.