ООН взяла курс на децентралізацію системи СУ, вбачаючи в них цілком автономні організації. Ця концепція чітко проглядається в ст. 63 Статуту ООН, де говориться, що ООН через Економічну і Соціальну Раду укладає із спеціалізованими установами угоди, які визначають умови їхнього зв'язку з ООН. Рада уповноважується погоджувати діяльність СУ шляхом консультацій з ними і рекомендацій. Відповідно до ст.64 Рада уповноважена також "вживати відповідні заходи для одержання від спеціалізованих установ регулярних звітів", у тому числі звітів про виконання її рекомендацій, а також відповідних рекомендацій Генеральної Асамблеї.
Отже, хоча СУ і надсилають звіти Раді, проте координуюча її роль виглядає дуже умовною, оскільки проблеми вирішуються лише шляхом консультацій і рекомендацій, які не є обов'язковими.
Правові основи, компетенція СУ визначаються Статутом ООН, статутами спеціалізованих установ, їх угодами з ООН.
Взаємовідносини між ООН і спеціалізованими установами будуються на основі укладених угод, які підписує Економічна і Соціальна Рада. У кожної такої угоди є свої особливості залежно від специфіки СУ. Але всі угоди мають багато спільного, оскільки існує перелік питань, які повинні бути в кожній подібній угоді. Угоди передбачають:
1) регулярні звіти Раді;
2) обмін інформацією, документами;
3) взаємне представництво між ООН і спеціалізованою установою, а також між спеціалізованими установами;
4) забезпечення однакових умов для персоналу в інтересах запобігання конкуренції;
5) взаємовідносини з бюджетних і фінансових питань; Генеральна Асамблея має право робити відповідні рекомендації.
Але поза цими домовленостями СУ ніякою мірою не є підконтрольними Економічній і Соціальній Раді. Це цілком незалежні й автономні організації, які мають свої статути, структури, бюджети.
Рекомендаційний характер резолюцій Генеральної Асамблеї і Ради віддзеркалюється у їхньому змісті і стилі. Резолюції "закликають", "настійно рекомендують", "настійно прохають" і т. ін. Але всі ці побажання не є обов'язковими для спеціалізованих установ, що зумовлює слабкість системи ООН, відсутність ефективної координації й централізованого керівництва.
Хоча кожна СУ має свій статут, що враховує специфіку її діяльності, структурам СУ властиві спільні риси. Вони мають керівні органи, в яких представлені всі держави — члени організації. Це — Асамблея або Конференція, що збирається раз на два й більше років. Вони мають виконавчий орган — Раду, відповідальну за керівництво діяльністю організації, а також постійний секретаріат на чолі з Генеральним Секретарем або Генеральним директором, що обираються на чотири (інколи на шість) років і, як правило, переобираються принаймні ще на один термін. Кожна СУ має свій бюджет, фінансові ресурси надходять головним чином з трьох джерел: внески членів; добровільні внески членів ООН на виконання певних програм, які виконуються спеціалізованими установами, особливо по лінії Програми розвитку ООН; добровільні обмежені внески деяких країн до окремих спеціалізованих установ.
Принципи голосування і прийняття рішень
Як свідчить історичний досвід, принципово важливим питанням, від якого залежить ефективність діяльності міжнародної організації, є процедура ухвалення рішень і їх втілення в життя. Аналіз підсумків голосування найбільш яскраво проливає світло на характер взаємовідносин між країнами-членами, від чого вирішальною мірою залежить дієздатність організації.
Процедуру прийняття рішень у міжнародних організаціях можна віднести до чотирьох основних типів:
1) процедура, коли рішення юридичне обов'язкове тільки для тих, хто проголосував за нього;
2) процедура, коли рішення юридичне обов'язкове для всіх, але вимагає підтримки всіх (правило одноголосності);
3) процедура, коли рішення обов'язкове для всіх членів організації незалежно від їх згоди (такі рішення приймаються простою або кваліфікованою більшістю);
4) процедура, коли приймаються лише рекомендації, які не мають обов'язкової сили (приймаються, як правило, простою більшістю).
Статут ООН проголошує суверенну рівнісгь усіх членів організації. Стаття 18.1 декларує, що кожний член ООН має один голос. Цей принцип покладений в основу голосування і в переважній більшості СУ.
Типовими щодо принципів голосування є положення Статуту ЮНЕСКО. Стаття IV 8 (2) передбачає, що "кожний член-держава матиме один голос в Генеральній конференції. Рішення приймаються простою більшістю за винятком випадків, коли відповідно до Статуту або правил Процедури Генеральної Конференції вимагається більшість у дві третини. Більшість означає більшість присутніх членів і голосуючих".
Кваліфікованої більшості вимагають головним чином такі питання: прийняття нових членів, прийняття міжнародних конвенцій, ухвалення правил, якими керуються для прийняття додатків до Статуту.
Варто зазначити, що в СУ (всупереч практиці ООН) навіть бюджети, як правило, приймаються простою більшістю.
Стаття IV (4) Статуту ЮНЕСКО передбачає, що рекомендації приймаються простою більшістю, а міжнародні конвенції — кваліфікованою. На відміну від інших спеціалізованих установ у МВФ і МБРР діє "виважена" процедура голосування, яка враховує розміри фінансових внесків членів.
На особливу увагу заслуговує прийняття рішень консенсусом, тобто без проведення формального голосування. Використання цього засобу є особливо корисним, коли існують серйозні розбіжності в позиціях держав, а рішення треба приймати,
Прийняття рішень консенсусом має як позитивні, так і негативні риси.
Консенсус дає змогу приймати необхідні, назрілі рішення, які гальмуються позицією окремих держав. Він сприяє, таким чином, забезпеченню загальної згоди, хоч іноді й тимчасової. Цей метод часто врятовує переговори від загрози зриву.
Однак слід відрізняти справжній консенсус від псевдоконсенсусу. Справжній консенсус означає загальну згоду учасників у досягненні спільної мети, псевдоконсенсус — метод тимчасової згоди з питань, які не визріли для розв'язання. Він може ввести в оману світову громадськість, створюючи вигляд, що проблема розв'язана, і часто веде до підриву авторитету міжнародних угод. Справжній консенсус, який базується на реальній згоді країн, є позитивним явищем, і його дедалі ширше застосування переконливо свідчить про оздоровлення політичної ситуації у світі і в міжнародних організаціях.
Проблеми функціонування системи СУ
Аналіз діяльності СУ приводить до висновків, що її недостатня ефективність зумовлювалась рядом факторів: згубним впливом "холодної війни", що породжувала ідеологізацію і безплідні словесні баталії, відсутністю координації між ними і взаємодії з ООН; проблемами в процедурі голосування, яка не відповідала реаліям життя і суперечила інтересам країн, що робили найбільший фінансовий внесок у бюджети організацій; глибокими розходженнями серед членів організацій щодо цілей і методів економічної й соціальної політики; зниженням професійного рівня співробітників секретаріатів тощо.
З відступом "холодної війни" відійшли в минуле й ідеологічні баталії в системі ООН. Але інші проблеми функціонування СУ все ще стоять на порядку денному.
Причиною напруженості в системі ООН була і залишається конкуренція за одержання коштів з програм ООН.
Колізії виникають між СУ й іншими структурами ООН, між СУ й урядами, які забезпечують найбільші внески в бюджет. Справа в тому, що внески кожної країни-члена визначаються залежно від її можливостей платити. Більшість країн сплачують внески, що становлять 0,01% бюджету, а основну суму складають внески західних країн (від 5 до 25%). Водночас бюджетні витрати організації визначаються Генеральною конференцією на основі принципу "одна держава — один голос".
Це створює передумови, які дають змогу малим і середнім країнам, фінансовий внесок яких незначний, шляхом голосування вирішувати проблеми і визначати програми у відповідності із своїми інтересами. При цьому не завжди враховуються інтереси держав, що забезпечують основні надходження до бюджету організації.
Розв'язання цієї проблеми пов'язане з серйозними труднощами, бо заклики до впровадження "виваженого голосування", яке б ураховувало внески' країн, стикаються із запереченнями переважної більшості членів організацій — в основному країн, що розвиваються, які звертають увагу на порушення у такому разі принципу суверенної рівності держав. . Однією з найскладніших проблем функціонування системи ООН є координація дій її установ. Бюджетна незалежність і конституційна автономія СУ перешкоджають проведенню узгодженої політики, обумовлюють дублювання, розпорошення і без того обмежених фінансових ресурсів.
Немає підстав твердити, що міжнародне співтовариство не приділяло належної уваги проблемі координації. На різних етапах в ООН було створено ряд органів з метою забезпечити узгоджені дії в цій сфері. Фактично існує і функціонує досить розгалужений механізм координації.
Генеральна Асамблея утворила: Дорадчий Комітет з адміністративних і бюджетних питань (АСАВО); Надзвичайний Комітет експертів з вивчення фінансів ООН та її спеціалізованих установ; Об'єднаний інспекційний підрозділ.
Економічна і Соціальна Рада створила: Комітет з координації, Комітет планування розвитку. Керівну Раду Програми розвитку ООН (ПРООН), Дорадчий Комітет з питань застосування науки і технології.
Головну роль у механізмі координації відіграє Адміністративний Комітет з питань координації (АСС), очолюваний Генеральним Секретарем ООН. До складу Комітету входять керівники СУ, Директор ГАТТ, Генеральний Секретар Конференції ООН з торгівлі й розвитку (ЮНКТАД), Адміністратор Програми розвитку ООН, Директор Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ) та інші керівні особи системи ООН.