Публічний характер мають повноваження суду порушити за своєю ініціативою розгляд питання про забезпечення позову (ст. 149 ЦПК) і забезпечення можливих для відповідача збитків (ст. 158 ЦПК), про виправлення недоліків у постановленому ним рішенні (статті 213—215 ЦПК), виконавче провадження у справах про стягнення аліментів, відшкодування шкоди тощо (ст. 356 ЦПК). Суд, який розглядає касаційну скаргу чи протест у порядку судового нагляду, не зв'язаний доводами касаційної скарги або протесту і повинен перевірити справу в повному обсязі (статті 310, 336 ЦПК). Принцип публічності реалізований також в правах громадян, які можуть в інтересах інших осіб оскаржити допущені стосовно їх неправильності в справах виборців та в справах громадян, які мають право брати участь у референдумі (ст. 239 ЦПК). Таким чином, не тільки для кримінального, а і для цивільного процесу властивий принцип публічності, який визначає процесуальне становище суду, органів прокуратури, органів державного управління, підприємств, організацій і громадян, яке характеризує їх процесуальну діяльність в інтересах держави та суспільства і охоронюваних законом прав громадян, незалежно від волевиявлення заінтересованих осіб (див. гл. 6-8).
У теорії цивільного процесу зазначені положення змісту принципу публічності самостійно не виділяються, а включаються до змісту принципу диспозитивності, внаслідок чого штучно поєднуються різнопланові за суттю можливості, що визначають процесуально-правове становище органів держави. Загальновизнано в літературі, що реально забезпечені правові можливості кожної із сторін доказувати перед судом свої вимоги і заперечення і добиватися справедливого рішення, становлять суть змагальності, хоч вони і характеризують реалізацію процесуальних прав сторін, можливість розпорядження ними, що притаманно принципу диспозитивності. А тому втручання держави в особисті, індивідуальні, приватно-пра-вові відносини, в цивільні справи шляхом наділення суду, органів прокуратури, державного управління, підприємств, установ, організацій і окремих громадян цивільними процесуальними повноваженнями, спрямованими на захист прав інших осіб, державних і громадських інтересів, становить зміст самостійного принципу публічності. Цей принцип тісно взаємодіє з принципом диспозитивності, змагальності і створює належну гарантію для їх реалізації, як і останні забезпечують його функціонування.
Принцип забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення. Суду в чинному законодавстві про судоустрій і судочинство України не реалізований. Концепція судово-правової реформи в Україні, схвалена Постановою Верховної Ради України 28 квітня 1992 р., передбачає створення системи апеляційних і касаційних судів, але не визначає їх предметної і функціональної компетенції.
5. Принципи, закріплені законодавством про судочинство.
Диспозитивність.
(Від лат. dispono — розпоряджаюся) полягає в наданій заінтересованим особам, які беруть участь у справі (ст. 5, 98 ЦПК), можливості вільно здійснювати свої права (матеріальні і процесуальні), розпоряджатися ними, виконуючи процесуальні дії, спрямовані на порушення, розвиток і припинення справи в суді, а також використовувати інші процесуальні засоби з метою захисту суб'єктивних майнових і особистих немайнових прав і охоронюваних законом інтересів, державних і громадських інтересів. Зміст диспозитивності розкривається в літературі неоднозначне.
Право громадян на звернення до суду за захистом і на судовий захист закріплене в статтях 35, 55, 56 Конституції України, отже, принцип диспозитивності спирається на конституційну основу.
Диспозитивний характер мають права сторін, визначені ст. 103 ЦПК, за якою позивач може протягом усього часу розгляду справи по суті змінити підставу чи предмет позову, збільшити або зменшити розмір позовних вимог або відмовитися від позову. Відповідач має право визнати позов повністю чи частково. Сторони можуть закінчити справу мировою угодою в усякій стадії процесу, вимагати виконання рішення, ухвали, постанови суду. Отже, принцип диспозитивності характеризується такими положеннями: 1) хто хоче здійснити своє право, повинен сам потурбуватися про це — vigila-ntibusjura scripta sunt; 2) особа, якій належить право, може від нього відмовитись — volentum non fit injuria; 3) нікого не можна примушувати пред'явити позов проти своєї волі — nerno inventus cogere cogitur; немає судді без позивача — nemno judex sine actore; 4) суд не повинен виходити за межі вимоги сторін — judex ne eat ultra petita partium, ultra petita non cognoscitur, за винятками, встановленитми законом; 5) правом розпоряджатися об'єктом процесу — res in judicatum deducta.
Диспозитивністю визначаються також права інших осіб, які беруть участь у справі. Треті особи, котрі заявляють самостійні вимоги на предмет спору, користуються усіма правами позивача (ст. 107 ЦПК). Прокурор може відмовитись від заявленої ним вимоги або змінити її (ст. 120 ЦПК). Органи державного управління, профспілки, підприємства, установи, організації і окремі громадяни, які захищають права інших осіб, користуюються правами сторони, за винятком права закінчувати справу мировою угодою(ст. 122 ЦПК). Зміст принципу диспозитивності закріплений в інших правах осіб, які беруть участь у справі, та визначаються системою цивільних процесуальних правовідносин в наступних стадіях розвитку цивільного судочинства у справі. Особи, які беруть участь у справі, повинні користуватися належними процесуальними правами сумлінно, не спрямовувати їх на шкоду інших осіб, державних і громадських інтересів.
Щоб забезпечити реалізацію цих прав відповідно до суспільних інтересів, цивільний процесуальний закон визначає активне становище суду, яке характеризує зміст принципу публічності.
Об'єктивна істина.
Змістом цього принципу є відповідність висновків суду, викладених у рішенні, дійсним обставинам справи.
В теорії цивільного процесу окремі автори до змісту істини включають висновки суду про фактичний склад і про правову кваліфікацію сторін, про їх права і обов'язки. Але питання про юридичну оцінку — це питання про правильне застосування закону, яке становить зміст принципу законності. Захисту підлягає право, порушення якого мало місце в дійсності, тому суд покликаний встановити всі ті факти, які дозволяють йому дати правильну оцінку всього фактичного складу справи. Суд зобов'язаний не обмежуватися поданими матеріалами та поясненнями, а вживати всіх передбачених законом заходів до всебічного, повного і об'єктивного встановлення дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін (ст. 15 ЦПК). Всебічне з'ясування обставин справи означає, що суд повинен з'ясувати всі питання по справі — як на користь, так і проти сторони. Вимога повноти дослідження обставин справи охоплює питання залучення всіх матеріалів, які мають значення для справи, відповідно до правил належності доказів і допустимості засобів доказування,— не тільки тих, що подані сторонами, але і здобутих іншим шляхом. Якщо подані докази недостатні, суд пропонує сторонам та іншим особам, котрі беруть участь у справі, подати додаткові докази і сприяє в їх витребуванні (ст. 30 ЦПК).
Об'єктивність — це обгрунтованість висновків суду дійсним обставинам справи, що досягається за умови безстороннього і сумлінного до них ставлення суду та учасників матеріального спору. Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що грунтується на всебічному, повному і об'єктивному розглядові в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ст. 62 ЦПК). Ніяки докази для суду не мають наперед визначеної сили.
Встановлення об'єктивної істини в справі забезпечується дією інших принципів цивільного судочинства, санкціями кримінального права за дачу завідомо неправдивих показань і висновків (статті 178, 179 КК), активним процесуально-правовим становищем суду в процесі доказування (статті 15,30, 162 ЦПК).
Отже, суд при постановленні рішення повинен встановити об'єктивну істину, на думку окремих авторів, тільки в тих межах, в яких це необхідно для виконання покладених на суд завдань^. Але якщо суд пізнає явища об'єктивного світу, що виступають обставинами в справі і потребують встановлення для її вирішення, лише в певних межах, то висновки його ніяк не відповідатимуть об'єктивній істині, яка має бути встановлена по кожній справі (ст. 15 ЦПК). Правосуддя виконає покладені на нього завдання тоді, коли воно здійснюватиметься у відповідності із законом, на основі встановлення об'єктивної істини за фактичними обставинами справи, а не тільки в певних межах і на основі припущення про їх наявність. Чого немає в справі, немає в світі — Quod non est in actis non est in mundo. Рішення повинно бути постановлено на зазначених і доказаних обставинах, а не за покликанням совісті — Sententia ferri debet secundum allegata et probata, non secundum conscientiam. В. рішенні повинні бути наведені обставини справи, встановлені судом, доводи за якими суд відхиляє ті чи інші докази (ст. 203 ЦПК). Порушення принципу об'єктивної істини є безумовно, підставою для скасування рішення (статті 312, 338, 346 ЦПК).