Проте в обох вказаних випадках визначальною для моралі залишається, як неважко переконатися, її сутнісна практична орієнтація. Поза цією орієнтацією нема й підстав говорити про мораль загалом.
По-друге, в анведеному визначенні мова йде про оцінюваність моральних явищ, про можливість оцінки як сутнісну рису моралі. Й справді. Мораль цікавлять саме такі речі, такі прояви людини, які в принципі можуть бути певним спрямуванням. Навіть щонайістотніші якості людини. Як помітили ще давні стоїки. З погляду моралі досить часто постають не як благо чи зло, а як щось нейтральне. Життя, здоров’я, насолода, сила, багатство – все це, на думку стоїків, саме по собі не підлягає етичній оцінці, не є приводом для моралізування. Лише тоді, коли виникає потреба оцінювати поведінку людини. Оцінювати саме як дубру або злу, справедливу чи не справедливу, відповідальну чи безвідповідальну – мораль виступає у свої права.
Щоправда, як видно із сказаного, критерій оцінюваності як такої все ще залишається для моралі занадто широким, необхідним, але не достатнім. Отже, будемо рухатися далі.
Третій суттєвий момент наведеного визначення пов’язаний з осмисленням моралі як особливого відношення людини до дійсності.
Загалом. Нині ми бачимо, як найгострішого морального значення набувають, здавалося б, найіндиферентніші до моралі ланки й аспекти взаємодії людини й дійсності. Всі ці зміни в сучасній постановці моральних проблем спонукають до перегляду антропоцентричної парадигми в етиці і повернення на новому рівні до традиційного розуміння моралі саме як певного модусу відношення до дійсності. до світу загалом.
Оскільки ж, таким чином, ми утверджуємося в розумінні моралі як певного загального відношення людини до дійсності, як певної форми світовідношення – стає більш очевидним саме філософський характер етики як науки. Адже предметом філософії саме і є загальні основи людського буття і відношення до світу.
Але повернемося, нарешті, до нашого визначення моралі. Четвертим з історичних його моментів є те, що все перелічене й розглянуте нами досі набуває власне моральної якості тільки тоді, колипотрапляє у сферу протистояння добра і зла – так би мовити, в силове поле напруги між цими протележними полюсами – й осмислюється в цьому зв’язку. Власне моральними є тільки ті імперативи, ті прагнення, ті оцінки й ті відношення до дійсності, які виражають це протистояння, акумулюють у собі його напругу.
До власне етичного аналізу проблем добра і зла ми ще звернемося далі. Поли ж обмежимося загальною філософською констатацією: так само як людське пізнання дійсності орієнтоване на ідеал Істини, осмислюється ним ізсередини й не існує у відриві від нього; й так само як естетичне, чуттєво-емоційне освоєння світу людиною орієнтоване на ідеал Краси, висвітлюється й ошляхитнюється ним – так само ж і моральне ставлення людини до світу, до реальності в будь-якій із своїх форм зорієнтоване на ідеал Добра. Єдність ідеалів Істини, Добра й Краси ще з античних часів символізує гармонійну цілісність людської культкри, повноту її смисложиттєвих потенцій; звідси сам собою випливає висновок і про незамінне місце моралі, морального світогляду і світовідношення в системі культури людства.
Яке ж місце посідає етика у філософському осмисленні людського буття?
Докладну відповідь на це питання ми зможемо дати лише після подальшого розгляду самої етичної проблеиатики. Зараз звернімо увагу лише ось на що.
Вище йшлося про етику як науку про мораль. Однак, як теж випливає із сказаного, етика – це й наука про людське ставлення до самої моралі: про те, який смисл, яку внутрішню необхідність вбачає людина в прийнятті тих або інших моральних норм, на чому грунтує свій вибір, звідки взагалі виникає в неї потреба в моральному самообмеженні. Таким чином, до сфери інтересів етики потрапляє найширше коло духовних пошуків людини, поєднаних спільною тотальністю вільного обмеження нею своїх суб’єктивних потенцій заради вищих смисложиттєвих цінностей.
Саме останнє становить, можна сказати, філософську й, ширше, духовну специфіку етичного погляду на світ. Якщо естетика філософськи-духовно санкціонує чуттєвий ентузіазм людини, буяння надлишкових енергій і сил, без чого неможливе ні творення, ні сприйняття прекрасного, то етика в постійному змаганні з нею висуває і розробляє свого роду культуру меж – иверезу й зосереджену культуру свідомого самовизначення людського сіб’єкта.
Природно, що на хід цих змагань етики й естетики впливає конкретна культурно-історична ситуація.
Взагалі ж етика як дисципліна свідомого самовизначення суб’єкта нерідко вінчана собою найвеличніші філософські системи. Зрештою це закономірно, оскільки для філософії завжди існує потреба в подоланні абстрактності, у втіленні своїх ідей і візів, у самовизначенні її автора, який має продемонструвати світові певні життєві висновки згідно і власною доктриною; етика ж спирається на розроблюваний філософією духовний потенціал, на тлумачення нею інтегрального досвіду людини. Цей зв’язок між загальнофілософською концепцією людського буття й відповідними етичними системами ще буде на конкретних історичних прикладах проаналізований нами.