Реферат на тему:
Актуальні проблеми етики та їх значення для розв'язання загальнолюдських проблем
Сучасний етап у розвитку етичної науки пов'язаний з питаннями, від характеру вирішення яких багато в чому залежить становище людини у світі. Й оскільки філософія не без підстав завжди пов'язувалася з людською мудрістю, а етика — з мудрістю життя, їм по праву й належить осмислювати ступінь неблагополуччя в людському домі, піднестися до осягнення стану світу, шляхом аналізу того, що відбувається, знайти причини, котрі потрясають основи специфічно людського способу існування. В цьому зв'язку актуалізується моральна проблематика, що органічно вплітає щонайгостріші питання людства в життєву тканину індивідуального морального розвитку, загальне людства в те неповторне, творче, що переживається в почутті.
Сьогодні виникає сумнів щодо можливості наукового аналізу моралі, в тому числі й теоретичного пізнання і дефініцій. Серед прихильників ціннісної орієнтації в етиці посилюється тенденція відмови від колишніх претензій на науковість, від наукового аналізу моралі й здобутих таким чином знань, спостерігається цілковита переорієнтація на моральні цінності як умову адекватного відтворення своєрідної місії моралі.
Спроби осмислення того, яким чином відбувається освоєння моральних цінностей, переносяться в площину відтворення даного процесу. Моральний вплив, безпосередньо здійснюваний у формах проповіді, есе, уявляється способом адекватного відтворення моральних цінностей. Спираючись на досвідно відоме про особливості моральності, закріплене в ціннісних координатах, дослідники, як правило, концентрують увагу на розкритті зв'язку моральних цінностей з моральним учинком.
Відмова від спроб обгрунтування моралі з неморальних джерел, звернення до цілісно вираженої у вчинку своєрідності моралі веде до асоціативного способу відображення специфіки морального через відоме з його безпосереднього прояву в життєдіяльності людей. Головною для даної орієнтації сьогодні залишається ідея адекватного відтворення моралі або ж, як вона частіше формулюється прихильниками цієї орієнтації,— викладу моралі моральним способом.
Вартий обміркування той факт, що виведення специфіки моралі з моральних джерел, тобто з моральних цінностей, крім урахування історичного досвіду, в якому вони закріплені, увічнені, та особистого досвіду, в якому вони існують, передбачає наявність механізму їх реалізації, оживлення, й тут на перше місце висувається питання про те, яким чином це відбувається.
За всієї самоочевидності того, що моральні цінності мають загальнолюдський характер, вивести останній із моральних джерел, тобто з моральних же цінностей, так само неможливо, як неможливо пояснити їх реалізацію індивідуумом через інтеріоризацію. І справа тут не лише в тому, що за такого тлумачення «впровадження» моральних цінностей у моральну свідомість індивіда розраховане на максимально нетворчий акт і по суті є не що інше, як більш чи менш витончена маніпуляція його свідомістю, навернення його в чиюсь, а не в свою віру.
При найтонше побудованих асоціаціях і прихованому моралізаторстві ці цінності залишаються байдужими адресатові доти, доки не запрацює механізм, діями якого й створювалися моральні цінності. Та де гарантія, що пропоновані для відтворення морального операції забезпечені таким механізмом? Якщо врахувати, що початкове уявлення про моральність спирається на безпосередньо-досвідний характер її вираження, на рівень індивідуального морального розвитку проповідника, апелює до конкретної, індивідуальної форми буття, то де- підстави для взаємодії і в чому вбачається її смисл? Можливо, в тому, що цінності стали реальністю? А де гарантії, що самі цінності будуть сприйняті адекватно, в тому числі й їхнім проповідником, що вони, як це мало місце в інтерпретаціях «золотого правила» ', з міри людяності не перетворяться на постулати Санчо Панса, котрий побачив цінність у шоломі Мамбріна, лише уявивши його тазком для гоління?
Подібні метаморфози відбуваються тому, що для вказаної інтерпретації необхідно принаймні... розуміти Дон Кіхота. Не можна не погодитися з прихильниками даної орієнтації, що в моральних контактах має місце особливе розуміння, котре означає співпереживання. Зауважимо, що осмислення механізму останнього можливе тільки на науковому рівні аналізу.
Однією з найвищих і абсолютних моральних цінностей, котрі реалізуються в індивідуальному світі особистості, виступає любов, неповторну своєрідність якої не можна висловити інакше, ніж через відтворення її конкретної, неповторної своєрідності. Але саме таким чином відкривається розумінню те, як слід підходити до питання про наукове пізнання. Розкрити іншому суть свого почуття, домогтися розуміння ним цього почуття на рівні його переживання, пізнати його — не те ж саме, що в гносеологічному розумінні означає його пізнання.
Ступінь сприйнятливості відтворюваного образу любові залежить не тільки від способу її відтворення, а й від адресата. Тут залежність його сприйняття розкривається не стосовно інтересу, освіченості, інформованості про любов і не від особистого досвіду цього адресата. Сам індивідуальний досвід, рівень розвитку почуттів свідчать про певну здатність загальнішого порядку, яка сягає своїми коренями в основи людини, її відносини зі світом. Саме в площині відносин індивідуально переживане почуття як таке або ж його недоступність для індивіда дістають пояснення і з боку його осягненості іншими. З'ясовується також, чому це можливе в такій формі, як співпереживання. Отже питання виходить за межі конкретного вияву почуття, потребує в своєму вирішенні визначення специфіки породжуючих його відносин.
Емпіричний аналіз породжує сентенцію, що у кожного своя любов, але він не може пояснити, в чому її суть і чому вона доступна не кожному. Ототожнення гуманізації етики з її «екзистенціалізацією» не наближує нас до вирішення вічного питання про рівність людства в його моральному, істинно людському змісті. Серед різних аспектів цього питання й той, якою стосується законна претензія: чому любов у таких нерівних частках дістається не тільки конкретним людям, а й епохам? Постулати типу «якою мірою міряєте...» не відповідають на питання «чому?»
В розвитку зарубіжних філософсько-етичних концепцій сьогодні посилюється тенденція до пошуку загальної основи моральних цінностей, джерела, що живить багатоманітність проявів людського універсуму. В працях Е. Фромма ' таким універсальним началом, яке розсуває межі людської спільності до планетарного буття, виступає любов. У осмисленні любові автор вбачає відповідь на всі проблеми людського існування. З цих позицій розуміється необхідність змін соціальної структури, розглядається механізм подолання відчуження. Зауважимо, що всі докази, так само як і визначення критерію істинності людських цінностей, пов'язані з аналізом людських відносин на рівні їхньої моральної форми — «істинно людського спілкування».
Полишаючи осторонь звичну до недавнього часу оцінку даної концепції як абстрактно-антропологічної, розглянемо, з чим пов'язане звернення до загального людського існування — до відносин: істинно людських і не істинно, формалізованих, анонімних, функціональних' або ж, як їх сьогодні позначають, рольових. Розглядаючи любов як особливий спосіб ставлення людини до світу й до іншого, Е. Фромм абсолютизує в ній родову, іманентну людському розвиткові потребу «ставитися» 2, розкриту Марксом у безпосередності її прояву в способах освоєння людиною дійсності, серед яких і моральний спосіб освоєння.
Для наших міркувань щодо наукових способів визначення моральних цінностей даний приклад важливий як свідчення того, що плідні пошуки пояснення моральних цінностей вирішуються переходом в іншу площину, яка дає змогу зримо уявити специфічно людське ставлення до світу. На даному рівні специфіка морального вимальовується об'ємно, відкривається аналізові з опертою на закономірності її прояву суперечливою вірогідністю. Таке осягнення морального недоступне емпіричному аналізові.
Із багатства матеріалу з даної теми, який міститься в кризі В. Франкла «Людина в пошуках смислу»3 особливий інтерес являє те, як у процесі розробки конкретних методик психотерапії для подолання екзистенціонального вакууму, пов'язаного з утратою людиною сенсу життя, Франкл, учений екзистенціональної орієнтації, виходить за межі її основної тези — «існування передує сутності». Він розширює межі екзистенціоналізму, долаючи при цьому закладені в ньому обмеження для проникнення в людську природу сенсу життя.
У даному контексті важливим видається процес, у якому пошуки шляхів і способів усунення дефіциту сенсу людського існування, здавалося б, обмежених рамками індивідуального буття й тому гранично конкретних, розширюються до масштабів Всесвіту, як тільки цей сенс усвідомлюється як людський, а його аналіз переміщується на сутнісний рівень.
Аналізуючи умови, що роблять можливою спробу самогубства, Франкл доходить висновку, що «уявити собі це можна в тому випадку, якщо людина як така — або якщо вона нею вже перестала бути; це принаймні було початково — добивається того, що знайти в своєму житті сенс і здійснити його»4. Отже, перед нами приклад того, як емпіричний аналіз, безумовно доцільний при розробці подібних методик, відкриває дорогу науковому аналізу, як тільки виникає необхідність заглиблення у вивчення явища, пов'язаного з проблемами людського буття.
Моральна проблематика, визначаючи предмет дослідницького інтересу і відповідні йому способи аналізу, зумовлює й докорінну зміну його напряму. «Вершинна психологія, котра включає в своє поле зору прагнення до сенсу» ', являє собою координати, що відкриваються логіці аналізу. їх можна підкріпити словами Гете про те, що, приймаючи людину «такою, якою вона є, ми робимо її гіршою; приймаючи ж її такою, якою вона повинна бути, ми змушуємо її бути такою, якою вона може стати» 2.