В залежності від того, чи розглядаємо ми цю діяльність у її генезисі, чи підходимо до неї з боку її характеристик як загальної, іманентної людському розвитку діяльності, яка підтверджується через її всеісторичний характер або ж по відношенню до повноти і якості реалізованих можливостей, ми вдаємося до термінів «моральність» або «моральний спосіб освоєння людиною дійсності». Це розмежування дуже умовне, оскільки поняття «моральність» і «мораль» і в тому, й в іншому випадку передбачаються в єдності.
Розвиток моральної індивідуальної свідомості до рівня моралі — форми суспільної свідомості, виражає логіку руху даного способу освоєння. Поняття моральної діяльності, морального ставлення позначає діяльність індивідів, спрямовану (завдяки здійснюваному в ній їхньому суспільному розвитку, перетворенню) на усуспільнення, тобто до моралі, яка завершує моральну діяльність, є найпослідовнішим, логічно завершеним ступенем у розвитку останньої. В моралі сутність моральної свідомості дістає об'єктивоване в принципах, нормах, цінностях вираження.
Відповідно до понять «естетичне відношення» та «художня діяльність», які визначаються в своїй єдності та відмінності лише стосовно мистецтва, поняття «моральне відношення» (що дедалі прояснюється подібно до естетичного в своїй багатозначності) й «моральна діяльність» визначаються за відношенням до моралі. В їхній єдності охоплюється специфіка діяльності, здійснюване в її процесі усуспільнення людини. В діалектичному розвитку морального відношення до моральної діяльності відбувається розвиток людського індивіда, його суспільної, людської сутності, вираженої як у розвитку його потреби в співпричетності з іншим, так і в здатності до неї.
Моральний спосіб існування людської суспільної сутності, спосіб її безпосереднього вияву в існуванні розкривається в розвитку морального відношення до моралі як діалектичний процес усуспільнення людини, її ствердження.
Моральне відношення як предметне, змістове в своєму становленні зумовлене органічною для людини — суспільної істоти — потребою в співпричетності з іншим, суспільством, яка, як і здатність до співпричетності, визначається рівнем суспільного розвитку людини. Присвоєння суспільності й становить предмет морального способу освоєння, визначає духовний характер моральної діяльності та її практичне значення для людського розвитку. Предмет освоєння — суспільність— має не матеріально виражений, а духовний характер; не є певна властивість, яка видобувається суб'єктом, але є відношенням між людиною й іншим, у якому передумова їхнього людського існування реалізується безпосередньо й адекватно. Присвоєння також має духовний характер, виражений у своєрідності сутнісної сили й відповідності її предметові: моральна сприйнятливість і її вираження у співучасті з іншим як із людиною, у співпереживанні й становлять специфіку морального як відношення. Людина у ставленні до іншого як до людини присвоює в собі людину, суспільність у почутті спільності, в небайду-жості до іншого усвідомлює свою співпричетність.
У специфіці співучасті, співпереживання виражена своєрідність відповідності, зумовлена своєрідністю предмета і в свою чергу визначаюча своєрідність .моральної сприйнятливості. Таким чином, розглянута з боку предмета суб'єктивна сторона морального відношення відкрила розумінню ряд не вивчених, але очевидних із практики особливостей моральної діяльності. Піддаються поясненню закономірності, котрі підтверджують, що моральна свідомість (як це очевидно на рівні морального відношення) виражена у формі почуттів, які також духовні за своїм характером. Виражена в моральному відношенні внутрішня будова моральної діяльності може бути теоретично розкрита лише при визначенні суб'єкта морального відношення, при розробці морального відношення як людської чуттєвої діяльності, типізації як способу узагальнення індивідуальної моральної свідомості (продукту міжсуб'єктного спілкування в моральному відношенні) в його діалектичному розвитку до моралі.
При визначенні моральних відношень через їхній суб'-єкт-суб'єктний характер у сучасній етиці дістала вираження тільки одна сторона моральної діяльності — свобода вибору. Але ця суттєва сторона моральної діяльності розглядалася у зв'язку з поведінкою, яка тлумачилася як діяльність. Оскільки ж поведінка не містить у собі моральної специфіки або ж, якщо виокремлюється моральна поведінка, специфіка діяльності залишається не виявленою, то й питання про суб'єкт не розглядалося з боку її специфіки. У визначенні моральних відношень як оцінних змістова сторона переноситься в поведінку, де суб'єктам і надається свобода проявів, але в межах норми.
Природно, що за таких умов суб'єктом може бути кожний, і достатньо використати пряме значення поняття, не дбаючи про уточнення своєрідності, в якій виступає людина як суб'єкт морального відношення. Вважається достатнім знання норми, оцінка ситуації й вибір у відповідності з нормою. В практиці ж усе впирається в те, що й за надлишку таких суб'єктів відсутня моральність. Хоча б у поводженні, але її немає... Або суб'єкти захопилися свободою вибору й, користуючись нею на цьому рівні їхньої суб'єкт-ності, здійснили не ті переваги, або тонкощі так тлумаченої моральності мало вивчені. Напевно, питання про моральний суб'єкт набагато складніше, ніж би нам хотілося визнати.
Моральним суб'єктом є лише така людина, в діяльності якої наявний (у тій чи інші мірі) увесь розглянутий нами складний механізм морального відношення. Потреба в моральному спілкуванні, здатність до нього реалізована в особливій, вираженій у духовних моральних почуттях сприйнятливості, в своїй специфіці, призначеній для співпереживання, співучасті, яка вдовольняється почуттям спільності: братерства, дружби, любові, в яких розкривається співпричетність людини з іншими. Бути суб'єктом морального відношення значить в цілісному підході до іншого як до людини, у ставленні, що викрешує вогонь небайдужос-ті, побачити в іншому мету, а не засіб відношення без якої не можна виробити відповідні цій меті засоби. Як основа виступає досвід, здобутий попередніми актами співучасті, ланцюг здійснень, котрі переводять ряд «хочу» в ряд «можу».
Всі хочуть дружити, кохати, спілкуватися. Та багатьом доводиться вдовольнятися сурогатами спілкування, дружби, кохання. Якщо й застосовне до сфери моральної діяльності поняття «професіоналізму», то цю якість слід шукати в професії «людина». Бути людиною, по-людськи ставитися до інших, до світу — означає формувати в собі загальну продуктивну силу, духовну, творчу, суспільну потенцію, в індивідуально-неповторному бутті підноситися до роду людина.
Моральний суб'єкт визначається в моральному способі присвоєння людиною своєї сутності. Історично-конкретний підхід до моральної діяльності переводить її специфіку і внутрішню будову в систему конкретного етапу їхнього прояву за певних соціальних умов. Проблема суб'єкта конкретизується в понятті «особистість», а поняття «міжособис-тісні відносини» вносить суттєве уточнення і роз'яснення в поняття «моральне відношення», розкриваючи його як форму суспільних відносин, форму спілкування, в якій і визначається специфіка суспільного буття та вироблюваної ним суспільної свідомості.
Єдність форми суспільного буття і відповідної йому форми суспільної свідомості виражена в моральному відношенні як дві сторони людської діяльності, охоплені в організмі його діяльнішої структури. Виникаюче в моральному спілкуванні почуття спільності і є специфічно моральною формою свідомості, що покладає в собі єднання індивідів, її наявність, переживання і є процесом їхнього суспільного перетворення — усуспільнення. І коли ми говоримо про рух індивідуальної моральної свідомості до моралі, форми суспільної свідомості, то розуміти це треба не так, що індивідуальна моральна свідомість позбавлена суспільності й .набуває її, лише засвоюючи мораль.
Подібний висновок хоч і випливає з тлумачення моралі як способу приборкання індивіда, але він застосовний до права, а не до моралі. Почуття спільності як продукт моральної діяльності, те, в чому вдовольняється моральна потреба (потреба людини — суспільної істоти — у співпричетності з іншим),— один із доказів того, що в основі індивідуальної моральної свідомості лежить суспільність.
Другою стороною почуття спільності пов'язане зі здатністю до моральної сприйнятливості й залежить від неї. Певно, у цьому зв'язку Л. М. Толстой поділяв людей на розуміючих і нерозуміючих, «внутрішню людину» і «людину зовнішню». Інші докази цього криються в предметі та способі його освоєння. Коли ми розглядаємо процес розвитку індивідуальної моральної свідомості до моралі, то йдеться про розвиток сутнісної сили, моральної сприйнятливості, яка відповідає предметові освоєння. Сприйняття в іншому людини має безпосередній, чуттєвий характер і реалізується через відповідні моральні почуття.
Те, що предмет (інший як людина) сприймається в цілісності, в котрій лише можливо охопити індивідуально-неповторне вираження роду людина в конкретному існуванні, становить мету сприйняття, визначає змістовий, духовний характер моральних почуттів, що виникають у процесі такого сприйняття і закріпленні в колективному досвіді людей. У цьому процесі співвідношення з іншим як з людиною, з розвитком людських духовних почуттів моральна сприйнятливість розвивається в таких формах людської чуттєвої діяльності як співучасть, співчуття, співпереживання, що виробляють почуття спільності в багатогранності її виражень. Від симпатії до любові, у багатоманітності її виявів, у тому числі й у дружбі, братерстві, пролягає шлях до людяності, вираженої в моральних почуттях.