Парики робили з різних матеріалів — натурального волосся, волосся з шерсті тварин, морської трави, волокон кукурудзи і проса. Якщо парики робилися з темного волосся, то їх сильно запудрювали. Якнайбільше для виготовлення париків цінувалися жіночі коси світлих тонів, що привозяться з Фландрії, Бретані. Був виданий спеціальний королівський указ, що забороняв аристократам, за винятком королівського прізвища, використовувати волосся світлого кольору для париків. Тому темне волосся освітляли, вдаючись до допомоги муки, пудри, каоліну. Парик став офіційним головним убором вищого суспільства, не дивлячись на всі незручності, пов'язані з його носінням.
Якщо на початку свого царювання король Людовик XIV, маючи густе волосся, не дуже дотримувався моди на парики і навіть забороняв появу найбільш громіздких, то пізніше, облисівши, він видав указ про загальне носіння париків. Спочатку молодого короля задовольняв невеликий парик до плечей, що складається з простих локонів, потім з'явилися парики із зачісками «грива», «пудель». Вже самі назви говорять про форму париків. Вони представляли собою велику збиту хмару з локонів, оточуючих особу. Пізніше, в 70-х роках XVII століття, завивка міняється. Локони укладаються в строгому порядку, горизонтально, розміри їх збільшуються, треба лобом збивається кок або тупій. Королівський перукар Бінетт зробив такий парик королю з білявого волосся і назвав його «гранд інфоліо».
В 80-х роках в зачісці на парику сталі робити проділ між тупеями, які стали збільшуватися у висоту. В останньому десятиріччі століття бріди парика ще більш подовжилися. Колір париків з віком короля мінявся. Стали носити темні, різних відтінків. Бріди париків мали різну довжину. Дві передні, спадаючі на груди, робилися коротше, а третя, яка розташовувалася на спині, була найдовшою — досягала талії. Завивка кільцеобразна, що втрачає симетрію, укладання довільне. Всі парики мали фактично один силует. Відмінності були тільки в проділі.
З 1700 року проділ став виразним, розділяючи тім'яну частину на дві; на скронях робився напуск, який закривав частину щоки. Цей парик став нагадувати високу дамську зачіску, що увійшла до моди, і називався «де ван а-ля Фонтаж» або «рогатий» —из-за високих тупеїв по сторонах проділу. Іноді з-під парика випускали природні пасма волосся, а щоб вони не дуже відрізнялися від парика, їх підфарбовували. Чубок завивався у вигляді буклі і повинна була органічно поєднуватися з штучним волоссям парика. Можливо, до такого способу вдавалися небагаті люди, оскільки підфарбувати своє волосся було куди дешевше, ніж набути новий парик, що коштував досить дорого.
Людовик XIV настільки звик з'являтися в парику, що додавав його зовнішності помпезний вигляд, що ніколи у присутності сторонніх не знімав його. Розповсюдження париків приводить до того, що за кожним станом була закріплена спеціальним указом певна форма. Духовні особи, абати повинні були користуватися париком круглої форми і невеликого розміру, що отримав назву «абатський»; служителі закону, суддівські, юристы— «іспанським»; буржуазія — невеликими париками з трьома бридами; військові — «бригадирським», який відрізнявся від всіх тим, що ззаду зав'язувався бантом; сановники — париками великих розмірів, чотирикутної форми. Вдавалися до різних хитрувань, щоб не затрачувати великі суми на парики, наприклад використовували шапочки, пришиваючи до них локони.
Жінки деякий час продовжували носити високі зачіски на каркасах різних форм, а також об'ємні вали. З 20-х років із зміною деталей костюма, зокрема форм комірів, зачіска міняється. Збиті зачіски поступаються місцем природним, спрощеним. В зачісках, ношених раніше, залишався відкритим лоб; тепер з'являється короткий чубок з легких, маленьких кучериків — «стружки», або «штопорчики», у вигляді бахроми. Цей грайливий короткий чубок отримав назву «гарсетт» («дівчинка»). Бічні середньої довжини пасма завивалися в пишні локони («туф»). Появу цієї зачіски приписують королеві Марії Медічи, що любила носити подібні чубки. «Широкі» зачіски швидко розповсюдилися по всій Європі. Бічні пасма туго завивали і за допомогою каркаса щільно закріплювали біля щок. В таких зачісках потиличні пасма прибирали в різноманітні пучки з кіс, джгутів, що мали плоску форму. Одночасно розповсюджуються і зачіски з поперечним проділом, які розділяли волосся на дві частини: лобова вистригала коротше, завивалася за допомогою пару на зразок примітивної «шестимісячної» завивки; інша, тім'яна, укладалася в невеликий конусоподібний пучок, прикрашений в підстави стрічками або нитками перлів. З боків звисали локони. «Дитячий період» короля Людовика XIV відобразився на жіночих зачісках так само, як і на чоловічих. Невзірая на вік, всі пані «помолодшали». Вони стали носити прості дитячі зачіски з скручених кучериків по всій голові, а також розбещені по плечах локони, підв'язані стрічкою навкруги голови, звані «аль анфан» («по-дитячому»). «Гарсетти» і «туф» перестають користуватися успіхом в пані. З розповсюдженням чоловічої зачіски типу «а-ля Каденетт» в дамських зачісках теж з'являються окремі «любовні» локони. Це пухнасте скручене пасмо отримало назву «мусташ» — «вус». Кінець її зав'язувався бантом. З середини століття (1650—1660) форма зачісок міняється. Вони відрізняються витонченістю і легкістю. В моду входить зачіска маркізи Севінье, що отримала згодом її ім'я. Вона представляла собою скручені довгі локони, зв'язані пучками над вухами на різній висоті. Лоб обрамляв ледве помітний, легкий чубок. Волосся потилиці покривалося невеликою шапочкою, або чіпцем («бонне»), або капелюшком з пером на зразок іспанського струму, або мереживною наколкою з легкого гофрованого газу, шовку або оксамиту.
Завивка в зачісках була різною, але в зачісці типу «мадам Севінье» вважали за краще «англійські» романтичні локони.
Королева Ганна Австрійська ввела в моду зачіску, що отримала назву «фейєрверк»; в ній королева зображена на багатьох портретах. Волосся спереду укладалося плоско; ззаду, скручені в локони, збиралися високо на потилиці в масивний пучок. На плечі спускалися змієподібні, штопорообразні локони.
В кінці правління Людовика XIII жінки сталі носити компактні зачіски «ан буффон». Тугі локони щільною масою обрамляли особу, грайливий чубок з дрібних, легких завитків закривав велику частину лоба. Волосся на потилиці запліталося в косу і укладалося в плоский щільний пучок у вигляді равлика або раковини. «Буффони» (смішні локони) носили з шиньйонами плоскої форми в зачісці твань «кульбіт». В 1660 року в моду входить нова прическа— «Марія Манчині», названа на ім'я знатної пані, італійки за походженням. Вона полягала в тому, що все волосся над вухами завивалося в дрібні кучерики, збивалися і укладалися двома величезними півкулями на зразок розеток, що прикривали вуха. Тут був прямий проділ, а також один або два змієподібні локони, вільно спадаючих на спину або плечі. В 70-х роках розповсюджується зачіска, створена перукарем-жінкою Мартіной, названа «юрлю-берлю» — вона дещо нагадувала по силуету зачіску типу «Марія Манчині». Відмінність полягала в тому, що в зачісці «юрлю-берлю» локони завивалися та укладалися чіткими рядами, звужуючись до центру голови. Зачіска була широка за рахунок підтримуючих локони стрічкових петель. Можливо, вона була менш поширена, чим інші, оскільки дуже рідко зустрічається на портретах художників того часу. В 80-х роках з'являється нова зачіска, яка користується популярністю протягом подальших тридцяти років. Виникненню її передувала чиста випадковість і екстравагантний характер вісімнадцятирічної мадемуазель Анжеліки де Фонтанж. В неї під час королівської охоти вітер розшарпав зачіску. Метка красуня відірвала підв'язку, прикрашену коштовностями, і зав'язала нею своє прекрасне біляве волосся в пучок на верхівці. Король похвалив імпровізовану зачіску, і всі придворні пані послідували прикладу фаворитки. Але загальне визнання зачіска «фонтанж» отримала після смерті її винахідниці. З'явилася безліч варіантів цієї зачіски, на різний зразок. Зачіска типу «фонтанж» представляла нагромадження високо треба лобом туго скручених локонів, розташованих горизонтальними рядами і поверхово. На лобі завивалося декілька кучериків-штопорів, а на груди спускався один або декілька змієподібних локонів. Герцог Сен-Симон Луї де Рувруа в своїх мемуарах висміяв чергове захоплення пані як безумство, що охопило всі верстви жіночого населення. Він характеризував зачіску як високу, багатоповерхову каркасну споруду з волосся, дроту, маси стрічок і мережив. Своєю висотою зачіска порушувала пропорції фігури, збільшуючи ріст,— особу було в середині.
З часом розміри цієї зачіски зменшилися. Вона стала нижче і компактніше, отримавши назву «зручна». Оскільки локони не могли утриматися на певній висоті, то застосовували дротяні каркаси або прикраси. Зачіска розповсюдилася по всій Європі і навіть в Росії.
Часто плутають зачіску «фонтанж» з чіпцем тієї ж назви. В зачісці волосся завивалося в дрібні локони і укладалося на туго накрохмалені мережива або щільно поверхово. Фантазія модисток в розташуванні рюшів, смужок газу, мережив і винахідливість перукарів в прикріпленні до остову зачіски скручених локонів сприяли появі більше сотні варіантів зачіски «фонтанж», зі всілякими курйозними назвами, які в більшості випадків абсолютно не відповідали ні формі, ні назві. Волосся уквітчувалося і пудрилося. В 1680 року наймоднішої вважалася зачіска типу «палісадник». Швидше, це був головний убір з маси постижів і стрічок.
Для більш тривалого збереження зачісок перукарі використовували розтоплений баранячий жир, яєчні білки, всілякі помади ароматизму і масла. Поступово всі зачіски, переобтяжені прикрасами, перетворилися на головні убори. Це дало можливість іноді використовувати штучні пасма, що наперед пришиваються до чіпців, наколок, струмів. Окрім перерахованих зачісок носили найрізноманітніші їх варіанти, але силует залишався незмінним — локони у вигляді скрученої бахроми над вухами, інше волосся зібрано в тугі пучки на зразок «бубликів» або «кошиків».