В українському суспільстві, що переживає перехідний період трансформації, стає очевидним факт «оголеності» соціального вектора поведінки, вакуум у визначенні мети і змісту життя соціуму. З падінням тоталітарної системи до занепаду прийшла й комуністична ідеологія з притаманними їй нормами. Ціннісний вакуум швидко почали заповнювати західні культурні стандарти, у першу чергу – споживання і престижу. Особливої значущості набула система символів економічного процвітання, головним показником якого став грошовий успіх.
Моральні переконання почали ґрунтуватися на основі мети накопичення багатства як символу успіху, позбавляючи водночас своєї підтримки встановлені засоби її досягнення. Унаслідок цього єдиним питанням, що має значення для бізнесмена, часто стає питання про те, наскільки ефективними є наявні засоби оволодіння соціально апробованими цінностями. Засіб, найбільш практичний з технічної точки зору, незалежно від того, законний він чи ні, отримує перевагу перед інституційно визначеною поведінкою. Таким чином створюється підґрунтя розвитку аномії в суспільстві.
Для індивіда, який раціонально шукає користь лише для себе, будь-яке суспільство – це «Вони», однак є також і «Ми». Економічну поведінку зовсім не обов'язково виводити лише з ринкового зіткнення індивідів, що переслідують власні цілі. Соціоекономіка звертає особливу увагу на відповідальну співдружність («Ми»). Індивід і суспільство рівною мірою істотно значущі, вони творять одне одного, передбачають одне одного.
Для культурологічного аналізу важливо брати до уваги те, що в повсякденних вчинках людей наявна кодетермінація. При цьому виявляється, що люди поводяться по-різному, залежно від ступеня прихильності до моральних зобов'язань. Трудові угоди, наприклад, не можуть бути реалізовані без певного рівня довіри між партнерами, податки часто сплачують із почуття морального обов'язку тощо. Високий рівень довіри між громадянами, наявність загальновизнаних моральних норм у господарчій діяльності, таким чином, є важливою умовою процвітання.
У західній літературі тема моралі та етики в господарській практиці нерозривно пов'язана з історичним питанням генези буржуазії. Буржуазія економічно і соціологічно, прямо й опосередковано залежить від підприємця. Помилка багатьох дослідників феномену буржуазії, її духовних та ціннісних основ полягає у відсутності розведення принципово відмінних мотивацій авантюрно-спекулятивного й продуктивно-раціонального типів підприємництва. Особливо це стосується праць М. Бердяева «Про духовну буржуазність», М. Оссовської «Буржуазна мораль», Е. Фромма «Мати чи бути». Нерідко й тепер (особливо в публіцистиці) трапляється, що такі настанови, як гедонізм, егоїзм, розрахунок, пожадливість, безпринципність тощо однозначно поєднуються з «дрібнобуржуазною мораллю» і господарською практикою відповідного соціального прошарку. Вираз «буржуазний» супроводить ці настанови як свого роду постійний епітет.
Насправді згадані настанови історично виникли набагато раніше, ніж з'явилася сама буржуазія, і стверджувалися всюди, де відбувався ринковий розклад общинно-патріархальних порядків. Вебер писав, що «священна жадоба наживи» мала місце для всіх часів, в усіх народах.
У XVI–XVIII ст. вищезгадані настанови проникають в усі верстви, прошарки (як традиційні, так і ті, що народжувалися) західного суспільства, цинічної ж завершеності досягають у «неофеодальиій» верхівці, що експлуатує саму кризу середньовічних устоїв. Маркс писав: «Протягом мануфактурного періоду суспільна думка Європи звільнилася від останніх решток сорому й совісті». Саме як такі себелюбство, гедонізм, пожадливість перетворюються в стійкий об'єкт ранньобуржуазної етичної критики, починаючи з лютерівського протесту проти індульгенцій та інших проявів утилітарної безсоромності.
Як відомо, світоглядом ранніх буржуа Західної Європи, котрі представляли на той час продуктивно-раціональне підприємництво, стала етика протестантизму. її досить детально проаналізував М. Вебер у своїй знаній праці «Протестантська етика і дух капіталізму». Особливу увагу він приділив такому елементові лютеранського вчення, як професійне покликання (Beruf), вважаючи, що саме це положення стало джерелом стимуляції практичної діяльності протестантів (читай – продуктивного підприємництва). Концепція професійного покликання, як найкращий засіб для випробування власної віри і водночас надбання внутрішньої впевненості в спасінні, передбачає невтомну діяльність у межах своєї професії.
Така ціннісна настанова стимулювала світську практичну активність (передусім господарську). Але, що найважливіше, ця активність повинна реалізовуватися в моральних межах чесноти, аскетизму, самозречення.
Таким чином для внутрішнього світу суб'єкта господарської діяльності остання набувала безкорисливого характеру. Почуття виконання обов'язку перед Богом не залишало місця утилітарно-прагматистським устремлінням. «Злиденність духу» (детальне тлумачення цього виразу з Нагірної проповіді попередником протестантизму М. Екхартом, протестанта-першобуржуа морально виправдовувала використання найманої праці, адже додаткова вартість, яка була отримана шляхом експлуатації особисто вільних робітників, ішла на розширення і модернізацію бізнесу або накопичувалася з такою метою. Рівень споживання першобуржуа – власників бізнесу майже не відрізнявся від рівня найманих робітників.
Стійкий моральний нонконформізм допоміг ранній буржуазії перемогти в політичній боротьбі (гуманістична ідеологія об'єднала численних прихильників і союзників), а також ствердити в господарській практиці безумовне панування продуктивно-раціонального підприємництва. Верховенство останнього, його пріоритетна для суспільства значущість були з часом закріплені в законодавстві, об'єктивовані в суспільних інституціях. Продукування капіталістичних економічних відносин отримало сталу підтримку. Поступово верховенство цих відносин стало непохитним і всепоглинаючим, чому значною мірою сприяла жорстка конкуренція та боротьба за рентабельність підприємства.
Вебер писав, що суб'єктивне засвоєння ціннісних положень «соціальної етики» раціональної капіталістичної культури «підприємцем чи робітником сучасного підприємства… [не є] сьогодні необхідною умовою подальшого існування капіталізму… Індивід тою мірою, якою він входить до складного переплетення ринкових відносин, змушений підкорятися нормам капіталістичної поведінки; фабрикант, що протягом тривалого часу порушує ці норми, економічно відсторонюється так само неминуче, як і робітник, якого просто викидають на вулицю, якщо він не спромігся або не захотів пристосуватися до них. Таким чином, капіталізм, що досяг панування в сучасному господарському житті, виховує й утворює необхідних йому господарських суб'єктів – шляхом економічного відбору». Отже, загрози існуванню «раціонального капіталізму» в країнах розвинутого ринкового господарства тепер немає; специфічне етичне вчення втратило свою провідну роль у відтворенні продуктивних ринкових відносин. Однак актуальність проблеми «мораль і підприємництво» залишилася; її значущість стала проявлятися в інших аспектах, а саме – у питаннях соціальної справедливості та соціальної відповідальності підприємця.
Тема встановлення соціальної справедливості у сфері перерозподілу та споживання є одвічною для економічної науки та економічної соціології. В. Парето стверджував, зокрема: «Якщо суспільство є таким, що збільшення добробуту (оптимальності) для одного зменшує його для іншого, максимальні його розміри не можуть бути досягнуті». Більше того, якщо зміни в суспільстві приносять виграш одним і нічого іншим, добробут загалом буде знижуватися.
Подальшого розвитку теорія Парето набула в працях Дж. Хікса та Н. Калдора, які вивчали варіант, коли хтось піднімав свій добробут, завдаючи збитків іншим і суспільству в цілому. Хікс вважав у зв'язку з цим, що для зростання добробуту достатньо, щоб сума доходів загалом перевищувала суму збитків. Калдор виявився більш «скрупульозний» і висунув так званий принцип відшкодування, який полягав у тому, що ті, хто «вигравав», повинні з метою збереження справедливості сплатити тим, хто «програв», компенсаційну винагороду.
На відміну від точки зору Адама Сміта, згідно з якою ринок сам розставляє все по своїх місцях, ринкова економіка в кращому випадку діє, як напівавтомат, що потребує осмисленого управління. Необхідно визнати, що принцип «ринок як підстава для оптимального забезпечення добробуту» відповідає найвищим критеріям моральності. Він має на увазі реально діючу конкуренцію, завдяки якій підприємницьке прагнення до прибутку забезпечує позитивний результат суспільству. Господарська практика свідчить: для досягнення «оптимальності» добробуту в суспільстві конкуренція потребує доповнення громадської й соціальної політики, яка розглядає людину не тільки функціонально, як виробника і споживача, а й у контексті її індивідуального існування. Серед механізмів соціальної компенсації не останнє місце посідає соціальна відповідальність підприємництва.
Соціальна відповідальність, на відміну від юридичної, передбачає певний рівень добровільного відгуку на соціальні проблеми з боку підприємців. Цей відгук має місце стосовно того, що лежить зовні визначених законом або регулюючими органами вимог або ж над цими вимогами.
На початку XX ст. деякі представники підприємницьких кіл висловлювали впевненість у тому, що підприємницькі організації зобов'язані використовувати свої ресурси таким чином, щоб суспільство загалом вигравало.
Доктрину капіталістичного благодійництва, згідно з якою прибуткові організації мають жертвувати частину своїх коштів на благо суспільства, було розглянуто Карнегі в праці «Євангеліє процвітання», опублікованій 1900 р.