У 50-ті роки з'явилася перша ґрунтовна праця на тему соціальної відповідальності підприємництва. У книзі «Соціальна відповідальність бізнесмена» Хоуард Р. Боуен розглянув, як концепція соціальної відповідальності може бути поширена на бізнес, а усвідомлення ширших соціальних цілей під час прийняття ділових рішень може приносити соціальну та економічну користь суспільству.
З одного боку, є люди, які розглядають підприємницьку організацію як економічну цілість, що зобов'язана дбати лише про ефективність використання своїх ресурсів. Поводячись таким чином, організація виконує економічну функцію виробництва продукції та послуг, необхідних для суспільства з вільною ринковою економікою, забезпечуючи водночас роботу для громадян та максимальні прибутки й винагороди для акціонерів.
Згідно з поглядом, якого дотримується лауреат Нобелівської премії Мілтон Фрідман, справжня роль бізнесу полягає у використанні його енергії та ресурсів у діяльності, спрямованій на збільшення прибутку за умови, що він додержується правил гри й бере участь у відкритій конкурентній боротьбі, не вдаючись до шахрайства та обману. На думку вченого, економіка позбавлена оціночної характеристики і є сферою, що підпорядковується власним законам, не залишаючи місця соціально-етичним вимогам.
Такі послідовні ліберали, як Фрідман, вважають просто неприпустимим використання прибутку для соціальних потреб. Єдине соціальне призначення економіки вони вбачають у збільшенні прибутку за умови коректного застосування допоміжних джерел. Такого роду підхід ігнорує ту обставину, що економіка хоч і становить раціональну систему з притаманними їй законами, вона існує не у вакуумі, а в широкій культурній сфері. Тому підприємець у своїй господарчій діяльності має прагнути досягнути реальної мети, щоб, за виразом Вернера Зомбарта, виконувати «культурну функцію турботи про матеріальне становище». Мовиться про серйозне сприйняття гуманного аспекту економічної діяльності у ставленні до всіх її учасників. Ця вимога є своєрідним викликом «тотальному» підприємцеві, для якого немає інших інтересів, крім бізнесу, і в якого не залишається часу для сім'ї, для долучення до прекрасного в житті, до духовності.
З іншого боку, існує думка, згідно з якою підприємницька діяльність – це дещо більше, аніж суто економічна функція. Сучасна підприємницька організація є складною частиною оточення, що включає багато складових, від яких залежить саме існування організації. До таких складових, які іноді називають посередниками (між організацією та суспільством у цілому), належать місцеві громади, спілки чи об'єднання, а також працівники та власники акцій. Це суспільне середовище, що складається з багатьох шарів, може сильно впливати на досягнення організацією її цілей, тому організації доводиться врівноважувати суто економічні цілі з економічними та соціальними інтересами цих складових середовища.
Згідно з цією точкою зору, підприємці несуть відповідальність перед суспільством, у якому здійснюють свою діяльність, окрім та зверх забезпечення ефективності, зайнятості, прибутку та додержання закону. Підприємці, отже, мають спрямовувати частину своїх ресурсів та зусиль у соціальні канали. Вони зобов'язані жертвувати на благо та вдосконалення суспільства. Більше того, у сучасних західних суспільствах склалися певні уявлення про те, як має поводитися підприємець, щоб вважатися добропорядним корпоративним членом співтовариств, які він обслуговує.
Компанії, що прагнуть досягти успіху, ретельно стежать за своїм іміджем, який вони здобувають в очах своїх співробітників, а також суспільства загалом. Вони ведуть доброчинну діяльність, на яку витрачаються чималі гроші, хоча стосовно їх прибутків це досить невелика сума. Виграють і комерційні інтереси, оскільки під час такої діяльності налагоджуються контакти з урядом, посадовими особами та потенційними покупцями.
До переліку пріоритетів, що визначають, чиї інтереси вона враховує в своїй діяльності, включають і суспільство в цілому. Пропагандистські завдання тут підкріплюються також комерційною логікою. її добре сформулював президент південнокорейської компанії «Кореа сістемз» Лі Тон Хун. На його думку, якщо підприємець справді хоче зробити бізнес, то повинен перш за все думати про інтереси своєї держави, про інтереси своїх громадян і лише потім – про особисту вигоду. Це – головна властивість маркетингу. Потреби суспільства визначаються попитом споживачів. А кожний грамотний бізнесмен має орієнтуватися тільки на інтереси споживачів. Такий спосіб мислення відповідає концепції соціально-етичного маркетингу, який Ф. Котлер визначає як «досягнення мети фірми з урахуванням потреб як окремого споживача, так і суспільства загалом».
Спираючись на ідеї М. Вебера стосовно різновидів ринкового господарювання, ми сформулювали теоретичні конструкта, які окреслюють аксіологічний діапазон, у якому варіює діяльність суб'єкта господарської практики. Верхню і нижню межу такого діапазону визначали яскраво виражені зразки (ідеальні типи) підприємницької поведінки.
Перший тип – це авантюрно-спекулятивний тип підприємницької поведінки, який в окремих випадках збігається з тим, що Вебер називав авантюристичним капіталізмом. Він визначається такими рисами:
а) господарська діяльність має спекулятивно-посередницький характер, тобто ґрунтується на перерозподілі вже наявних цінностей; високий прибуток або його зростання досягається завдяки монопольному становищу агента господарської практики;
б) досягнення прибутку будь-якими засобами (нормативна регуляція відсутня);
в) чистий прибуток іде здебільшого на престижне споживання, останнє є головною метою цього типу господарської активності;
г) приватні інтереси суб'єкта господарювання не відповідають інтересам суспільним, оскільки такий тип господарської практики не сприяє зростанню добробуту в суспільстві, зате поширює в ньому моральну деградацію.
Другий тип є антитезою першому, це – продуктивно-раціональний тип підприємницької поведінки. Його визначають такі особливості:
а) отримання прибутку, його зростання пов'язані з упровадженням та реалізацією господарської інновації, що супроводжується зростанням матеріальних цінностей у суспільстві;
б) підпорядкованість нормам громадських інституцій і моральних настанов;
в) чистий прибуток іде здебільшого на розширення і модернізацію бізнесу, самоактуалізація та самореалізація є головною метою (призначенням) підприємницької діяльності для її суб'єкта;
г) приватні інтереси суб'єкта даного типу господарювання відповідають суспільним інтересам, оскільки цей тип підприємницької поведінки сприяє економічному росту, зростанню добробуту в суспільстві.
Перший тип господарської діяльності, власне, навіть не є підприємництвом у тому його значенні, як його визначав Й. Шумпетер. Це – своєрідна нижня межа діапазону варіації підприємницької поведінки, «негативний» еталон для зіставлення і характеристики реальних підприємницьких практик. Другий тип – це нормативна модель належного, з яким реальна підприємницька діяльність, на жаль, не так часто збігається. Можна з упевненістю сказати, що перспектива розвитку української економіки значною мірою залежить від того, до якого із зазначених вище типів наближатиметься діяльність українських підприємців.
Останні роки питання культури підприємництва, з точки зору теорії та практики, досить широко дискутується па Заході; актуальним воно є і для пострадянських країн. Хоча в це доволі розпливчасте поняття вкладається різний зміст, вихідним неодмінно є уявлення культурного світу як світу людяного. Тому й не бракує найрізноманітніших спроб проінтерпретувати сутність підприємництва таким чином, щоб яскраво вираженим механіко-раціональним процесам протистояла частка гуманізму. На наш погляд, поняття «культура підприємництва» має акцентувати увагу на етичних та ціннісних аспектах підприємницької поведінки. Йдеться про те, яке місце посідають у підприємницькій діяльності традиційні, а також набуті для даного суспільства цінності й навички. Показником культури підприємництва є також характер внутрішніх (ставлення до працівників) та зовнішніх (насамперед – клієнтів, споживачів) стосунків фірми. Важливу роль у цьому питанні відіграє меценатство і соціальне благодійництво, а також стиль поводження при вирішенні конфліктних ситуацій (зі своїми співробітниками, діловими партнерами, конкурентами, громадськістю).
Організація американських підприємств США «Бізнес раунд-тейбл» у лютому 1988 р. опублікувала доповідь «Політика і практика в поведінці компанії». У центрі уваги дослідників опинилося близько ста компаній. З'ясувалося, що багато відомих компаній США вже давно керуються принципами «етичної поведінки».
Кодекси етики отримали широке розповсюдження. Крім того, робляться рішучі спроби створення в корпораціях організаційних і структурних передумов «етичної політики і відповідних їй дій». Дослідники виявили, що хоча в кожній галузі є своя специфіка, майже в усіх випадках основу кодексів поведінки становлять такі питання: чесність і законослухняність, надійність і якість виробів, безпека і здоров'я людей на робочому місці, конфлікти інтересів і їх вирішення, практика робочих угод, чесність при збуті виробів, ставлення до постачальника, договірна практика, визначення цін і внутрішня інформація при торгівлі цінними паперами, підкуп з метою отримання замовлень і володіння інформацією, охорона навколишнього середовища.
Приклад передових компаній розвінчує міф про непримиренність протиріч між етикою і прагненням отримати прибуток. Зростає переконання в тому, що із загостренням конкуренції культура підприємництва з глибоким етичним підґрунтям стане важливою передумовою виживання і прибутковості фірм.