Самовідданість - виражається в діях, які по своєму характеру представляють акт самопожертвування, - добровільного принесення в жертву своїх інтересів, а іноді навіть життя ради інтересів інших людей, досягнення поставлених цілей, в ім'я справедливості.
В умовах перехідного періоду нашого суспільства і держави, що супроводжується нестійкістю економічного, політичного і духовного життя народу, саме юристи, як носії високих етичних принципів, повинні стати зразком у виконанні своїх професійних функцій. Нерідко жертвуючи своїми особистими інтересами, як духовними, так і матеріальними, вони отримують задоволення від результатів своєї праці: якісного і повного розслідування кримінальної справи, вдалого захисту клієнта в суді і так далі Так, практична ефективність вчинку працівника правоохоронних органів, вступаючого в нерівну боротьбу з супротивником і що жертвує своїм здоров'ям, дуже мала, але велика при цьому його етична цінність, бо його етичні наслідки сильним чином впливають на свідомість і поведінку всіх членів суспільства, як на законопокірних, так і на злочинців.
Формулювання обов'язків уникати порушення дійсного або уявного характеру, належать як до службової, так і позаслужбової поведінки (діяльності) прокурорів. Перелічити всі подібні дії не видається можливим, тому формулювання заборон і вимог у поведінкових кодексах носять загальний характер і поширюються на проступки, що прямо кодексами не згадуються.
Очевидним є також те, що не кожне порушення положень Кодексу може служити підставою для застосування дисциплінарних заходів щодо прокурора, який порушив норми. Які дисциплінарні заходи застосувати, і чи доречні вони взагалі, вирішується на підставі тлумачення тексту Кодексу і залежить від таких чинників, як серйозність порушення, намір працівника, частота порушень та їх наслідки для інших осіб, а також для діяльності прокуратури (її авторитету) в цілому.
Таким чином, в порядку обговорення вважаємо за необхідне звернути увагу на деякі взаємопов’язані ключові моменти, що допоможе у вирішені низки проблем пов’язаних із прийняттям Кодексу.
По-перше, це ступінь обов’язковості дотримання правил поведінки зазначених у Кодексі. Відповідно до ст. 1 проекту, положення Кодексу є обов’язковими для кожного прокурора. Проте, одна справа – закріпити таку норму, а зовсім інша – реально забезпечити її виконання. У зв’язку з цим, у розділі VI проекту передбачається відповідальність «…за порушення Кодексу…» . Можливість застосування заходів дисциплінарного характеру за порушення етичних норм є логічною та цілком обґрунтованою, враховуючи особливий характер діяльності та статус прокурорсько-слідчих працівників. В іншому випадку, положення декларативного характеру, без необхідних засобів забезпечення виконання не спонукатимуть професіоналів до належної поведінки. Враховуючи національний менталітет та помітний дефіцит моральності в умовах перехідного суспільства сподіватись на добровільне самообмеження та додержання правил приходиться не завжди.
Звернемо увагу на ст. 28 проекту «Види відповідальності за порушення норм Кодексу», де передбачено: «Поряд з дисциплінарними стягненнями, передбаченими Дисциплінарним статутом прокуратури України, дії прокурора можуть бути розглянуті атестаційною комісією або за фактом порушень етики поведінки прокурора направлено інформаційного листа у підпорядковані прокуратури». Слід наголосити, що розгляд дій прокурора атестаційною комісією та направлення інформаційного листа у підпорядковані прокуратури не є санкціями юридичної відповідальності, тим більше інших видів окрім дисциплінарної [4].
По-друге, у зв’язку із зазначеним, слід вирішити питання про узгодженість Кодексу (в частині можливості застосування дисциплінарних санкцій за порушення правил професійної етики) із положенням п. 22 ст. 92 Конституції України, відповідно до якого виключно законами визначаються діяння, які є дисциплінарними правопорушеннями. Можна зробити висновок, що Кодекс повинен бути прийнятий на законодавчому рівні. Проте, це навряд чи доцільно та можливо, адже йдеться про правила корпоративної поведінки, які повинні прийматися самою корпорацією, наприклад, в особі її представницьких органів, бо саме професіонали знають тонкощі своєї діяльності та особливості поведінки з позиції етичних правил (безумовно це не виключає участі в обговоренні відповідних етичних проблем представників інших юридичних професій в тому числі науковців) [5].
Частиною 3 ст. 48 Закону України «Про прокуратуру» передбачається, що дисциплінарна відповідальність прокурорів і слідчих є наслідком, окрім іншого, скоєння ганебного вчинку . Таким чином поняття «ганебний вчинок» або, як це передбачається у ст. 8 Дисциплінарного статуту прокуратури України – «проступок, який порочить працівника прокуратури», входить до змісту більш широкого поняття «дисциплінарний проступок» [6], адже відомо, що підставою дисциплінарної відповідальності є скоєння дисциплінарного проступку.
Очевидно, що тлумачення надто загального поняття «ганебний вчинок» під час дисциплінарного провадження є складним та вимагає певної конкретизації. Така конкретизація якраз і відбуватиметься за рахунок положень, що закріплені у Кодексі професійної етики та поведінки. Таким чином, особа притягуватиметься до дисциплінарної відповідальності за скоєння дисциплінарного проступку (передбаченого законом), під яким в тому числі розуміють і ганебні вчинки, а положення Кодексу будуть використовуватися суб’єктом дисциплінарної влади для конкретизації проступку та визначення ступеня вини працівника у кожному окремому випадку в залежності від характеру порушення. За такого підходу усувається проблема протиріччя з вимогами п. 22 ст. 92 Конституції України.
По-третє, цікавим є питання про те, хто повинен приймати документ такого роду. В споріднених професійних юридичних співтовариствах деонтологічні правила затверджуються або схвалюються різними за своєю природою органами. У судовій системі, найвищим представницьким органом суддівського самоврядування – З’їздом суддів [7], в адвокатів – колегіальним кваліфікаційно-дисциплінарним органом – Вищою кваліфікаційною комісією адвокатури [8].
На сторінках фахових періодичних видань висловлюються різні думки з цього приводу. Так, С. Данілін вважає, що Кодекс має прийматися самою прокурорською спільнотою в особі створеної Української асоціації прокурорів [9]. В. Долежан пише, про доречність схвалення Кодексу на Всеукраїнській конференції працівників прокуратури, звертаючи при цьому увагу на недоцільність його затвердження наказом Генерального прокурора України [10].
Дійсно, враховуючи коло правовідносин, які регулюються Кодексом, та їх особливий характер і зміст, навряд чи доцільно затверджувати його одноособовим суб’єктом – Генеральним прокурором. Прийняття деонтологічних правил певної професії має відбуватися колегіальним органом що складається із самих професіоналів, проте яким саме? Адже на відміну, наприклад, від суддівської спільноти, законодавство не передбачає наявність в прокурорській системі органів самоврядування.
По-різному вирішується це питання і в системах органів прокуратури країн Європи. Наприклад, в Угорщині «Моральний кодекс» був прийнятий на загальному засіданні Угорської асоціації прокурорів (при цьому сама асоціація наділена дисциплінарними повноваженнями, які реалізує комітет з етики); в Латвії «Етичний Кодекс» був розроблений колегіальними зусиллями та затверджений рішенням Ради Генерального прокурора [11].
В ст. 131 Конституції України, в контексті формування складу Вищої ради юстиції, згадується про Всеукраїнську конференцію працівників прокуратури. Водночас законодавчо невизначеними на сьогоднішній день залишаються як її статус так і інші, окрім зазначених в Конституції, повноваження.
Очевидно, що в перспективі вирішення проблем, пов’язаних з прийняттям та впровадженням Кодексу професійної поведінки (етики) прокурора, можливе за умови одночасного прийняття законодавчих норм щодо організації та діяльності Всеукраїнської конференції прокурорів, а це потребує окремого дослідження. На сьогодні, оскільки існування такого органу передбачено конституційно, а його повноваження визначені ст. 131 не обмежуються цією нормою (ст. 131 Конституції регулює питання статусу Вищої ради юстиції, а не конференції прокурорів) цілком можливо прийняти (схвалити) Кодекс Всеукраїнською конференцією прокурорів. Другий варіант – прийняття Кодексу Вищою дисциплінарною комісією прокуратури України, безумовно можливий за умови її створення, для чого необхідні відповідні зміни до Закону України «Про прокуратуру».
Кодекс честі має за мету передусім посилення самоконтролю прокурорів за дотриманням моральних норм у професійній діяльності і поведінці.
З метою залучення до підготовки цього документа найширшого кола прокурорів проект Кодексу честі було надано для обговорення колективам органів прокуратури, які висловили низку зауважень та пропозицій.
Розробка окремими державними структурами відомчих правил поведінки передбачена Загальними правилами поведінки державного службовця, в яких зазначено, що "для державних службовців, які працюють в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної, митної, податкової служб... відповідними органами можуть затверджуватись правила поведінки з урахуванням особливостей роботи в цих органах".