Київський національний університет імені Тараса Шевченка
Тема:
Етика і естетика, проблеми взаємодії
Реферат виконала:
Піддубна Світлана
Євгеніївна
студентка групи № 5
історичного факультету
Київ 2008 р.
Вступ
Спочатку мені б хотілося зазначити щодо актуальності даної теми. У сучасному суспільстві такі етичні та естетичні поняття як мораль та краса, стали втрачати своє початкове значення, з’являється нові етичні норми і те, що вважалося раніше неприйнятним тепер є нормальним явищем. Щодо краси, то і її зараз розуміють по різному. Те, що здається молоді прекрасним, люди старшого віку сприймають негативно. Саме тому на мою думку про ці дві науки, етику і естетику, не слід забувати, адже в них сформовані усталені часом і досліджені багатьма вченими погляди щодо цих понять. Хоч в останні століття відбувається глобальна переоцінка цінностей, спростовувалися традиційні ідеали і погляди, розроблюються нові принципи мислення, все одно не слід забувати про надбання історії, щоб не робити помилкових суджень і висновків. Етика та естетика примушують людину замислитись над своїми діями і результатами праці та творчості.
Щодо самого реферату, то спершу я розповім про історію становлення етики та естетики та про внесок окремих людей у їх розвиток, а також зазначу про основні поняття, що стосуються обраної теми. Після цього я приступлю до аналізу сфер взаємодії цих наук, що на мою думку може охоплювати різні сторони життя суспільства.
Етика
Етика відноситься до древніх наук, вона виникла на межі V-IV століть до н.е. Слово “етика” виникло з давньогрецького “ethos”, яке у різні часи мало різні значення. За часів Гомера воно означало дім, спільне житло, пізніше – звичай, характер, стиль мислення. Згодом видатний мислитель античності Аристотель (384—322 рр. до н. є.) узявши за основу значення “ethos” як характеру, темпераменту, утворив прикметник “ethicos”. Термін “етичний” потрібний був мислителю для позначення особливої групи людських чеснот, що стосуються людської вдачі, характеру, а також мудрості, мужності, помірності, справедливості, відрізняючи їх від чеснот діаноетичних, тобто пов'язаних з мисленням, розумом людини. Науку про етичні чесноти (особистісні якості), достоїнства характеру людини Аристотель назвав “ethice” (етика). Філософ залишив праці, до назв яких уперше входить це слово: “Нікомахова етика” (найімовірніше, відредагована сином Арістотеля Нікомахом), “Євдемова етика” (пов'язана з його учнем Євдемом) і так звана “Велика етика”, що являє собою стислий конспект двох перших. Аристотель розділив всі науки на три великі групи чи категорії: теоретичні, практичні і творчі. До перших він відніс філософію, математику й фізику, до других – етику й політику, а до третіх – ремесла, мистецтво й прикладні науки. Етика спочатку вивчала життєву мудрість, практичні знання про те, як потрібно поводитись. Найдавнішою етичною нормою поведінки людини вважалось “золоте правило” моральності. Воно зазначало: “(Не) поступай по отношению к другим так, как ты (не) хотел бы, чтобы они поступали по отношению к тебе”. Це правило зустрічалося вже в ранніх письмових пам’ятках багатьох культур (у вченні Конфуція, у давньоіндійській Махабхараті) і переходить в наступні епохи.
Пізніше явища, які вивчає етика (поведінка людей, характер) отримали назву мораль. Справа в тому, що в латині здавна існувало слово “mos”, що означало характер, вдачу, звичай; разом із тим воно мало й значення припису, закону, правила. На його базі, маючи на увазі цей комплекс значень, відомий римський оратор, письменник і політичний діяч Марк Туллій Цицерон (106—43 до н. е.) утворює з метою збагачення латинського слова і з посиланням на Аристотеля прикметник “moralis” – “той, що стосується вдачі, характеру, звичаїв”. Він використовує його для позначення етики, назвавши її “philosophia moralis”. Услід за Цицероном термін “moralis” використовує Сенека Cтарший та інші римські письменники й філософи, а вже в IV ст. н. е. виникає слово “moralitas” — мораль, у якості збірної характеристики моральних проявів. Множина від нього – “moralia” – вживалася як позначення і моральної філософії і її предмету.
З часом поняття етика й мораль стали загальнопоширеними і їх значення в основному збігалися. Пізніше, у ході історико-культурного розвитку науки і суспільної свідомості, слово “мораль” стали розуміти як реальні явища (звичаї суспільства, усталені норми поведінки, оціночні уявлення про добро і зло, справедливість тощо), а термін “етика”зберіг своє первісне арістотелівське значення і досі позначає головним чином науку.
В деяких європейських мовах поряд із терміном мораль виникли й власні слова для позначення того ж (або майже того ж) явища. Так, російським аналогом терміна “мораль” є поняття “нравственность” (моральність). Першоджерелом стало слово “нрав” (характер, тобто сукупність душевних якостей, які відрізняються від розуму, пристрасті, волі тощо), від нього утворився прикметник “нравственный”. Він і став основою слова “нравственность”. Вперше воно зустрічається у словнику російської мови кінця XVIII ст. В дуже багатьох випадках дані слова вживаються як синоніми, є навіть дослідники, які наполягають на їх принциповій тотожності. Але між ними існують суттєві відмінності. Ми можемо сказати “не читайте мені моралі”, але сказати “не читайте мені моральності” — не можемо. В російській мові існує вислів: “мораль сей басни такова”, — спробуйте замінити в ньому мораль на нравственность. Таких прикладів можна навести чимало.
З-поміж філософів, які займалися проблемами етики, серйозну увагу на зазначену обставину звернув великий німецький діалектик-ідеаліст Г.В.Ф.Гегель (1770—1831). Moralitat i Sittlichkeit, мораль і моральність постають у Гегеля як послідовні ступені розвитку об'єктивного духу, причому моральність тлумачиться як форма більш розвинута, насичена конкретним життєвим і соціальним змістом. Відмінність між мораллю і моральністю, яку слідом за Гегелем проводять в етичній теорії, коротко можна сформулювати таким чином: мораль виступає як певна форма свідомості, сукупність усвідомлюваних людьми принципів, правил, норм поведінки. Що ж до моральності, то її здебільшого розуміють як утілення даних принципів, правил і норм у реальній поведінці людей та стосунках між ними.
Отже, історія термінів дозволяє зробити висновок, що етика – це наука про мораль (моральність).
Естетика
Естетика ( від. грец. aisthetikos - чуттєвий, здатний відчувати) – наука про загальні закони художнього освоєння та пізнання дійсності, закони розвитку мистецтва, його роль в житті суспільства. Вона охоплює всю сферу людських почуттів, вивчає стосунки між людиною і світом, впливає на формування естетичної свідомості. Саме слово “естетика” грецького походження, у перекладі означає – той, що має відношення до чуттєвого сприйняття. Термін “естетика” ввів до науки німецький філософ і теоретик мистецтва О. Баумгартен, учень Вольфа. Таким чином він позначив особливу галузь філософського знання, систематичним вивченням і викладенням якої займався. 1750 р. вийшов перший том книги О. Баумгартена “Естетика”, з того часу естетику почали розуміти як науку, що вивчає філософію прекрасного, або філософію мистецтва. Баумгартен розбив естетику на два рівні — теоретичну (вивчення проблеми краси, специфіки чуттєвого сприймання дійсності,) і практичну (пов'язана з питаннями розвитку мистецтва).
Саме поняття естетика традиційно пов’язують із грецьким “ейсетікос” — почуттєвий. Проте воно невіддільне також від грецьких термінів: “естаномай”, “естесі”, “естаноме” - почуття, процес вироблення свого ставлення до предмета, його якісна оцінка і бажання повторити сприйняте. Пізніше ці терміни втратили зв'язок з поняттям “чуття”. Предмет естетики почали осмислювати через більш широкі за обсягом поняття: “досконале”, “пропорційне”, “прекрасне”, “естетичне”, “гармонійне”.
Естетика як наука пройшла довгий шлях розвитку. Перші спроби осмислити природу естетичного відношення людини до дійсності і виявити закономірності художньої творчості відносяться ще до часів прояви рабовласницького суспільства. Естетичні судження вже містились в древніх літературних пам’ятках Індії, Китаю, Вавилону. Спочатку естетика була частиною філософії і космогонії (розділ астрономії, що вивчає походження й розвиток небесних тіл та їхніх систем), слугувала для створення цілісної картини світу. Найбільш розвиненою естетична думка вважалася в античній Греції, де подібні знання були невід’ємною частиною різних філософських систем. Для Арістотеля естетика – це проблеми поетики і загально філософські питання природи краси та мистецтва; для Платона – питання державного контролю над мистецтвом та ролі останнього у вихованні людини. З Сократа починається довгий процес виділення естетики в самостійну науку, він вперше замислився над сутністю саме естетичних проблем. За Середньовіччя естетична думка розвивалась в контексті теології, Тертулліана та Фома Аквінський вважали естетику аспектом богослов’я, який міг вирішити завдання як за допомогою мистецтва направити людину на служіння Богу. В епоху Відродження естетичні погляди розроблювалися у сфері художньої практики, в XVI-XVII століттях – на основі художньої критики і публіцистики. Етап німецької класичної естетики позначився потребою у виділенні і систематизації уявлень, ідей, пов’язаних з емоційно-чуттєвим, цілісним відношенням до дійсності, природи, суспільству, мистецтву. Це призвело до становлення самостійної науки еститики, засновником якої вважається О. Баумгартен. Безпосередній інтерес до широкого кола естетичних проблем виявили Кант, Фіхте й Гегель. Іммануїл Кант (1724—1804) був переконаний, що тільки людина може бути ідеалом краси, тільки людство “може бути ідеалом досконалості”. Він також визначив два види пізнання: апріорне (до досвідне) та емпіричне. Особливої ваги набула кантівська ідея естетики як критики смаку. І. Кант значно розширює понятійно-категоріальний апарат естетики, обґрунтовуючи поняття смак, уява, гра, доцільність, досконалість, витонченість, самоспостереження, передбачення та ін. У виявленні специфіки предмета естетики І. Кант спирався на людську чуттєвість, на складну структуру смаку. Принципово нової спрямованості естетичні проблеми набувають у теоретичній спадщині Гегеля. У вступі до лекцій з естетики Гегель зауважив, що предметом цієї науки має бути “царство прекрасного”, яке інтерпретується ним як “сфера мистецтва, або, ще точніше,— художньої творчості”. Гегель взагалі негативно ставився до терміна “естетика” і вважав за доцільне замінити його на термін “філософія мистецтва” або “філософія художньої творчості”. Гегель увів до визначення предмета естетики поняття “прекрасне”. Ідею Гегеля про зв'язок естетики і прекрасного розвинув Микола Чернишевський (1828—1889). Визначаючи предмет естетики через поняття “прекрасне”, він, проте, не обмежував його сферою мистецтва, а наполягав на здатності цієї науки до всеосяжності життя. Така позиція чітко простежується у спробах філософа визначити прекрасне в різних сферах життєдіяльності людини. Таким чином, М. Чернишевський закріпив на російському ґрунті розуміння естетики через ідею прекрасного. Гегелівське розуміння естетики підсумувало значний період в історії цієї науки. Умовно можна визначити розвиток естетики від доби Античності до 30-хроків XIX ст. як класичний період. При цьому слід наголосити, що з середини XVIII ст. естетика розвивається як самостійна наука.