Зміст
Вступ
1 Особливості естетики Середньовіччя
2 Естетична концепція Августина Блаженного
3 Символ, ідеал, канон в середньовічній естетиці
4Мистецтво Середньовіччя
Висновок
Використана література
Естетика - наука про становлення чуттєвої культури людини. Таке загальне визначення витікає з органічної єдності двох своєрідних частин цієї науки; якими є: виявлення діалектики самого процесу освоєння, специфіки естетичного як прояву ціннісного ставлення людини до дійсності; художня діяльність людини.
В історії естетичної науки перша половина XVIII ст. займає особливе місце: в 1750 р. з друку вийшов перший том теоретичного трактату «Естетика», автором якого був німецький філософ і теоретик мистецтва Олександр-Готліб Баумгартен (1714-1762 рр.) Спираючись на грецькі поняття ейсетикос, естаномай, естиноме, естесі, Баумгартен увів новий термін - естетика, окресливши цим самостійну специфічну сферу знання.
Крім того, що естетика є самостійною наукою, її також можна розглядати в системі та зв’язку з іншими науками. Так, метою нашої роботи є дослідити зв’язок естетики з іншими науками.
Історія естетики проблемна, і тому навіть короткий її виклад — важкий. Переходячи до естетики Середньовіччя, ми стикаємося з питанням: «А чи була вона ця естетика Середньовіччя?» Адже церква або забороняла, або знищувала античну культуру як культуру язичницьку. Так, далі ми з’ясуємо це питання і розглянемо естетику Середньовіччя.
У II і III ст., відомими своєю боротьбою з язичництвом, язичницьке мистецтво для християн асоціювалося язичницькою єрессю. Особливо діставалося театру, який, на думку християнських теологів того часу, виховував в людях чуттєвість і жорстокість. Християнський теолог і філософ Гертуліон (160-200) вважав, наприклад, що театральне мистецтво знаходиться під заступництвом двох дияволів пристрасті і жадання - Бахуса і Венери.
З часом відношення до класичного мистецтва поступово лагідніло і вже в V-VI ст. церква і християнська ідеологія починають використовувати класичне мистецтво в своїх цілях. Так, твори Вергілія були збережені, тому що, як з'ясувалося, він передбачив появу Христа, твори Гомера тому, що його персонажі давали образи для ілюстрації релігійних істин, Вітрувія - тому, що учив будувати нові церкви, праці Платона, Арістотеля, Дамба - знайомили середньовічних мислителів з логічними категоріями і космологією, використання якої виправдовувалося релігійними цілями; Цицерон учив проповідників красномовству.
Визначення краси Цицероном набуло широку популярність в середні віки, і багато отці церкви визначали її, слідуючи за Цицероном.
Краса - це пропорційність частин у поєднанні з приємністю забарвлення (Августин Блаженний);
Краса - це витончена пропорційність (Альберт Великий).
Краса - це що піддається розрахунку рівність частин (Бонавен-туру).
Краса - це поняття, що включає три якості: цілісність, пропорційність і яскравість (Фома Аквінській).
Там, де середньовічні мислителі знаходили ці якості, там вони і знаходили красу.
Запозичивши визначення краси у античних мислителів, середньовічні філософи по-новому його застосували. Вони стверджували, що гармонія, якою захоплюються люди, зовсім не є характеристикою самих речей, а є віддзеркаленням їх божественного походження. Бог відобразив себе в своїх творіннях. Створений Богом світ багатообразний. Прагнучи до божественної єдності, він набуває гармонії. Гармонія у фізичних предметах прекрасна, бо вона є вищим ступенем богоподібної єдності.
Августин Блаженний (354-430) народився в африканській провінції Римської імперії в сім'ї патриція, члена міської ради міста Тагаста. Батьки Августина, мали різне віросповідання та єдині були в одному: у прагненні дати синові хорошу освіту. Початковий курс освіти він пройшов в Тагасті і розташованому поблизу Мадаврі, а потім на три роки відправлений до риторийскої школи Карфагена.
З дитинства Августин любив ігри, видовища, театральні представлення; у школі він вважав за краще заняття поезією іншим наукам. У Карфагені його пристрасть до театру посилилася.
У 373 р. Августин прочитав діалог Цицерона «Гортензій», що вразив його красою мови і глибиною змісту.
Свідоцтвом великої культурної ерудиції Августина з'явився його підсумковий твір «Про град Божий», над яким він працював протягом 13 років, з 413 по 426 р. Він показав хороше знання Августином історії духовної культури: у суто християнському творі автор цитує 35 античних авторів. Варрона він цитує 210 разів, Вергилія - 85, Цицерона – 45, Платона — 20, Апулея — 27. Він переказує ідеї Дамба. Біблію Августин процитував 1400 разів.
Знаходячись під великим впливом неоплатонізма, Августин сприймав ідею Дамба про красу світу в цілому, не дивлячись на наявність в ньому окремої недосконалості. Світ прекрасний, тому що створений Богом, джерелом всякої краси і сам - «висока краса». Мистецтво дає не реальні образи цієї краси, а лише її субстанціальні форми, і тому повинні подобатися не сам витвір мистецтва, а ув’язнена в нім божественна ідея.
Естета Августина аскетична. У «Сповіді» Августин признається, що йому дуже подобається церковний спів, але він, боячись їм захопитися більше, ніж предметом співу, усвідомлюючи свій гріх, бажав би кращим за співака не чути.
У ранній християнській культурі присутнє поняття «символ», і Августин його використовує у визначенні краси. Краса, по Августину, - це символ метафізичної єдності ритмічного розчленовування і сенсу речей. У своїй глибокій суті краса є добро та істина, але добро та істина у формі краси, що споглядає, сприймаються плотський. Краса - це те, що будучи побаченим, подобається. Проте вона не сама по собі має значення, а той сенс, який в ній поміщений..
Мислення символами, як пише Французький історик Жак Ле Гофф, займало велике місце у всьому ментальному оснащенні середньовічного Заходу. Символами мислили в теології, в літературі і мистецтві. Найістотніші принципи християнства позначалися через цілу систему символів. У «Символі віри» і в православ'ї, і в католицизмі були сформульовані основні принципи християнства - його вчення про триєдиного Бога: Бог-Отець, Бог-Син, Бог-Дух святий. Це учення було зашифроване в символах-знаках, для позначення яких були створені образотворчі аналоги; око, агнець, голуб.
Таємниця предмету - в таємниці його походження, і явище символу і символізму допоможе прояснити етимологія слова «символ». Походить це слово від грецького «цимболон», що означав дві половинки предмету, розділеного між двома людьми. Символ цимболон був натяком на втрачену єдність, що „взивав” до вищої прихованої реальності. Кожен предмет розглядався як зображення чогось йому відповідного у сфері вищого. Кожен предмет ставав символом цього вищого. В середні віки «символізм був універсальний» мислити означало вічно відкривати приховані значення, безперервно «священодіядти».
Починався символізм на рівні слів. Назвати річ вже означало її пояснити.
Проте символізм не є виключно характеристикою християнства і середньовічної західної культури. Властивий він також буддизму і мусульманству.
У буддизмі на відміну від ісламу символізм виникає досить рано, позначаючи приховане значення учення Будди і його життя. Найяскравішим символом тут є символізуючий учення Будди сяючий круг. Відомі також такі буддійські символи, як бик, лев, слон і кінь, відтворюючі різні етапи життєвих перетворень Будди.
В ісламі протягом значного періоду часу символи естетичного характеру були представлені слабо. Вони з'явилися з розвитком мусульманської архітектури.
Для християнства величезним сховищем символів бачилася природа. Символічними були мінерали, тварини і рослини, Серед мінералів це були коштовні камені, серед рослин — ті, що згадуються в Біблії, серед тварин — це були екзотичні звіри-чудовиська. На почесному місці в бібліотеці Середніх століть були лапідарії, бестиарії і флорарії.
Червоний сардонікс, наприклад, означав Христа, що проливає свою кров на хресті за людей; прозорий берил, проникаюче світло, — образ християнина, осяяного світлом Христа
Особливе місце в середньовічній символіці займала символіка чисел. Структуруючи думку, вона стала найважливішою принципом архітектури. Красу виводили з пропорційності, з гармонії, що давало перевагу музиці, заснованій на науці чисел. Вважалося, що знати музику - означає знати порядок всіх речей, а архітектор - це композитор.
У естетиці Середньовіччя велике естетичне значення мало також світло.
Естети вважають, що в основі любові середньовічної людини до світла лежала не стільки чарівність видимого світла, скільки захоплення перед прихованою енергією і силою, символом якої і було це видиме світло.
Добре відома середньовічна пристрасть до яскравим кольорів. Це був варварський смак, що виявлявся в багатоколірності статуй і живопису на стінах церков, магія вітражів.
Середньовіччя, майже позбавлене кольору, яким ми милуємося сьогодні, пише Ле Гофф, це результат руйнівної дії часу. Але за колірною фантасмагорією був страх перед мороком і жадання світла, що сприймається як порятунок.
Краса сприймалася як світло, яке було знаком благородства.
Ідеалом в цьому сенсі вважався середньовічний святий, про якого говорили: святий — це істота з світла.
Світло виникає з божественного джерела, і врешті-решт зливається з енергією форми.
Прояв краси як світла — це привабливість яскравих фарб і блиску. І це практичне значення врешті-решт стає частиною філософського значення. Пригадаємо середньовічні мозаїки, рукописи як приклади цього естетичного світла. Але це тільки зовнішні символи потужності світла. Середньовічні мислителі-містики за цим зовнішнім світлом бачили незбагненний, яскравіший, ніж сонце, світло. І концепція Бога як життєдайного світла прийшла до Августина і його послідовників в результаті складної релігійної і філософської історії, і вона сходить до, єгипетського і іранського богів що втілював як сонце і зірки, так і добродійну функцію світла, що дає життя і знання.