Екзистенціалістська естетика розроблялася в межах філософії екзистенціалізму (від лат. existentia— існування). Екзистенціалізм почав формуватися на зламі XIX—XX століть у російській філософії (Л. Шестов, М. Бердяев), а послідовний виклад філософська концепція існування дістала в Німеччині після першої світової війни (М. Гайдеггер, К. Ясперс). У роки другої світової війни екзистенціалізм набуває широкої популярності у Франції (Жан Поль Сартр, Альбер Камю, Сімона де Бовуар). У 60-ті роки екзистенціалізм дістає широку підтримку філософів Італії, Іспанії й поступово перетворюється на найпопулярнішу серед європейської інтелігенції філософсько-етичну, естетико-психологічну систему. Поширенню екзистенціалізму сприяла насамперед характерна для філософії XX століття певна методологічна, світоглядна всеосяжність, яка легко трансформувалася в невизначеність філософії існування. Це давало змогу співіснувати «релігійному» (Бердяев, Шестов, Ясперс, Марсель, Бубер) і «атеїстичному» (Гайдеггер, Сартр, Камю, Жансон) екзистенціалізму.
Зазначимо, що чіткий поділ екзистенціалізму на ці два напрями визнавали й самі його представники. Наприкінці 40-х років Сартр так визначав ставлення до релігії в середовищі екзистенціалізму: «Одні з них християни, до яких я відніс би Ясперса та Габріеля Марселя, а на іншому боці атеїстичні екзистенціалісти, до числа яких я включив би Гайдеггера, а потім французьких екзистенціалістів і самого себе. Проте й перші, й другі переконані, що існування передує сутності, або, якщо це вам більш до вподоби, що відправним пунктом повинна бути суб'єктивність».
Нечіткість методологічних та світоглядних засад зумовила відносну легкість взаємодії, а іноді й інтеграції екзистенціалізму з психоаналізом, феноменологією, персоналізмом, неотомізмом. Вражає альтернативність політичних позицій екзистенціалістів: Мартін Гайдеггер у 1933 році після приходу в Німеччині до влади націонал-соціалістів стає ректором Фрейбурзького університету, а Жан Поль Сартр, Альбер Камю — учасники французького Опору, переконані борці проти фашизму. Водночас слід ураховувати активне ставлення значної більшості екзистенціалістів як до політичного життя взагалі, так і до реальних політичних ситуацій у конкретній країні. Якщо друга світова війна різко роз'єднала в ідеологічному, політичному аспектах Гайдеггера і Сартра та Камю, то Ясперс, не займаючи чіткої власної позиції, намагався теоретично визначитися в проблемах війни і миру, демократії і тоталітаризму, філософії і політики, свободи і влади. Спираючись на ідею «великої політики філософів», Ясперс був переконаний, що філософії поза політикою не існує. Прихильник ліберально-демократичних ідей, Ясперс поділяв песимістичну точку зору про безперспективність індивідуального протесту проти влади, яка здебільшого сприймається філософом як «брутальна сила». Звертаючись до уроків другої світової війни, Ясперс визнає провину націонал-соціалізму перед Європою і правомірність Нюрнберзького процесу. У книжці «Питання про провину» (1946) Ясперс на перший план висуває морально-етичні проблеми. Важлива й складна категорія провини доповнює ідеї страху, смерті, приреченості, які у філософа асоціюються з політичною ситуацією в Німеччині 30—40-х років. Зазначимо, що саме аналіз політичних процесів у Німеччині дав змогу Ясперсу не лише порушити етичну проблему «влада — провина», а й підійти, хоча й дещо опосередковано, до проблеми драматичного й трагічного в реальному житті і в мистецтві, до визнання політичної значущості творчості прогресивних німецьких митців, зокрема Бертольда Брехта.
Політично визначеною протягом усього життя філософа була позиція Сартра. Це підтверджує не тільки його антифашистська діяльність у роки другої світової війни, а й активна підтримка студентського руху у Франції в 1968 році. Спираючись на тези своєї книги «Бунт завжди правий» (1948), Сартр намагався допомогти студентській молоді поєднати анархізм з комунізмом, відродити бакунінські ідеали. Демагогічне сартрівське гасло — «Революція — це можливість вирватися з буття» — було досить поширене серед революційно настроєної молоді Франції, а сам Сартр став символом «нових лівих» 60—70-х років.
Визначаючи причини популярності філософії екзистенціалізму, слід підкреслити небайдуже ставлення до неї широких кіл художньої інтелігенції Європи, яку приваблювали в цій концепції висока оцінка мистецтва, ототожнення його з філософією, а також форма викладу теоретичних ідей: романи, притчі, поетичні медитації, художньо-критичні статті, есеїстика.
Екзистенціалістська філософія намагалася осягнути буття як безпосередню, нерозчленовану цілісність об'єкта й суб'єкта. Буття людини — її екзистенція — раціонально не пізнається, а опановується безпосереднім «переживанням». Зрозуміти «переживання» можна лише спираючись на художньо-образні засоби, якими користується мистецтво. «Переживання» набуває особливого значення через те, що екзистенція людини спрямована «до ніщо» й усвідомлює свою «скінченність». Так, М.Гайдеггер, описуючи структури екзистенції, вводить модуси людського існування: страх, передчуття (переважно трагічні), совість та ін.
Перелік і аналіз модусів починається зі страху, основою якого є страх смерті, а його продовженням — шлях людини до смерті: буття до смерті є страх. Такі поняття, як страх, смерть, поступово узагальнюються в концепції М.Гайдеггера в поняття «ніщо». До дослідження цих аспектів М.Гайдеггера підштовхнули С.Кіркегор з його пошуками «екзистенціального мислення», дослідженням «страху», «трепету», а також 3.Фрейд із запропонованою ним концепцією страху.
Слід підкреслити, що серед різних модусів людського існування М.Гайдеггер виділяє «піклування», яке розглядає як єдність трьох моментів: «буття-у-світі», «забігання вперед» і «буття-при-внутрішньо-світовому-суттєвому». Для послідовників М.Гайдеггера особливе значення мала ідея «піклування» як «забігання вперед», адже в такому аспекті людське буття «є те, що воно не є», воно постійно «втікає» від себе. Ця ідея дала можливість формувати нове уявлення про час і простір, адже людське буття — це буття, яке проектує само себе: простір, час, «фізичне тіло» не збігаються з буттям. Сфера буття людини — це історичність.
Важливе значення в розвитку екзистенціалізму 50—70-х років мала робота Жана Поля Сартра (1905—1980) «Проблеми методу» (1957). Ця робота виконала роль своєрідного «пластичного» моста між сартрівськими теоретичними розробками 30—40-х років — «Уява» (1936), «Ескіз теорії емоцій» (1939), «Буття і ніщо. Досвід феноменологічної онтології» (1943), «Екзистенціалізм — це гуманізм» (1946) і дослідженнями 60—70-х років, зокрема «Критикою діалектичного розуму» (1960).
Книга «Проблеми методу» сприймається не лише як спроба Сартра обґрунтувати, так би мовити, власну модель екзистенціалізму, а й як намагання теоретика з'ясувати свої принципові розходження з іншими філософськими ідеями, зокрема з марксизмом. Визначення методологічних засад коригує і підхід до окремих естетичних проблем, розробкою яких філософ почав займатися ще в 30-ті роки. Адже для Сартра загальні ідеї екзистенціалізму стали поштовхом, з одного боку, до розробки естетичної проблематики, а з іншого — до естетизації загально філософських проблем. Книга «Проблеми методу» цікава ще й тим, що написана під безпосереднім впливом подій першого повоєнного десятиліття, написана п'ятдесятилітнім теоретиком, який вважає, що вже здобув своє власне місце на філософському Олімпі, й не сприймає себе лише як учня або послідовника російського чи німецького екзистенціалізму. Виступаючи з досить різкою критикою ортодоксального марксизму, Сартр не сприймає і його «модернізованої» моделі, запропонованої угорським марксистом Дьєрдєм Лукачем.
Що ж не влаштовувало Сартра в марксизмі?
Віддаючи належне теорії К.Маркса і Ф.Енгельса як «грандіозній спробі створення історії в XIX ст., як спробі оволодіти історією практично й теоретично», Сартр вважає, що марксизм пізніше почав користуватися «застиглою діалектикою». Ця вада зрілого марксизму виникає, на думку Сартра, через хибне розуміння фактору часу, адже «діалектика як рух дійсності неможлива, якщо не діалектичний час, тобто якщо заперечується певна активність майбутнього як такого». За Сартром, марксизм розглядав і людину, і її дії як такі, що перебувають у часі. Проте час як конкретна якість історії створюється людьми. Помилкове розуміння фактору часу заводить марксистів «у пастку механістичного матеріалізму, адже вони схвалюють гігантські плани соціалістичних перетворень: для китайця майбутнє більш реальне, ніж сучасне». Сартр вважає, що викривлення психології сприймання людиною часового зв'язку «сучасне — майбутнє» призводить до цілковитого нерозуміння соціального.
Ж.-П.Сартр намагається бути об'єктивним і визнає, що для XIXстоліття марксизм був, безперечно, прогресивним методом, будувався на глибинному аналізі історичних процесів, тяжів до синтетичного охоплення дійсності. Проте у XXстолітті процес творчого оновлення марксизму загальмувався, а позитивне колись «синтетичне просування стало небезпечним». Сартр слушно вказує на появу «лінивих марксистів», які не досліджують реальні процеси, а «констатують дійсність apriori».
Сартр критикує марксизм на тлі аналізу досвіду французьких революцій XVIIІ—XIX століть, проводячи історичні аналогії підміни економічного фактору боротьби політичним. Особливу увагу теоретик звертає на проблему вироблення (в умовах сталінської моделі соціалізму) ідеологічних міфологем. Підкреслимо, що для кінця 50-х років ця теза мала принципове значення і спонукала багатьох західних марксистів (Фішер, Лефевр, Гароді) як до більш широкого вивчення специфіки міфу взагалі, так і до застосування міфу у формуванні певних політичних, ідеологічних систем і, відтак, принципів політико-ідеологічного виховання певних верств суспільства. На відміну від «застиглої діалектики» марксизму мета екзистенціалізму — «досягти гнучкої й неквапливої діалектики».