1. Посткейнсіанська теорія участі у ринкових відносинах
Як і неокласично-монетаристська теорія, посткейнсіанство базується та праві вибору економічних суб’єктів, децентралізованим координаційним інструментом яких є ринок. Таким чином, загалом все, що було зазначено про ринки, їхні можливі помилки та наслідки економічної теорії всезагального добробуту, залишається чинним. На відміну від некласично-монетаристської теорії, посткейнсіанство відмовляється від поглядів теорії досягнення оптимальної ефективності виробництва, за якої розподіл ресурсів та оцінка обмеженої кількості ресурсів через тимчасовий та нетимчасовий обмін здійснюються на різних рівноцінних ринках, на користь ідей ринкової теорії власності про володіння обмеженою кількістю ресурсів в рамках ринкової ієрархії. Завдяки розпорядженню ліквідним товаром економіки на ринку власності та ринку кредитів поряд з грошовими податками та податками на власність визначається також грошова маса (грошова маса Центрального банку або базова грошова маса) та номінальний обсяг інвестицій, за допомогою якого, знаючи основи теорії виробництва та споживання (функцію виробництва та мультиплікатор доходу), можна визначити загальноекономічний дохід та обсяг зайнятості, а також сукупність основного капіталу. Під управлінням ресурсами, на відміну від володіння ресурсами, розуміється, що такий фактор виробництва як робота, пропозиція якого може бути нееластичною протягом короткого або середнього проміжку часу, не має бути використаним повністю – отже, безробіття виникає, як консистентний наслідок ринку, а не як помилка «неповноцінного ринку».
Особливими рисами посткейнсіанської парадигми можна вважати наступні:
- Умови загальноекономічної рівноваги визначаються не на окремих, рівноцінних ринках, а ієрархічно, виходячи з ринку власності, через ринки товарів до ринку зайнятості. Це передбачає з одного боку, що закон Вальраса не може бути дійсним, з іншого боку, обсяг зайнятості є відокремленим економічним наслідком. Ринкова ієрархія означає, що відносини вибору власників логічно передують у часі відносинам вибору учасників ринків товарів та зайнятості та створюють через процес формування доходів обмеження їхнього бюджету.
- Неіснуєзалежного від реальної заробітної плати ринку праці з іманентним механізмом повної зайнятості. Точне значення і пояснення цієї якості моделі буде цікавити нас потім, коли ми зіткнемося з проблемою «безробіття». Учасники ринку праці можуть визначати лише номінальні величини, номінальну заробітну плату, реальна ж заробітня плата визначається як результат загальноекономічної рівноваги. При добровільному безробітті перевірка тарифних договорів вплинула б передусім на рівень цін, і не однозначно на кількість зайнятих. Можливий наслідок дефляційного розвитку та значущих змін у вартості можна попередити лише cтабільністю номінальної заробітної плати – стабільність цін є набато вагомішим стабілізатором загальної економіки у посткейнсіанській моделі, ніж у валрасіанській моделі.
- Споживчий ринок – ринок майбутнього, на якому важливу роль відіграють неточна інформація та відповідні очікувані процеси. Особливу увагу приділяють об’єктивно відсутній інформації, яка створює невпевненість в опорному сенсі. Можливі наслідки невідомі, а об’єктивні імовірності настання подій не очікувані. Крилаті слова Джона Майнарда Кейнса «Ми просто не знаємо» не означають, що майбутнє уже визначене і повинно бути «відкритим» або очікуваним економічними суб’єктами (хоча завжди можуть траплятися випадкові відхилення), а що майбутнє лише створюється співробітництвом економічних суб’єктів. Давідсон (1982-83) розглядає непослідовний світ, у якому особливо важлива роль у якості пов’язуючої ланки між сьогоденням та невизначеним майбутнім та фактора можливої інвестиційної готовності надається найліквіднішому товару – грошам та проценту з капіталу.
- Співвідношення інституцій, історичних типових умов та інших політичних та суспільних факторів описує кон’юнктури ринку, які визначають точний стан загальноекономічної рівноваги у грошовому господарстві.
На відміну від неокласичної теорії дезорганізації ринку, в рамках посткейнсіанської теорії участі у ринкових відносинах цілі економічної політики не виявляються функціонально, а мають бути встановлені суспільною та політичною домовленістю. Цей висновок неминучий, тому що теоретична точка відліку посткейнсіанської моделі – загальноекономічна рівновага – не обов’язково відображає парето-оптимальну ситуацію: наприклад, підвищення рівня зайнятості на противагу початкової рівноваги, призводить до того, що зайняте населення може мати кращі умови працевлаштування без необхідності звільнення кого-небудь. Проте інтуітивно близька ціль повної зайнятості не здійснюється функціонально, оскільки вірогідно, що вона може бути досягнута лише за умови дефекту виробництва власника, наприклад, якщо зміна вартості (інфляція) відбуватиметься одночасно із зростанням рівня зайнятості, як описує крива Філіпса. Встановлення цілей економічної теорії всезагального добробуту не може походити з глибин теоретичних основ, воно має бути точно визначено. У Федеративній Республіці з 1967 р. це встановлює закон стимулювання стабільності та зростання, який передбачає наступні цілі економічної політики:
- подобаюче зростання;
- високий рівень зайнятості;
- стабільність цін;
- зовнішньоекономічна рівновага.
2. Участі у ринкових відносинах замість відновлення ринку
Ефективність цілей має бути перевірена у кожному окремому випадку, а критерії ефективності мають бути відкритими для розгляду. Проте незалежно від конкретних цілей, безперечно можна вважати, що актори економічної політики повинні приймати умови ринку і, ні в якому разі, не можуть проводити політику проти преференцій акторів ринку – і тут, відповідно до ієрархії ринку, в першу чергу слід згадати учасників ринку споживання. Наприклад, спроби змусити власників легко розтаватися зі своїми грошима за допомогою зменшення податків (або за допомогою інфляції) зазнають поразки, оскільки створена невпевненість в оцінці вартості призводить до підвищення ліквідної премії на гроші. І якщо в наслідок цього законний засіб платежу (гроші) не залишатиметься найліквіднішим майном народного господарства, грошова функція захисту майна перейде на інший актив. Необхідність брати участь у ринкових відносинах замість «заміщення ринку» або «відновлення ринку» проявляється й у тому, що акторам економічної політики не вдається однозначно дискримінувати між бажаними масовими наслідками (наприклад, високим рівнем зайнятості) і небажаними ціновими наслідками (наприклад, інфляцією) у разі стабілізаційної політики та між бажаними ціновими наслідками (наприклад, дефляцією) та небажаними масовими наслідками (наприклад, безробіттям) у разі політики стабілізації цін. «Таким чином, економічна політика характеризується участю у ринкових відносинах, на противагу індивідуальному суб’єкту прийняття рішення, через те, що її рішення приймаються у макроекономічному контексті. Вони посилаються на суб’єктів прийняття рішень, які приймають умови ринку, що спрямовані на монетарне управліня економічного розвитку та впливу доходів, і впливають на них.»
3. Інституції, що забезпечують безпеку
У неокласично-монетаристській теорії інституції систематично заважають, оскільки вони потребують витрати на переміщення та перекваліфікацію робітників і звужують опції економічних суб’єктів, і тому неокласичний інституціоналізм повинен розшукувати можливу корисність інституцій, і завершується падінням транзакційних коштів. Інституції знаходяться у грошово-економічній парадигмі, що розглядає фундаментальну невпевненість, а саме встановлені елементи стабільної економічної системи, для того, щоб мати змогу приймати рішення у таких умовах.
Гроші розуміються у посткейнсіанізмі, в першу чергу, не як інституція зниження транзакційних коштів, а як забезпечуюча інституція, що має на меті забезпечення ліквідності.
У цьому сенсі всі інституції, які спроможні знизити невпевненість в оцінці вартості у грошовій економіці, зустрічаються з великою доброзичливістю та позитивістською презумпцією на право існування, навіть якщо можливі витрати на переміщення та перекваліфікацію персоналу не можна усунути. Системи колективних договорів – тобто об’єднання в картелі ринку робочої сили – розуміються як номінальна основа, що стримує зниження цінової спіралі при тривалій неповній зайнятості. Коли системи колективних договорів створені таким чином, що інституції можуть впізнати та інтерналізувати можливі кошти на пристосування, то ринкові проблеми розподілу ресурсів залишаються незначними.
У посткейнсіанській економіці чіткіше, ніж у валрасіанській теорії, виділяється незалежний емісійний банк в якості квазі-автономної інституції грошової політики. Якщо валрасіанська теорія надає грошам лише функцію міри вартості, яка дозволяє встановити загальноекономічний рівень цін, без довгострокового впливу на позиції рівноваги народного господарства, законний платіжний засіб може виконувати своє завдання утримання ліквідності тим краще, чим більше його очікувана стабільна вартість. З одного боку, доведений емпірічний зв’язок між рівнем інфляції та мінливістю інфляції. З іншого боку, можна встановити взаємозв’язок між рівнем інфляції та ступенем незалежності емісійного банку та пояснити проблему часової нестійкості. За допомогою теорії преференції ліквідності можна легко обгрунтувати, чому незалежний емісійний банк може реалізувати низький рівень доходу від інвестиційного капіталу, вирахованому по діючому курсу і, таким чином, покращувати умови аккумуляції до субординованого емісійного банку. Валрасіанська теорія відстоює підтримку «класичною дихотомією» кількісної теорії грошей, суперечною відсутністю взаємозв’зку між незалежністю емісійного банку та розвитком народного господарства, проте не може довести незалежність емісійних банків.