Супротивники такої форми наголошують на тому, що:
1. За класичною схемою розвитку ринкових відносин роль держави та її кампаній зокрема повинна мінімізуватися, а не навпаки.
2. Держкорпорації негативно впливають на розподіл інвестиційних ресурсів, маючи право багатомільярдних інвестицій держава просто перегріє фондовий ринок.
3. Розмиті цілі спричиняють неринкову капіталізацію, тоді ж логіка процесу взагалі не простежується. також цьому сприяє непрозорість держкорпорацій.
4. Власність держави передана держкорпораціям стає власністю останніх, тобто це призводить до розмивання держвласності.
5. Ці структури перетворюються на місця працевлаштування високопосадовців, що не завжди є ефектиними менеджерами.
Показовим буде наведення середніх виплат топ-менеджменту держкорпорацій за 2009 рік (Таблиця 2.1).
Таблиця 2.1
Сердній діапазон виплат CEO держкорпорацій РФ у 2009 році, у руб.
| Назва корпорації | Сума |
| Роснано | 8,5 – 14 млн |
| РосАтом | 11 - 30 млн |
| РосТехнології | 14 – 32 млн |
| АСВ | 6 – 22 млн |
| ВЕБ | 6,5 – 30 млн |
| Фонд ЖКГ | 3 – 11 млн |
Джерело: [33]
Проте наявні і об’єктивні передумови до таких кроків Уряду. Серед них загроза повного претворення Росії на сировинну економіку, приватні інвестори не готові вкладувати у стратегічні підприємства, що не виправдовуються у короткі терміни, ненадійеість приватних постачальників, зрив ними домовленостей, як-то ситуація з пільговими ліками, заслаблення кооперації між підприємствами одного виробничого циклу, надпотужна експансія іноземних покупців у російські активи, що потенційно може стати загрозою суверенітету.
Таким чином, державна корпоративна власність – це необхідний елемент усієї системи державного регулювання в цілому, а не винятково капітал, спроможний продукувати додану вартість. Утримуючи контрольні пакети акцій акціонерних товариств, держава на правах власника визначає умови функціонування своєї власності і встановлює критерії її ефективності, виходячи не з принципів підприємництва, а з огляду на сутність та інституціональні завдання саме державної власності. Правда відкритим лишається питання чи тим шляхом пішов російський Уряд надаючи первагу саме такому засобу формування держкорпорацій, контроль над якими у нього фактично відсутній.
Не менш цікавим видається нам і ситуація в Україні, розгляд якої запропоновано у наступному розділі.
РОЗДІЛ 3. Корпоративний капітал та корпоративна власність в економіці України: сучасні тенденції, проблеми та перспективи розвитку
Перші корпорації з'явилися в Росії ще в ХVII в. До 1917 р. в Росії був накопичений великий досвід емісії приватних фондових інструментів і існував розвинений на ті часи їх ринок. 10 березня 1917 р. Тимчасовий уряд прийняв ухвалу, про зняття багатьох діючих на той час обмежень на діяльність корпорацій. Це викликало бурхливий розвиток акціонерної форми господарювання і ринку приватних цінних паперів[12, c. 26].
До вересня 1917 р. в умовах нестабільної політичної обстановки в Росії було установлено 732 корпорації, що відповідно в 4 рази перевищувало рівень 1913 р.
З кінця 1917 р. найбільші компанії стали націоналізовуватися. В період так званої нової економічної політики, яка була проголошена в 1921 р., акціонерні компанії стали виникати знову.
Так, перша корпорація радянського періоду з'явилося 1 лютого 1922 р. Всього у 1922 р. було утворено 20 акціонерних товариств, а на початок 1925 р. їх налічувалося вже понад 150. Акціонування торкнулося і банківської сфери, в якій крім Держбанку налічувалося 5 крупних акціонерних комерційних банків, що мали в своєму розпорядженні 95 філіалів. Проте до початку 30-х років практично всі акціонерні товариства були перетворені в державні підприємства. З того часу в СРСР збереглося лише 2 акціонерних підприємства - створений в 1924 р. банк для зовнішньої торгівлі СРСР (пізніше – «Внешекономбанк») і утворене в 1929 р. Всесоюзне акціонерне товариств «Інтурист». Проте ці підприємства були акціонерними лише формально, бо їх діяльність здійснювалася на тих же принципах, що і діяльність всіх інших державних організацій.
В період з початку 30-х до середини 80-х років в СРСР було створено тільки одне акціонерне товариство - в 1973 р. на базі Управління іноземного страхування був організований «Інгосстрах СРСР» (Страхове акціонерне товариство СРСР). «Інгосстрах», подібно «Внешторгбанку» і «Інтуристові», акціонерним товариством був формально.
В 1986-1987 рр. Львівським виробничим об'єднанням «Конвеєр» був здійснений випуск цінних паперів, що відрізнялися великою специфікою і спробою знайти нетрадиційні способи розміщення фондових інструментів в цілях створення «соціалістичного механізму акціонерного товариства (корпорації), відмінного від капіталістичного за своєю суттю». [13, c.63]. На початку 1987 р. «Конвеєр» реалізував акцій більш ніж на 1 млн. руб. Статус «державного акціонерного соціалістичного підприємства», який отримало об'єднання «Конвеєр», сам по собі містив внутрішню суперечність, бо об'єднання залишалося державним і випуск ним цінних паперів, які називались акціями, не змінив відносин власності.
Окрім «Конвеєра» до кінця 1988р. спробу випуску власних акцій, не чекаючи відповідного правового забезпечення, здійснив ще цілий ряд підприемств.
Для того, щоб упорядкувати стихійну практику випуску підприємствами і організаціями цінних паперів, Рада Міністрів СРСР 14 жовтня 1988 р. прийняла ухвалу «Про випуск підприємствами і організаціями цінних паперів. Поява вказаного нормативного документа дала певний імпульс практиці емісії господарствами власних фондових документів.
26 травня 1990 р. було прийнято Ухвалу Ради Міністрів СРСР «Про створення акціонерного об'єднання «Наукові прилади», а 26 червня 1990 р. - Ухвала Ради Міністрів СРСР «Про перетворення виробничого об'єднання «КамАЗ» в акціонерне товариство «КамАЗ» [14, c. 129]. Спроба перекладу «КамАЗу» на акціонерну форму власності активно освітлювала у пресі.
Прийнятим 19 червня 1990 р. Ухвалою Ради Міністрів СРСР «Про затвердження Положення про акціонерні товариства і товариства з обмеженою відповідальністю і Положення про цінні папери» передбачалася можливість створення корпорацій і випуску ними акцій, які могли розповсюджуватися як серед юридичних, так і серед фізичних осіб.
Рік по тому, станом на 26 вересня 1991 р., в Єдиний державний реєстр акціонерних товариств і товариств з обмеженою відповідальністю Міністерства фінансів СРСР було внесено 1432 товариства, з яких 402 були засновані на акціонерній формі власності, а 1030 були товариствами з обмеженою відповідальністю.
Таким чином, поява даного документа створила передумови для активного розвитку корпоративної форми власності.
Тепер спробуємо простежити процес формування корпоративного сектору в Україні.
Якщо для розвинутих країн Заходу наявність корпоративного сектора економіки є природним результатом еволюційного розвитку, то перед економікою України тільки нещодавно постала проблема формування такого сектора.
Акціонерне товариство — господарське товариство, статутний капітал якого не може бути меншим ніж 1250 мінімальних заробітних плат і який поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями. Акціонерні товариства створюються в формі публічних або приватних товариств. Основним актом законодавства, який регулює діяльність акціонерних товариства, є Закон "Про акціонерні товариства" від 17 вересня 2008 р.
До реформи законодавства про акціонерні товариства (2009-2011 роки) акціонерні товариства поділялись, відповідно до Закону "Про господарські товариства", на відкриті і закриті, при чому кількість акціонерів закритих товариств законодавчо не обмежувалась. Основний критерій для поділу товариств на відкриті і закриті був той самий - здатність акцій вільно обертатись. Акції закритого товариства не могли розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Акціонери закритого товариства мали переважне право на придбання акцій, що продавалися іншими акціонерами товариства (стаття 81.3 Господарського кодексу України в редакції до 30 квітня 2009 р.).
Одним з головних нововведень було введення публічних акціонерних товариств. Але тоді як перехідний період триває до 2011 року та істотні дані для аналізу відсутні у поданій роботі розкривається розклад сил, що є тепер.
Отже, державні та промислові управлінці мають по-новому формувати стратегію відносин для досягнення ефективної діяльності підприємств у об'єктивних реаліях часу. І хоч сьогодні ще рано говорити про закінчення в Україні приватизаційних процесів, але існування нових форм власності ставить якісно нові вимоги, потребує нових критеріїв ведення господарчої діяльності. У свою чергу це обумовлює зміну громадської думки стосовно проблем власності і появу нових суспільних протиріч.
Процес корпоратизації стримується також і через відсутність належного розуміння з боку законодавчої та виконавчої влади специфіки підходів до управління корпоративними об'єднаннями. До сьогодні бракує законодавчих норм, які б регламентували та забезпечували ефективну діяльність нових виробничих структур.
А тим часом Україна зазнає поразки не тільки на світових (західних) ринках, а й на ринках країн СНД, де українська продукція була переважно конкурентоспроможною.
На той час вважалося, що слід чекати, при розвитку процесу приватизації і загострення дефіциту фінансових ресурсів на підприємствах державного сектору економіки, вся велика їх частина почне перетворюватися в акціонерні товариства відкритого типу [15].