1. Ступінь поділу праці обумовлений, як правило, розмірами ринку збуту. Поділ праці на розумову і фізичну, а людей – на вільних і рабів має природне походження.
2. “Цінність – все те, від чого можна отримати користь”. Якщо людина не вміє користуватись річчю, ця річ не є для неї цінністю. Але коли дану річ продати, то можна здобути користь і, тим самим, надати речі цінність. Таким чином, товар має дві властивості – споживчу цінність та здатність обмінюватися на інші товари.
3. Гроші – особливий товар, специфічність якого полягає в ненасиченості. Гроші мають дві функції грошей – давати користь і створювати скарби.
Платон (427 – 347 рр. до н. е.) – аристократ, засновник філософської школи – афінської Академії, в якій викладав протягом останніх двадцяти років свого життя. У своїх творах (“Держава”, “Закони”):
1. Створив модель “ідеального” державного устрою, заклавши в її основу принцип природного поділу праці. Людині від народження притаманний лише один певний талант: “Одні народжені для управління, другі – для надання допомоги, треті – для землеробства і ремісництва”. Необхідно створити таку державу, в якій кожний виконував би певні функції за своїм талантом і отримував частку в суспільному продукті згідно з природними здібностями. В ідеальній державі повинно існувати 3 верстви:
- філософи (управляють державою);
- воїни (охороняють державу);
- землероби, ремісники, торговці (виробляють і обмінюють продукцію).
Перша та друга верстви не мають ніякої власності і звільнені від продуктивної праці, споживають суспільний продукт на принципах рівності. Третя верства має приватну власність і забезпечує на її основі перші дві верстви.
Раби не включалися в жодну з цих верств. Вони прирівнювалися до реманенту, розглядалися як засоби праці, що розмовляють.
2. Поділ праці Платон вважав природним явищем, поділ на вільних і рабів він пояснював як нормальне становище, що дано від природи. Від природи люди наділені неоднаковими здібностями, тому є сенс закріпити їх поділ за заняттями.
3. Виводить необхідність грошей з потреб торгівлі, яка обслуговує поділ праці. Виділяє три функції грошей: міра вартості, засіб обігу і засіб накопичення скарбів. До останньої функції Платон ставиться вкрай негативно, виступає проти продажу товарів у кредит, гостро засуджує лихварство.
4. Головною галуззю господарства вважав землеробство, негативно ставився до торгівлі. Торгівля – не гідна афінського громадянина. Її треба залишити тільки варварам-іноземцям.
Аристотель (384 – 322 рр. до н. е.) – учень афінської Академії Платона, вихователь Олександра Македонського, засновник філософської школи – афінського “Лікею”, в якому займався педагогічною діяльністю. Основними творами є “Нікомахова етика”, “Політика”. Аристотель усі знання про економічні проблеми об’єднує у науку, яка поділяється на два функціональні види:
- економіка – комплекс знань про господарську діяльність, пов’язану з виробництвом споживчих благ в домашньому господарстві;
- хрематистика – наука про діяльність, спрямовану на накопичення багатств у грошовій формі.
Встановлює двоїсту природу товару. На думку філософа річчю користуються заради її споживчих якостей та заради обміну. Обидві властивості товару приносять власникові користь.
Відкриває рівність в обміні товарів “…все , що обмінюється, повинно якось порівнюватись… Необхідно, щоб все вимірювалось чимось одним… Розрахунок буде мати місце, коли буде знайдено рівняння, щоб продукти чоботаря відносилися до продуктів землероба, як землероб відноситься до чоботаря”. Вважає, що порівнюються різні товари грошима. Аристотель був першим ученим, що не тільки поставив питання: “Як формується ціна?”, а й запропонував свої відповіді:
- у самих товарах немає нічого такого, що могло б прирівнювати їх одне до одного;
- товарний обмін – це відносини не тільки між речами, а й між їхніми власниками;
- в обмінній угоді є 4 учасники – це товаровласники А і В та їхні товари а і в. Чим сильніша у особи А потреба в товарі в , що належить особі В, тим більше свого товару а віддасть А за одиницю в і навпаки. Звідси пропорція А / В = в / а;
- встановлює, що гроші – особливий товар, специфічність якого полягає в обслуговуванні обміну. Функції грошей: міра вартості, засіб обігу та засіб накопичення скарбів.
Вбачає різницю між рухом грошей як грошей (Т – Г – Т) і грошей як капіталу (Г – Т – Г).
Мислителі Стародавньої Греції в центрі уваги ставили проблеми рабовласництва, які розглядалися, виходячи з соціальної, політичної та економічної ситуації того часу. Наукові досягнення цих авторів пов‘язані зі способами теоретичного осмислення таких економічних процесів та явищ, як поділ праці, обмін, товар, гроші, прагненням зрозуміти закони господарського життя.
3.5. Економічний розвиток Стародавнього Риму
Перший період історії Стародавнього Риму – з VIII по VI ст. до н.е. - прийнято називати «царським» періодом. Проте монархічної держави не було. Римські «царі» – рекси, як і грецькі василевси, – це військові вожді. Суспільний устрій Риму був військовою демократією.
У VI ст. виникла держава. Наступив другий період римської історії – період республіки. Рим періоду республіки – місто-держава, подібне до грецьких полісів. В ході війн Рим підпорядкував собі інші італійські держави. Переможені народи визнавали залежність від Риму, але не включалися до складу римського поліса.
На відміну від Афін Римська республіка була аристократичною, оскільки влада залишалася в руках родової аристократії. У міру економічного розвитку, як і в Афінах, з'явилися міське господарство, ремесло і торгівля, а разом з ними і «нові багачі», які прагнули розділити владу із старою римською знаттю, яка потрапила до її рядів. Окремі частини Італії поступово злилися в одну державу. Проте політичні і економічні права залишалися в руках громадян тільки римського поліса – квіритів. Подібне положення не могло не призвести до соціальної напруженості і політичних конфліктів.
У цих умовах вирішальною силою стала армія, яка поступово перетворилася на знаряддя у руках воєначальників, які забезпечували військову здобич і утримання для солдатів. Використовуючи армію, вони захопили владу в країні і перетворилися на імператорів. У I ст. до н.е. Римська республіка змінилася Імперією, що проіснувала до V ст. н.е.
Сільське господарство. Провідною галуззю для більшості населення Апенінського півострова було землеробство. Родючі ґрунти і м'який клімат забезпечували високі врожаї. У найбільш розвинених областях Італії культивували пшеницю, ячмінь, просо, боби; у менш розвинених і гористих – полбу, ячмінь, боби. Греки-колоністи внесли вдосконалення до місцевого виноградарства, познайомили жителів Італії з оливками.
У II – I ст. до н.е. сільське господарство Італії переживало підйом. Великого поширення набули виноградарство, вирощування оливок і плодівництво, розвивалося хліборобство. Господарі більше уваги стали приділяти добриву, ретельно спахували поля, впроваджували нові сорти пшениці, овес, коноплю, кунжут.
Гориста територія сприяла розвитку скотарства, особливо вівчарства і свинарства. Одним з важливих показників прогресу у сільському господарстві були нові галузі – тваринництво і птахівництво. Навколо крупних міст створювалися спеціалізовані господарства, що забезпечували городян молоком, сиром, м'ясом, квітами, свіжими овочами та фруктами.
В період утворення Римської держави економічна структура італійського села включала два типи господарств – рабовласницьке (вілла), що обслуговувалося порівняно невеликим числом рабів, і звичайний селянський двір, де працював вільний землероб та його сім'я. Вільні землероби складали основу римського народного ополчення. Вони своєю кров'ю, розоренням своїх невеликих господарств оплачували гегемонію Риму в античному світі. Землероби не могли конкурувати з крупним рабовласницьким маєтком. Розорюючись, вони покидали свої земельні наділи і йшли у міста. Їх землі привласнювалися рабовласниками. На місці невеликих вілл виникали обширні рабовласницькі маєтки плантаційного типу – латифундії, в яких трудилися тисячі рабів. Поява нових форм землеволодіння сприяла збільшенню обсягів сільськогосподарської продукції.
Бурхливий підйом сільського господарства в II – I ст. до н.е. пояснювався трьома причинами: широким впровадженням рабства, розвитком простого товарного виробництва, переходом від дрібного господарства до великого. Підйом сільського господарства сприяв встановленню ринкових зв'язків між містом і селом. Місто відокремилося від села, перетворившись на центр ремесла і торгівлі, політичного і культурного життя. У цей період відбувся перехід від дрібного до крупного землекористування.
Ремесло і торгівля. У VI-V ст. до н.е. в італійських містах бурхливо розвивалося ремесло і торгівля. Цьому сприяла наявність корисних копалин, зокрема залізняку, міді, глини, будівельного каменя, корабельного лісу. У ці ж століття поширення набуло і залізо. Процвітало виробництво бронзових виробів, які відрізнялися технічною і художньою досконалістю. Найрозвиненішим з ремесел в Італії було виготовлення кераміки: різноманітного посуду, тари, водопровідних труб, черепиці, будівельних і архітектурних деталей, сирцевої цегли і т.д. В Південній Італії було налагоджено виробництво витонченої кераміки за грецькими зразками. Значно менший розвиток отримало текстильне ремесло. У дрібних ремісничих майстернях у VI – III ст. до н.е. працювали сам господар, члени його сім'ї і декілька рабів. Археологічні знахідки свідчать про проникнення рабської праці у ремісниче виробництво. У копальнях, каменоломнях, глиняних кар'єрах панувала праця рабів.