Успіхи господарського розвитку сприяли розвитку торгівлі. Південь Єгипту поставляв худобу, а північ – зерно. Крім того, стали експлуатуватися завойовані території Лівії, Нубії, Синаю. Єгипетські купці купували там мідь, золото, емаль, слонову кістку, шкіри, шерсть, деревину. Єгиптяни отримували олово і свинець з Малої Азії, а мідь з Кіпру. Купецтво займалося лихварством. Немало багатств поступали у вигляді військових трофеїв або данини, що стягувалося з переможених народів.
Одержавлення економіки, тотальна регламентація суспільного життя, її бюрократизація були пов'язані з найважливішою рисою єгипетського та східного суспільства в цілому – прагненням до стабільності і незмінності у всьому: економіці, соціально-культурному і політичному житті. Подібно до того як без общини не могла вижити окрема сім'я, так і самі общини не могли обійтися без держави, тому вони були зацікавлені в консервації відносин з верховною владою. Збереженню у непорушності, незмінному стані всієї системи суспільних відносин підкорялася матеріальна і духовна діяльність людей. Підтримці стабільності східного суспільства служили деспотизм правителів, релігія, звичаї і закони.
Прагнення до незмінності наклало відбиток на розвиток праці і людини в Давньому Єгипті. Економіка майже не розвивалася, постійно відтворювалися колишні форми і відносини. Таке положення в економіці називається стагнацією.
Таким чином, для східної (азіатською) моделі господарського розвитку характерні наступні риси:
1. Раби не складали головну продуктивну силу суспільства, тобто виробництвом матеріальних благ у сільському господарстві та інших сферах займалися люди, що вважалися вільними.
2. Земля знаходилася не в приватній, а в державній або державно-громадській власності.
3. Між державою і общинниками-землеробами склалися відносини підданства, тобто у селян були відсутні права при безумовному відбуванні повинностей на користь держави.
4. Держава на Сході набрала рис «східної деспотії», тобто повного безправ'я підданих перед державою. Саме тому такий тип суспільства називається «суспільством східного рабства».
5. Общини характеризувалися стійкістю, що було пов'язане з необхідністю створення і підтримки в належному стану іригаційної системи.
3.2. Економічна думка Стародавнього Сходу
Історія економічної думки бере свій початок у глибокій давнині. Уже первісні люди мали якісь зачатки господарських знань, котрі були результатом осмислення виробничого досвіду. Ці знання дійшли до наших днів у вигляді наскальних малюнків і були відтворені завдяки ретельній праці археологів. З подальшим розвитком суспільства виникали ширші уявлення про економічні відносини, з’явилися окремі висловлювання, ідеї економічного характеру. Вони стали складовою економічного мислення і дійшли до нас в усній творчості стародавніх народів, релігіях, міфах, легендах та переказах, а пізніше знайшли своє відображення у письмових творах.
Економічна думка стародавнього світу відображала стан соціально-економічного та політичного розвитку тогочасних суспільств. Деякі з них були суспільствами азіатського способу виробництва (держави Стародавнього Сходу), інші – суспільствами античного способу виробництва (Стародавня Греція та Стародавній Рим). Таким чином, вивчення історії економічних вчень починається з характеристики господарських уявлень народів періоду стародавніх цивілізацій, погляди яких були викладені в писемних джерелах.
Особливості економічних поглядів. Предметом дослідження є закони ведення домашнього господарства і зростання його доходності. Методом дослідження виступає опис господарської практики та накопичений досвід (емпіризм).
Стародавній Єгипет. Виникнення економічної думки на території Стародавнього Єгипту зумовлювалося необхідністю координації діяльності всього населення для виробництва сільськогосподарської продукції. Оскільки врожайність землі залежала від якості зрошення і від кількості мулу, що залишався на полях після розливу Нілу, то першочерговим виробничим завданням було забезпечення достатньої кількості і глибини каналів. Отже, це призвело до досить жорсткої централізації політичної і економічної влади та формування ієрархічної системи землекористування. З іншого боку, для розробки системи каналів і будівництва гідротехнічних укріплень були необхідні досить глибокі знання з математики і фізики, хранителями яких були жерці. Таким чином сформувалася паралельна система влади – влада фараона обмежувалася владою інтелектуальної еліти. За таких умов майбутній фараон повинен був мати досить ґрунтовну управлінську підготовку, яку він отримував, навчаючись у жерців. Зрозуміло, що тексти, з яких до нас надходять відомості про економічний устрій, проникненні релігійними і міфологічними мотивами, вміщують ідеї, покликані зберегти існуючий соціальний лад.
Одними з найбільш відомих творів є „Повчання геракліопольського царя своєму синові Мерікара”, „Проречення Іпусера”, „Пророцтво Неферті”, „Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі”. Основні економічні ідеї цих творів:
1. Дбати про розчищення землі, проведення нових і підтримання вже існуючих каналів. Залучати до цієї справи не тільки селян, але й армійські підрозділи у невоєнний час.
2. Підтримувати систему ієрархічної піраміди серед чиновників. Нагороджувати і просувати найбільш здібних.
3. Протидіяти зміцненню і збільшенню самостійності родової аристократії і сприяти висуванню людей з нижчих щаблів соціальної ієрархії.
Більш пізні пам’ятки засвідчують наявність у Стародавньому Єгипті відносин позики, щоправда, кредиторами виступали здебільшого іноземні купці, а відсотки і суму кредиту повертали, як правило, віддаючи кредиторові певну ділянку землі у користування на кілька років.
Вавилонське царство. Ця давньосхідна держава залишила нащадкам твір свого царя Хаммурапі (1792 –1750 рр. до н.е.), так званий кодекс законів, який був системою правових норм, спрямованих на регулювання соціально-економічних відносин у Вавилоні. Основна мета законів – усебічне зміцнення економічної влади держави. У ньому сучасні дослідники налічують 282 статті. Згідно з цим кодексом:
1. Поділ суспільства на рабів і рабовласників вважався природним і довічним. Раби – це майно рабовласників.
2. Визнавалися права приватної власності. Закони Хаммурапі захищали насамперед власність царя, храмів, державних службовців та воїнів. Замах на приватну власність карався смертю або віддаванням у рабство.
3. Основу економіки Вавилонського царства становило натуральне господарство. Община зберігала свої позиції, хоча розклад вже уразив її.
4. Захищалися інтереси учасників торгових угод, регламентувалися товарно-грошові відносини та встановлювалася система виміру, що сприяло розвитку торговельних угод.
5. Законодавчо встановлювався лихварський відсоток на рівні не вище 20% на рік.
Стародавня Індія. Розвиток економічної думки Стародавньої Індії відбився в літературно-релігійних пам’ятках. Економічні проблеми окремо не досліджувалися, а розглядалися у зв‘язку з вирішенням соціальних та політичних проблем. Велика кількість брахманських творів ґрунтується на концепції трьох цілей життя людини – релігійного обов‘язку, матеріальної вигоди та чуттєвої любові. Кожній з цих цілей присвячені знамениті твори, такі як „Закони Ману”, „Артхашастра” та інші.
“Закони Ману” складалися протягом кількох століть (I тис. до н.е.) брахманами, які підтримували рабовласників. Це збірка релігійних, моральних, політичних та правових вказівок, що приписувалися міфічному родоначальнику людей – богові Ману. Цей звід законів:
1. Відводив значну роль державі, на яку припадало забезпечення доходів і регламентація господарської діяльності.
2. Розглядав економіку як сферу діяльності тільки заможних людей (варни вайшья).
3. Встановлював суспільним ідеалом економічно незалежного господаря. Така господарська самостійність розглядалася як одна з головних умов свободи та повноправності людини.
4. Регламентував методи обернення вільної людини на раба, закріплював його безправне положення в суспільстві.
Найвизначнішою пам’яткою суспільної думки Стародавньої Індії є “Артхашастра” – трактат про мистецтво політики і управління державою, що приписується брахману на ім’я Каутілья Вішнугупта – раднику царя Чандрагупти I (кінець IV ст. до н.е.). Слово “артха” перекладається як “досягнення матеріального добробуту”, а “шастра” – наука, принцип. Цей твір був посланням правителям Стародавньої Індії, яким вони мали керуватися у своїй державній діяльності. Основними ідеями цього твору є:
1. Закріплення соціальної нерівності, підтвердження правомірності рабовласництва, поділ суспільства на касти.
2. Активне втручання держави в господарське життя (особливо в сільське господарство, будівництво зрошувальних систем, торгівлю). Головною метою будь-якого правителя є поповнення скарбниці. Вона необхідна для утримання війська, яке дасть змогу завоювати весь світ та стати владикою всього суспільства. Тому основними джерелами поповнення казни були прибутки від державних підприємств та різноманітні податки (сільськогосподарські та релігійні), мито та штрафи, що стягувалися з населення. Взагалі, податки розглядалися як утримання, належне цареві у винагороду за те, що він охороняв країну від небезпеки.
3. Розвиток торгівлі як одного із способів поповнення казни. Головним інструментом регулювання торгівлі був нагляд за цінами та отримуваним прибутком. Прибуток включався у ціну товарів як частина витрат та його норма заздалегідь фіксувалася: для місцевих товарів у розмірі 5% встановленої ціни, а для іноземних товарів – 10%.