12.2. Економічні реформи кінця 1940-х – середини 1960-х рр. та їх відображення в економічних дослідженнях.
Враховуючи необхідність переходу від екстенсивного до інтенсивного типу економічного зростання, керівництво СРСР майже відразу після закінчення Великої вітчизняної війни розпочало серію реформ, кінцевим результатом яких повинно було б стати побудування оновленої економічної системи, в якій працювали б і економічні стимули, зокрема, заробітна плата і матеріальне заохочення. Основними реформами цього періоду були:
1. Грошова реформа 1947 р.
2. Реформа сільського господарства 1953р.
3. Реформа грошей та цін 1961 р.
4. Реформа у промисловості та будівництві 1957 р.
5. Реформа 1965 р. (“Косигінська реформа”).
Кардинальна реформа грошового обігу була задумана чи не відразу ж після закінчення Вітчизняної війни. Молоді економісти В. Дьяченко та Я. Кронрод відстоювали ідею посилення ролі грошей, розширення товарного виробництва та задіяння закону вартості в умовах соціалізму ще у другій половині 1940-х рр. Аналізуючи “Капітал” К. Маркса, Я. Кронрод стверджував, що соціалізм є закономірною стадією розвитку товарного виробництва, а значить розподіл кінцевого продукту повинен відбуватися не через адміністративно-розподільчу систему, а через добровільну купівлю товарів та послуг споживачем. Практичним втіленням цих ідей стала грошова реформа з одночасною відмовою від карткової системи розподілу у 1947 р.
Карткова система була запроваджена у роки Громадянської та Великої Вітчизняної війни і для багатьох партійних функціонерів уособлювала суто соціалістичну (на противагу товарно-грошовій капіталістичній) форму розподілу. Разом з детальним плануванням виробництва та збуту товарів підприємствами система нормування кінцевого споживання за допомогою карток формувала повний комплекс адміністративно-командного управління господарством країни. Відмова від карткового розподілу основних споживчих благ стала не тільки ознакою того, що повоєнна відбудова проходить успішно. Що більш важливо, вона сигналізувала про готовність політичного керівництва країни повернутися обличчям до потреб людей, формувати структуру виробництва не тільки виходячи з виробничих можливостей, а й враховуючи реальні запити населення, уособлені в попиті на кінцеві товари та послуги.
Проте відразу ж постала інша проблема. Зростання доходів в комплексі із збереженням фіксованих низьких цін на товари спричинили дефіцит цих товарів, а надто продовольства. Голод 1947 – 1948 рр. підштовхнув до реформування аграрного сектора.
Основними елементами реформи аграрних відносин в СРСР, проголошеної на пленумі ЦК КПРС 1953 р., були значне підвищення закупівельних цін на сільгосппродукцію, зменшення натуральних податків з особистих підсобних господарств жителів сіл, розширення можливостей для матеріального заохочення працівників колгоспів. Ці заходи мали стимулювати трудову активність селян та зменшити адміністративне і податкове навантаження на сільгосппідприємства. В подальшому подібні заходи багаторазово повторювалися з метою подальшого стимулювання агросектору радянської економіки, який залишався хронічно проблемним з початку 1940-х років. Тож окреслити час завершення реформи практично неможливо, оскільки вона стала перманентною.
На початковому етапі реформа дала відчутний позитивний ефект. Збільшилося виробництво усіх основних продуктів рільництва і тваринництва. Прискореними темпами почала здійснюватися механізація та електрифікація сільського господарства, меліорація земель. Звісно, не обходилося і без державної допомоги, централізованих капіталовкладень. За рахунок розвитку місцевої ініціативи та державної підтримки вдалося значно підвищити технологічний рівень агросектору (див. табл. 12.1). За період з середини 1950-х до початку 1990-х рр. валова продукція сільського господарства України лише за офіційними даними зросла більш ніж у 2 рази, а по окремих напрямках і ще більше (м'ясо – в 3 рази, яйця – в 4 рази, цукровий буряк – в 5 разів). Значними були обсяги капіталовкладень у меліорацію та зрошування земель. В результаті до кінця 1970-х рр. площа меліорованих земель в Україні досягла 1 млн. га.
Таблиця 12.1.
Середня врожайність основних сільськогосподарських культур
в Україні по роках, ц/га.
| Культура | 1940 | 1946-1950 | 1951-1955 | 1956-1960 | 1961-1965 | 1966-1970 | 1971-1974 |
| Зернові | 12,4 | 8,3 | 11,6 | 15,2 | 17,5 | 21,4 | 25,7 |
| Цукр. буряк | 159 | 115 | 176 | 210 | 199 | 267 | 279 |
| Соняшник | 13,1 | 6,4 | 10,1 | 11,2 | 13,8 | 16,4 | 16,2 |
| Картопля | 101 | 99 | 79 | 93 | 88 | 100 | 116 |
| Городина | 113 | 80 | 94 | 105 | 119 | 130 | 138 |
Але в цілому аграрна реформа 1953 р. була половинчастою і внутрішньо конфліктною. Так, з одного боку колгоспи та радгоспи переходили на госпрозрахунок (тобто фінансували власні витрати лише за рахунок самостійно зароблених коштів), а з іншого – залишалась система примусового продажу державі переважної більшості вирощеної продукції за фіксованими цінами. Господарства отримали відносну свободу у питаннях того, чого і скільки сіяти, але ця свобода дуже обмежувалася державним втручанням з боку різного роду обласних та республіканських комісій, інспекцій, управлінь, що продукували все зростаючу кількість контрольних цифр, нормативів та розпоряджень.
Через свою половинчастість реформа не тільки не змогла вирішити проблему надмірної бюрократизації, формалізму та сліпої гонитви за показниками. Вона породила додаткові проблеми. Комбінація жорсткого контролю виробника і відносної свободи продавця призвела до того, що роздрібна торгівля сільгосппродукцією стала однією з найбільш широкомасштабно організованих злочинних сфер. Приміром, овочі та фрукти, які колгоспи здавали за держпланом по досить низьким цінам, потрапляли на державні плодоовочеві бази, а звідти повинні були розподілятися по плодоовочевих магазинах для кінцевого продажу. Ціни в цих магазинах встановлювалися державою і фіксувалися на доволі низькому рівні. Паралельно існувала система ринків сільгосппродукції, на яких колгоспи могли продавати понадпланову продукцію, а селяни – продукцію своїх присадибних ділянок. Функціонували ці ринки на цілком ринкових засадах і ціни там регулювалися лише попитом та пропозицією. Здавалося б, здорова конкуренція двох систем повинна показати, який спосіб господарювання є кращим. На практиці вийшло, що продукція на ринках була кращою, ніж в магазинах, хоча і дорожчою. На цій основі робилися хибні висновки про нікчемну ефективність колгоспів та казково високу продуктивність приватного сільськогосподарського сектору. Але насправді штука полягала в тому, що отримане з колгоспів активно перебиралося на плодоовочевих базах. Гірша продукція йшла до магазинів, а краща списувалася за фальшивими документами та потрапляла на ринки, де продавалася вдвічі-втричі дорожче. Таким чином в СРСР сформувалися перші мафіозні угруповання, які в подальшому справляли зростаючий вплив на хід реформ.
Ще однією проблемою, яка викрилася після початку реформування аграрного сектору стало розбалансування системи цін. По смерті Сталіна заготівельні ціни на сільгосппродукцію кілька разів підвищувались (наприклад, на зерно загалом підвищено майже у 8 разів). Це справило позитивний вплив на сільське господарство, але автоматично зменшило рентабельність харчової та легкої промисловості. Проблеми в цих галузях сприяли подальшому реформуванню народного господарства СРСР.
Ідейне наповнення та результати реформ неможливо розглядати у відриві від еволюції та боротьби економічних шкіл в СРСР. Якщо реформи 1947 та 1953 рр. були значною мірою продиктовані нагальною необхідністю відновити довоєнний рівень життя населення та потенціал економіки і спочатку не замислювалися як стратегічні, то вже наступна – реформа організації управління промисловістю та будівництвом – замислювалася як системна. Значну роль в цьому зіграло те, що в 1950-х рр. радянськими економістами (насамперед, професорами Московського державного університету В. Черковцем та М. Цаголовим) на основі марксистських ідей була створено вчення політичної економії соціалізму. Це дозволило аналізувати соціалістичне господарство не просто як результат політичних рішень в економіці, а дійсно як систему економічних відносин, з її специфічними законами та особливостями, що і було відображено у підручнику з політекономії, виданому у 1953 році кафедрою політекономії МДУ.
Цей підручник надовго став стандартом навчальної літератури з політичної економії в СРСР, оскільки його авторам вдалося вирішити дві проблеми, які стосувалися політичної економії соціалістичної системи: