Економічна інтеграція, що поглиблюється, призводить до необхідності створення наднаціональних органів, здатних координувати зусилля різних країн і формувати механізми для цивілізованого вирішення спірних питань. Створюючи такі органи, національні держави передають їм частину своїх повноважень, обмежуючи, тим самим, власну свободу дій.
Необхідність створення наднаціональних органів диктується потребою уніфікації правового простору різних країн (правил гри) і, що дуже важливо, потребою координації економічної політики. Національні держави намагаються регулювати економіку заходами економічної (податкової, митної і т. д.), фіскальної, монетарної політик. За відвертості між учасниками блоку дія будь-яких кроків різко знижується.
Отже, інтеграція країн-сусідів зазвичай починається з митного союзу (у ідеалі - це зняття всіх або більшості митних бар'єрів у торгівлі одна з одною і проведення єдиної митної політики з третіми країнами) і переходить до спільного ринку з вільним рухом праці, капіталу і підприємництва.
На цій основі можливий економічний і валютний союз, а згодом перехід до єдиної грошової системи. У політиці цей процес супроводжується спочатку тісною координацією національних урядів зі все більшою передачею повноважень наднаціональним органам, а зрештою завершенням процесу стає створення єдиного уряду і єдиного парламенту.
Поки що жоден економічний блок у своєму розвитку не досяг стадії повноцінного єдиного уряду (хоча найбільш близький до цього Європейський союз), тому нині важливу роль відіграють міжнародні організації. Так, Організація Об'єднаних Націй (ООН) і міжнародні організації, що знаходяться в її структурі, найбільш відомими з яких є Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), намагаються вирішувати і міжнародні економічні проблеми. Крім того, специфічну роль на міжнародній арені відіграють регулярні наради голів високорозвинутих країн.
Високорозвинуті країни утворюють декілька «клубів», найбільш відомим з яких є G-7 (або «Велика сімка»). Метою цього об'єднання є щорічні зустрічі голів семи (США, Японії, Німеччини, Великобританії, Франції, Італії, Канади) найбільш промислово розвинених країн світу, на яких обговорюються світові валютні проблеми, проблеми рівноваги платіжних балансів і питання взаємної торгівлі.
Спектр міжнародних економічних організацій у наш час надзвичайно великий. Кожна з них вирішує своє коло питань, що стосуються світового розвитку. Зазвичай рішення, які приймають міжнародні організації, носять, так би мовити, мережевий характер. Якщо одна з них вирішує своє коло питань, це є сигналом для вступу до переговорів для інших. Класичний приклад такого підходу – послідовність у вирішенні питань з міжнародної заборгованості. Спочатку країна домовляється з МВФ, і лише після цього з нею можуть мати справу країни Паризького, Лондонського клубів, Світовий банк і т.д. Сам же МВФ залежить в ухваленні рішень та у своїх діях від високорозвинутих країн з клубів G-7 або G-10.
11.2. Сучасний інституціоналізм
У цей час з’являється новий напрям економічної думки під назвою технологічний детермінізм. Характерними рисами теорій технологічного детермінізму було уявлення про те, що науково-технічна революція вважається головним фактором еволюційного оновлення суспільства. Наука і техніка – автономні сили, що визначають характер економічного і соціального розвитку. Економічне зростання ототожнюється з економічним прогресом, а останній – із суспільним прогресом у цілому. Джерелом економічного прогресу є великі корпорації, а носієм нової системи цінностей – “техноструктура”. Якісний аналіз характеристики економічних систем не застосовується. З позиції технократизму розглядаються економічні кризи, безробіття, заробітна плата і зрушення у соціальній структурі суспільства.
Уолт Ростоу (1916 – 2003) – економіст, історик. Основні твори – “Стадії економічного зростання” (1960), “Політика і стадії зростання” (1971). Виділяє в історичному розвитку людського суспільства шість стадій: І стадія – “традиційне суспільство” – первісне, рабовласницьке та феодальне суспільство, де переважає сільське господарствл; ІІ стадія – “перехідне суспільство” – виникнення сучасних типів промислових підприємств та банків; ІІІ стадія – “зрушення або зліт” – швидкий розвиток промисловості і сільського господарства; IV стадія – “рух до зрілості” – забезпечення стабільного перевищення випуску продукції відносно зростання населення; V стадія – “суспільство високого масового споживання” – значну роль відіграє виробництво предметів споживання та послуг; VI стадія – “вік пошуку якості”. За У. Ростоу, під час економічного зростання будь-яка економічна система досягне однакового рівня розвитку, незалежно від політичного устрою. Економічну систему США У. Ростоу зображує як найвищу стадію суспільної еволюції, стадію високого рівня споживання, модель для майбутнього розвитку всіх інших країн. Посилаючись на техніко-економічні показники — норму нагромадження, технічний рівень виробництва, рівень споживання, У. Ростоу стверджував, що структура радянської економіки була близької до структури економіки Заходу. Цікаво, що комунізм учений назвав "хворобою перехідного періоду", одним з можливих шляхів переходу до "єдиного індустріального суспільства".
Джон Кеннет Гелбрейт (1909 – 2006) – американський економіст, радник президента США Кеннеді. Основні твори – “Нове індустріальне суспільство” (1969), “Теорії та цілі суспільства” (1973)
Створює модель нового індустріального суспільства, для якого є характерним таке: основа розвитку суспільства в умовах НТР – інститут великих корпорацій, “плануюча система”. Переміщення реальної влади в корпораціях від власників капіталу до техноструктури, яку становить інженерно-технічний персонал. Зміна цільового спрямування виробництва з максимізації прибутку на підтримання постійного економічного зростання. Наявність проблем макроекономічного характеру (неефективність використання ресурсного потенціалу, інфляція, мілітаризація), що знижують регулюючу роль ринкового механізму і викликають необхідність планування.
Роберт Хейлбронер (нар. 1916 р.) – економіст. Основні твори – “Майбутнє як історія” (1959), “Межі американського капіталізму” (1966), “Між капіталізмом і соціалізмом” (1970). Відстоює ідею регульованого розвитку і суспільного прогресу, який пов’язує з адаптаційною перебудовою інституціональної системи. Вважає, що адаптаційний механізм має бути побудованим за принципом соціальної згоди. Функції побудови мають бути покладені на державу. Державна практика перебудови інституційної системи знаходиться під впливом соціально-економічної нестабільності. Тому необхідно забезпечити: стаціонарне економічне середовище; гуманізм у розподілі праці і організації виробництва, вибір відповідної техніки та технології; розширення використання методів та інструментів планування.
Данііл Белл – американський cоціолог. Основні твори: “Кінець ідеології” (1960), “Перехід до постінідустріального суспільства” (1973). Доводить, що під впливом науково-технічної революції відбувається автоматичне порушення капіталістичних підвалин і становлення нового соціально-економічного типу суспільства – постіндустріального. Для останнього характерні: відхід традиційної приватної власності на засоби виробництва і капітал на другий план. Пріоритет мають інформація, теоретичні знання та відповідні їм форми власності; заміна машинної технології на інтелектуальну, вихід на передній план проблем організації науки, а не корпоративного капіталу; виникнення безкласової спільноти людства на основі високих знань і кваліфікації.
Суттєвою характеристикою постіндустріального суспільства, вважав Д.Белл, стане нова інтелектуальна технологія, яка використовується при прийнятті управлінських рішень. Він вважав, що до кінця XX століття нова інтелектуальна технологія буде відігравати настільки важливу роль у людських справах, яку відіграла машинна технологія в минулі півтора століття. Інтелектуальна технологія, в інтерпретації Д.Белла, припускає використання алгоритмів, як правил вирішення проблем замість інтуїтивних суджень. Якщо роль "майстра" в інтелектуальній технології відіграє теорія прийняття рішень, то роль "інструмента" виконує комп'ютер. Саме комп'ютери дозволяють виконувати значну кількість операцій протягом короткого інтервалу часу, роблять можливим розвиток інтелектуальної технології. Центральна роль теоретичного знання в постіндустріальному суспільстві визначить, на думку Д.Белла, і стан вченого як центральної фігури такого суспільства.
Для постіндустріального суспільства характерна нова еліта, заснована на кваліфікації, одержаної індивідами завдяки освіті, а не на володінні власністю, наслідуваної чи здобутої за рахунок підприємницьких здібностей, і не на політичній позиції, яка досягається завдяки підтримки партій та груп. Зростає клас людей, які володіють знаннями.
За ствердженням Д.Белла в наступаючому столітті вирішальне значення для економічного і соціального життя, для способів виробництва знання, а також для характеру трудової діяльності людини набуває становлення нового соціального устрою, що ґрунтується на телекомунікаціях. Коли знання у своїй систематичній формі втягується в практичну переробку ресурсів (у вигляді винаходу чи організаційного удосконалення), можна сказати, що саме знання, а не праця виступає джерелом вартості.