История экономики и экономических учений укр. язык (стр. 48 из 58)

Відносно питань зайнятості неокейнсианці вважали, що в умовах зростаючої інфляції здійснюється зміщення цілей макроекономічної політики: не прагнення досягнення повної зайнятості, а вибір між рівнями зайнятості та інфляції на основі закону А. Філіпса.

Стосовно економічного зростання Є. Домар і Р. Харрод уводять до кейнсіанської моделі короткострокової рівноваги нові елементи, а саме: фактори підтримання повної зайнятості і загальної рівноваги у довгостроковому періоді, тобто за зростання виробничих потужностей: а) якщо виходити з умов повної зайнятості, то рівновага встановлюється лише тоді, коли темпи зростання виробничих потужностей, сукупного попиту, інвестицій будуть рівними добутку потенційної середньої суспільної продуктивності інвестицій і граничної схильності до збереження ( Є. Домар ); б) рівновага встановлюється тоді, коли відношення обсягу збережень до різниці між витратами капіталу і обсягами збережень дорівнює економічному зростанню, отриманому за рахунок зайнятості і технічного прогресу (Р. Харрод).

Була також висунута модель акселератора. Акселератор – коефіцієнт прирістної капіталоємності (відношення приросту капіталу ( DІ ) до приросту продукції (D у )):

Акселератор вказує на те, у скільки разів приріст капіталу буде перевищувати приріст доходу. Оскільки на виготовлення засобів праці витрачається багато часу, в економіці накопичується незадоволений попит на машини і устаткування, що й стимулює розширення виробництва даних галузей. У періоди економічного буму акселератор розширює сукупний доход за рамки його рівноважного рівня. У періоди депресій скорочується доход, який зменшує зростання до рівня нижчого, ніж потенційно можливий.

Посткейнсіанська економічна теорія зародилася в епоху кризи державного регулювання економіки, яке не відповідало новим умовам функціонування економічних систем, – у 70-ті р.р. ХХ ст. Становлення і розвиток автоматизованого технологічного способу виробництва і структурна криза, поєднання високої інфляції, безробіття зі спадом виробництва продукції, розширення процесів усуспільнення, зростання інтернаціоналізації господарських зв’язків і панування транснаціональних корпорацій потребують вироблення нових форм державного втручання в економіку. Адаптація кейнсіанської теорії до нових умов розвитку – основна проблема посткейнсіанства. Представниками цього напряму є Джоан Вайолет Робінсон (1903 – 1983), П‘єро Сраффа, М. Калецький, Х. Мінскі, Н. Калдор. У цей час з’являється теорія фінансової нестабільності, доповнює кейнсіанську концепцію сукупного попиту факторами очікувань і невизначеності. Вважається, що причина нерівноважного стану економіки і безробіття знаходиться у сфері грошового обігу: будь-які неочікувані події, що підвищують вірогідність погіршення кон’юнктури, викликають переміщення товарного попиту на ліквідність і провокують безробіття.

Згідно з теорією фінансової нестабільності інвестиційний компонент сукупного попиту залежить від довгострокових очікувань не лише промислових підприємців, а й фінансистів. Тому інфляційні очікування останніх призводять до зниження кредитних операцій в економіці, а значить до зменшення сукупного попиту. А темп зростання інфляції вважається наслідком зростання номінальної заробітної плати. Отже, для стабілізації економіки і усунення фактора невизначеності держава повинна проводити політику доходів, яка найчастіше зводиться до обмеження темпів зростання заробітної плати.

Важливим здобутком посткейнсианської економічної течії є також теорія ефективного попиту в умовах недосконалої конкуренції. В її рамках розробляється теорія недосконало конкурентних ринків і досліджується процес встановлення макроекономічної рівноваги в даних умовах. Формується теорія політичного циклу, за якою зростання безробіття є наслідком політики правлячого класу, спрямованої на стримання вимог робітників щодо збільшення заробітної плати в умовах монополізму. Вважається, що зниження сукупного попиту, а значить і зростання безробіття, в більшості випадків пов’язане з економічною практикою монополій, які, з одного боку, прагнуть до максимізації прибутку, а з іншого – до обмеження інвестування у виробництво.

У цей час з’являється ще один важливий напрям економічної думки – монетаризм, а його засновником вважають Мiлтона Фрiдмена (1912 – 2006) – професора Чиказького унiверситету, лауреата Нобелiвської премiї 1976 р. Основні твори – “Кількісна теорія грошей” (1956), “Капіталізм та свобода” (1962). Він увів в обіг поняття монетарної концепцiї державного регулювання. М. Фрiдмен у спiвавторствi з А. Шварц проаналiзував 20 економiчних циклiв у розвитку США i помiтив, що змiни в грошовiй масi на декiлька мiсяцiв передують змiнам ВНП на всiх стадiях економiчного циклу. Отже, головною i вирiшальною причиною всiх змiн в економiцi є грошi. Виходячи з того, що грошi формують рiвень цiн в економiцi, а значить i номiнальний ВНП, М. Фрідмен довiв, що у рiвняннi кiлькiсної теорiї грошей (M * V = P * Y) швидкiсть обiгу грошей (V) cтабiльна i залежить вiд звичок людей у використаннi грошових активiв i структури грошового ринку. Таким чином, при зростаннi грошової маси в економiцi повиннi зростати сукупнi витрати (P*Y). Далi було доведено, що Y також стабiльний, оскільки ВНП залежить від виробничих можливостей і зайнятості з урахуванням природного рівня безробіття. Також М. Фрідмен увів в обіг категорію природний рівень безробіття, під яким розуміється відсутність циклічного безробіття, задає стабільність параметрам зайнятості. Отже, збільшення грошової маси (М), не впливаючи на ВНП, збільшує лише загальний рівень цін в економіці. Таким чином, держава повинна вести контроль за збільшенням грошової маси і утримувати її на рівні 3 – 5% на рік незалежно від кон’юнктури. Це твердження одержало назву “основного монетарного правила”.

Монетаристи виділяють три різновиди монополій: монополія у промисловості (масштаби діяльності таких монополій незначні, тому що у промисловості зосереджена приблизно чверть виробництва та робочої сили); монополія у профспілках; урядова і підтримувана урядом монополія.

Існує три фактори, що ведуть до створення монополій. Перший з них об`єднує технічні причини (наприклад, у місті логічно мати тільки одну систему водопостачання). Другим джерелом виникнення монополій монетаристи називають пряму та непряму підтримку уряду. Прикладами такої підтримки є тарифи і податкове законодавство. Як третє джерело формування монополій розглядається приватна домовленість, на основі якої складаються картелі.

Уряд повинен боротися з монополіями. Для цього необхідна глибока реформа антимонопольного та податкового законодавства.

На думку монетаристів, інфляція – явище грошового порядку, і боротьба з нею можлива лише у сфері грошового обігу. Передусім необхідно зменшити кількість грошей в обігу. При цьому конкретні дії можуть бути різноманітними: зменшення кількості цінних паперів, дерегулювання платіжного балансу, зниження державних видатків. По мірі того як економічні суб`єкти пристосуються до нових умов, у дію самостійно вступлять сили, спрямовані на зниження темпів інфляції (сили ринку будуть сприяти вирівнюванню грошової маси щодо кількості товарів). Все це повинно призвести до скорочення обсягів виробництва та зменшення темпів зростання цін.

Наступною школою, що заслуговує на увагу економістів наступних поколінь є школа економіки пропонування. Найвидатнішим її представником був Артур Лаффер (нар.1940 р.) – американський економіст, професор. Основний твір – “Основи економіки пропонування”. Підтримує монетарну концепцію і вважає, що основними причинами інфляційних процесів є: високі ставки податків; дії держави, що викликають неочікувані коливання витрат виробництва (фінансові санкції, пільги, зміна правил регулювання). На думку А. Лаффера, зростання податків призводить до втрати підприємцями стимулів інвестування і тим самим провокують падіння виробництва, підрив фінансової бази оподаткування. Навпаки, зниження податків є достатньою умовою підвищення ініціативи підприємців у напрямку розширення інвестицій і економічного зростання. Внаслідок цього бюджетний дефіцит скорочується, а інфляція стабілізується. А. Лаффер доводить існування оптимального рівня податкової ставки на прибуток – 35%.

Економістів університету Міннесоти Т. Сарджента, Н. Уоллеса та Р. Лукаса відносять до школи раціональних очікувань. Написані ними роботи “Дослідження теорії ділового циклу” (Лукас, 1991), “Теорія раціональних очікувань та економічна політика” ( Сарджент та Уоллес, 1989), і “Раціональні очікування та економічна практика” ( Лукас та Сарджент, 1991) привернули загальну увагу. Основна ідея школи полягає в тому, що економічні суб’єкти у своїх діях враховують напрямки фінансово-кредитної політики і нейтралізують їх. Тобто фактична і очікувана інфляція не збігаються, і тому монетарна політика держави не має сенсу. Представники школи займаються розробкою умов, за яких можливий збіг фактичної і очікуваної інфляції, і, тим самим, здійснення монетарної політики.

Теорія раціональних очікувань стверджує, що: гроші – фактично єдиний порушник економічної рівноваги; гроші і ціни завжди змінюються майже пропорційно; перехідні періоди між станами грошової рівноваги майже миттєві; пропозиція грошей може ефективно контролюватися лише центральним банком; дискреційне керування пропозицією грошей суттєво не впливає на виробництво, зайнятість та реальну ставку відсотка і тому повинне бути змінене на керування, що орієнтується на той або інший варіант правила зростання грошової маси.