Ринкові відносини та ринкова економіка у Росії, як і світова економіка, розвивалися нерівномірно, циклічно: періоди піднесення змінювалися кризами, депресіями та ін. У нашій країні ознаки промислової кризи з'явилися наприкінці 90-х рр., а найбільш виразних форм вона набула у 1900—1903 рр. В Україні криза охопила важку промисловість, зокрема металургійну та кам'яновугільну. Швидко знижувалися ціни на залізо, чавун, вугілля. Багато підприємств, особливо металургійних і гірничорудних, припинили роботу. Криза охопила й легку промисловість, деякою мірою навіть цукрову.
Уряд надавав велику допомогу підприємцям. Державний банк кредитував металургійні заводи, купував облігації промислових підприємств, а також вживав інших заходів, щоб запобігти їхньому банкрутству.
Криза 1900 – 1903 рр. і пізніша депресія, що тривала до кінця 1909 р., змінились промисловим піднесенням 1910 – 1913 рр. якому сприяв ряд факторів. Це був час порівняно високих урожаїв і сприятливої кон'юнктури на міжнародному ринку, де ціни на хліб зросли не менш як на 30–40 %. Збільшення доходів поміщиків та сільської буржуазії підвищило попит на різну промислову продукцію. Крім того, уряд, розпочавши підготовку до війни, вкладав капітали у будівництво воєнних заводів і шляхів сполучення. Зростання попиту на промислові вироби стимулювало розвиток основи металургії – залізорудної промисловості.
Збільшення попиту на паливо і кокс у зв'язку з розвитком промисловості й посиленням залізничного будівництва зумовило розвиток кам'яновугільної промисловості, насамперед у Донбасі.
Господарству України на початку XX ст. належало особливе місце в економіці імперії. Україна давала основну масу продукції видобувної та металургійної промисловості, а також цукру і товарного зерна. Україна для всієї імперії була постачальницею кам'яного вугілля, металу й металевих виробів, сільськогосподарських машин, тютюну та ін.
Безпосереднім результатом однобічного зернового напрямку сільського господарства для України було, зокрема, те, що вона довозила з інших районів імперії такі продукти сільського господарства, як льон, коноплю, частково картоплю.
Незважаючи на успіхи землеробства, Україна залишилася краєм з відсталим сільським господарством. Передусім про це свідчила наявність великої кількості середньовічних знарядь праці. Удосконалені знаряддя та складні машини мали тільки поміщики й заможні селяни. Головною системою землеробства, як і раніше, було трипілля, а в степовій частині ще зберігався й переліг.
Однобічний зерновий напрямок сільського господарства при відсталій техніці призводив до виснаження ґрунту й зниження родючості землі. До цього треба додати ще й переважну частку ярових культур в структурі товарної продукції.
На початку XX ст. посилилася спеціалізація окремих районів, що намітилася ще в попередній період: район капіталістичного зернового господарства, яким, насамперед, була Степова Україна, і район капіталістичного цукробурякового виробництва. У Степовій Україні поміщики й сільські підприємці намагалися щороку розширювати посіви зернових, а на Правобережжі (частково й на Лівобережжі) – технічних культур: цукрових буряків, картоплі, тютюну.
Що ж до Полісся – Волині й Чернігівщини, то це був найвідсталіший район, тут не створювали великих промислових підприємств. Полісся було також районом тютюнових плантацій (Чернігівщина) і картоплі. На відміну від Степової України й Правобережжя, у цій місцевості переважали дрібні поміщики, які вели господарство, як і раніше, шляхом відробітку.
На початку XX ст. головним залишалося селянське питання. Восени 1906 р. у селянській політиці царизму відбувся черговий переворот. Указом від 9 листопада 1906 р. про вільний вихід із селянської громади розпочався наступ уряду на громаду з метою якнайскорішого її скасування і переведення селян на хутори, тобто утверджувався фермерський напрям розвитку сільського господарства.
Економічна доцільність цієї реформи не викликала сумніву, її назвали столипінською, хоча її основні положення розроблялися задовго до прем'єр-міністра П. А. Столипіна, представника давнього дворянського роду Росії. Реформа проводилася, щоб розв'язати проблеми, які виникли ще у 1861 р. Розселити селян по хуторах і невеликих селищах було необхідно через економічні й політичні міркування. Події революції 1905 – 1907 рр. показали, що селяни не поважали ні своєї, ні чужої власності, вони діяли згуртовано, але безвідповідально і були здатні на непередбачені вчинки.
Реформа мала створити умови для формування стабільного внутрішнього ринку промислових товарів, збільшення експорту збіжжя і виплати за його рахунок величезного зовнішнього боргу.
Столипінська аграрна реформа передбачала: руйнування громади і закріплення за господарем належної йому частки як особистої приватної власності; надання кредитної допомоги селянам через Селянський поземельний банк; переселення селян у малозаселені райони Сибіру, Північного Кавказу, Середньої Азії.
Але реформа від самого початку була задумана невдало. Столипін поспішав, підганяв економічні процеси поліцейським втручанням. Громадівці повинні були перерозподіляти землю за бажанням хоча б одного з них, до того ж – щорічно. Це означало часте пересування всіх смуг, повну неможливість спокійно хазяйнувати і внаслідок цього – ворожнечу між громадівцями та хуторянами. Крім того, хутірський устрій не був придатний для всіх регіонів країни. Хутірське господарство, автономне за своєю суттю, можливе лише там, де худоба забезпечена водою – на березі річки, ставка, за наявності колодязя. Але ж рілля Степової та Південної України посушлива і маловодна.
Столипінська аграрна реформа збільшила масштаби переселення з українських земель. Протягом 1906 – 1912 рр. з цієї території виїхало близько 1 млн осіб. Багато селян повернулося назад унаслідок поганої організації переселенської кампанії. У 1911 р. в Україну повернулося 68,5% переселенців. У 1914 р. в Сибіру й на Далекому Сході проживало 2 млн. українців.
Природно, що у період проведення столипінської аграрної реформи відбувалося посилення попиту з боку селянства, особливо заможного, на продукцію сільськогосподарського машинобудування. Індивідуалізація селянського землеволодіння сприяла прагненням селян до вдосконалення культури землеробства. За умов дрібного селянського господарства підприємства сільськогосподарського машинобудування орієнтувалися головним чином на випуск простого інвентарю.
Здійснення аграрних перетворень, а саме: закріплення землі за селянами в приватну власність та поступове зменшення поміщицького землеволодіння – призвели до того, що селянські господарства, разом з поміщицькими, почали все більше втягуватись у процеси виробництва сировини для харчової та переробної галузей виробництва. Це торкнулося не тільки заможних, але й середняцьких та бідняцьких селянських господарств. Закупівлею зерна та цукросировини у селян займалися торговельні агенти. Крім того, у Правобережній Україні поміщики часто відкривали або вже мали свої переробні підприємства.
Найпотужнішою у згаданому регіоні була цукрова промисловість. Україна давала три чверті цукру, який постачався на внутрішній ринок Російської імперії. Цукрова промисловість належала до тих галузей, які були найбільш захищеними від іноземної конкуренції особливо високим митом. Цукрозаводчики мали можливість отримувати великі кредити від Державного банку.
Розвиток пивоварної промисловості мав тісний зв'язок з вирощуванням хмелю, який у ті роки набував усе більшого поширення у заможних селянських господарствах:
Період столипінської аграрної реформи був позначений швидким розвитком маслоробної промисловості. Селяни-хуторяни та відрубники заводили молочні господарства, їхня продукція користувалася зростаючим попитом на внутрішньому та зовнішньому ринках, була предметом повсякденного споживання населення міст і сіл.
В Україні поширювалося вирощування тютюну (на Правобережжі – у Волинській та Подільській губерніях). Тютюнові плантації були вигідними для селянських господарств, особливо малоземельних, тому що давали можливість з невеликої ділянки отримувати високий прибуток (у 6 – 7 разів більший, ніж від вирощування зернових). Тютюнове виробництво регламентувалося акцизним статутом, згідно з яким скуповування сировини зосереджувалося в руках небагатьох фабрикантів, що було не на користь її постачальникам.
В Україні, яка була головним центром сільськогосподарського машинобудування Російської імперії на початку XX ст., монополізація галузі призвела до утворення акціонерних товариств.
Заводи сільгоспмашинобудування, будівельних матеріалів, харчової та переробної промисловості були споживачами продукції металургійної та металообробної промисловості, яка у період реалізації столипінської аграрної реформи також відчутно збільшила обсяги виробництва.
У підсумку необхідно виділити такі основні моменти щодо розвитку промисловості України за часів столипінської аграрної реформи:
1) значне збільшення обсягів виробництва у тих галузях, які мали прямий або опосередкований зв'язок з аграрними перетвореннями;
2) подальша монополізація цих галузей, акціонування підприємств;
3) першочергове виробництво промислової продукції для задоволення зростаючих потреб внутрішнього ринку, звідси стабільність та перспективи подальшого розвитку промисловості;
4) поштовх для виробництва у тих галузях, які були слабо розвиненими до реформи (промисловість будівельних матеріалів), що було пов'язано з переходом до хуторянсько-відрубної системи господарювання.
Велика частина земель у Західній Україні, як і раніше, була власністю поміщиків.